Ровери та деталі

Василь Слапчук належить до авторів, котрі шукають себе у різних жанрах і формах. Він пише вірші і прозу для дітей, “дорослу” поезію і прозу, літературно-критичні статті, навіть академічного літературознавства не цурається. Серед його “дорослої” поезії є чимало творів, не переускладнених образами, написаних традиційними віршовими розмірами. Про них можна було б сказати, що вони доступні широким масам читачів, але я цього не скажу, бо така категорія поціновувачів красного письменства видається радше міфологічною. В одному з інтерв’ю, де йшлося про прозу, письменник говорить, що деякі його твори є до певної міри випадковими, необов’язковими. “Якимсь парадоксальним чином я відкладаю теми, які вважаю для себе головними, і пишу щось, що можна тлумачити (за мультиком) «зарядкою для хвоста». Може, тому, що у мене нема амбіцій написати якусь епохальну річ, і я не ставив перед собою подібного завдання. Радше навпаки, мені кортить написати щось, що російською мовою можна назвати «безделушка»” (Слапчук В. Між шляхом воїна і Дао: Есеї, інтерв’ю. – Луцьк: Терен, 2011. – С. 80). Так само і в поезії: поряд із «бєздєлушками» Слапчук пише тексти значно складніші. Складніші не формою, декораціями, а психологізмом, образністю, глибиною думки. Як правило, такі твори позбавлені необов’язкової силабо-тоніки – це або верлібри, або поезії в прозі. Хоча, звичайно, не можна сказати, що всі його верлібри та поезії в прозі досконаліші, ніж його силабо-тоніка.

Василь Слапчук є автором понад десяти поетичних книжок, зокрема: «Як довго ця війна тривала» (1991), «Німа зозуля» (1996), «Мовчання адресоване мені» (1996), «Трикнижжя Явіна» (1996), «Укол годинниковою стрілкою» (1998), «Крапка зсередини» (2000), «Навпроти течії трави» (2001), «Сучок на костурі подорожнього» (2002), «Солом’яна стріха вітчизни» (2004), «Дванадцять ню» (2005), «Новенький ровер старого пенсне» (2007). Жанрове визначення збірки «Навпроти течії трави», якщо спиратися на технічну сторінку видання, не однозначне: “поезії, проза”. Прозою, очевидно, названо поезії в прозі. Але про все по порядку.

Говорячи про творчість Слапчука, неможливо обминути її біографічну передумову, зокрема участь у війні в Афганістані, важке поранення… Можливо, якби життя склалося інакше і перші роки дорослого життя були не такими травматичними, то письменника з прізвищем Слапчук у нашій літературі й не було б. Але це – припущення, а реальність є такою, якою є, і вона значною мірою випадковостями і визначається, в т.ч. й такими, що бувають приємними. Отже, сталося так, що життя людини розділилося на період до-війни (дитинство і підлітковий вік) і період війни та її наслідків (не називаю цього періоду післявоєнним, бо в текстах поет говорить, що та війна для нього ніколи не закінчиться). Війна, фактично, позбавила його повноцінного життя дорослої людини – необхідності дотримуватися режиму праці, можливості вільно переміщуватися в просторі, бути господарем свого буття. Виявилося, що з досягненням повноліття здорова людина не тільки не отримує очікуваних можливостей, а й утрачає те, що мала – вона опиняється в камері болю фізичного й душевного. З цієї камери по-іншому дивишся на світ і на себе.

Ймовірно, що солдат, морально накачаний совєтською агітацією, ідучи на війну, бачив себе у ролі борця за справедливість, “героя-визволителя”, вірив у власну силу і правоту. Солдатська форма – то була своєрідна гамівна сорочка, що не давала змоги її носієві діяти згідно з власним розумом.
Я одягнув мундир –
найдосконалішу
із гамівних сорочок –
і подивився в дзеркало.
Мине чимало літ,
поки побачу
в нім
себе.
Це другий вірш у збірці «Навпроти течії трави». Цікавіший, ніж перший, і схематично накреслює проблему самоідентифікації – одну з головних у Слапчуковій творчості. Її вирішення тут дещо парадоксальне: щоб зідентифікувати себе, потрібна часова відстань. У вірші не сказано, яким саме ліричний суб’єкт бачить себе в тому мундирі у момент написання вірша, але схоже на те, що не визволителем чи героєм, а, скажімо, окупантом, убивцею, істотою безвольною і безпорадною. Становище воїна не сприяє осмисленню своєї діяльності, воїн – це сліпий виконавець далеко не завжди розумних наказів і агресор.

Наявність зброї, як переконався Слапчук на власному досвіді, – визначальна характеристика людини. Соціальний статус, характер, спадкові якості, інтелект тощо – яке вони мають значення, коли солдат мусить стріляти і бути мішенню? У вірші «Знайомство» є такий діалог, на тлі якого інші рядки твору виглядають необов’язковими:
–    А тебе як звати?
–    З автоматом чи без?

У світлі таких “людських” ознак релятивізується саме поняття людини. Можливо, звідси починається мистецька тяга Слапчука до парадоксів, метаморфоз, несподіваних порівнянь, до переосмислення традиційних образів. “У нього топоси ніби перекинуті з ніг на голову”, – пише Микола Сулима й наводить низку прикладів зі Слапчукових віршів: тут, перш ніж увійти у дім, замість вітання, кидають гранату; у руках не свічка, а ніж; Єва замість яблука простягає гранату; руку цілують замполіту; у небо не молитви посилають, а постріли (Сулима М. Функціонування релігійних топосів в українській нерелігійній поезій кінця ХХ століття // Сулима М. Книжиця у семи розділах: Літ.-крит. ст. й дослідження. – К.: Фенікс, 2006. – С. 386) …

Перша і – частково – друга збірки поета обіцяли небагато. Учнівський рівень тих кількох десятків дебютних поетичних проб Слапчук визнав уже давно. Значно розкутішою була збірка «Мовчання адресоване мені». Вона дуже неоднорідна, поліфонічна – у ній є і вірші для дітей, і жебрацькі вірші, і поезії в прозі, і вінок сонетів, листи, портрети, афористичні мініатюри, багато різнотипних верлібрів тощо. У «Мовчанні…» Слапчук поступово відходить від уже звичної на той час для себе силабо-тоніки, виростає із романтичних шат і розкривається як самобутня творча індивідуальність. Строкатим є і художній рівень цієї чималенької поетичної книжки. Візьмімо, наприклад, такий вірш:
Чернице, сестро, у чорне вбрана,
вдягни сьогодні для мене біле.
Неначе двері, відкрилась рана –
я вийшов з тіла.

Всі вдягнуть чорне, запалять свічку
і змиють з тіла кров поруділу…
Моя кохана, моя черничко,
вдягнись у біле.
Дві строфи змістовно доповнюють одна одну, але який перепад поетичної напруги! Перша строфа – лаконічна, потрясаюча; у мене щоразу мороз іде попід шкіру, коли читаю те порівняння рани з дверима. Натомість друга строфа – лише тінь від першої, мінімум поетичної інформації. Необов’язкових рядків, а то й цілих необов’язкових поезій можна нашукати у цій книжці, але, на щастя, яскравих образів та пронизливих творів у ній теж чимало. Один із таких текстів – «Жебрак молиться» із циклу «Жебракування»:
не прощай мені Господи
як не прощають мені мої ближні
прийми мене таким який я є
не вигадуй мене для себе Господи
полюби мене грішного і смердючого
як любиш праведника
полюби мене таким як любить мама
полюби не за справи і ревну віру
а просто так ні за що
полюби мене мій Великий Пане
і покарай мене за те що
Ти мене любиш
До речі, верліброва форма цього твору, яку не всі в Україні сприймають, виглядає цілком на своєму місці – силабо-тоніка у вірші з таким змістом (та й у цілому циклі «Жебракування») була б штучною, чужою: ані жебракування, ані молитва її не потребують. Розмаїтість форм, до яких Слапчук вдається у «Мовчанні…», схиляють до думки, що ця книжка була для нього доброю школою форми – поет навчився підбирати форму відповідно до суті твору, а не інерційно.

Вихід за межі особистої драми, що його здійснено у збірці «Мовчання адресоване мені», закріплено в інших збірках – «Трикнижжя Явіна», «Укол годинниковою стрілкою», «Крапка зсередини». «Трикнижжя…» та «Крапка…» складаються переважно з коротких афористичних верлібрів, до яких додано невелику кількість творів притчевого характеру. Інакше кажучи, після різношерстого «Мовчання…» Слапчук серйозно узявся за філософську лірику. У «Трикнижжі…» нерідко зустрічаються біблійні і фольклорні алюзії, парафрази з класиків: збірка так чи сяк перейнята загальнолюдськими темами проминальности, дегуманізації, творчости, кохання. Ці лаконічні тексти не відгонять менторством і не знуджують надмірною серйозністю чи солодкавим ліризмом (чого не були позбавлені попередні збірки поета), помірна іронія і гумор разом із глибиною образного мислення роблять їх придатними для жвавого читання і перечитування не тільки для любителів поетичного слова, а й для ширшого кола читачів. Щоправда, те “ширше коло” навряд чи й відає про ці книжечки у стилі Станіслава Єжи Лєца, адже видано їх було в маргінальних видавництвах. Кілька текстів без коментарів:
правильна людина
все одно
що
годинник
у якого стрілки
завжди
під прямим
кутом

беріг народ
пісню
переховував
на дні чарки
від ворогів
сховав
не вип’єш –
не заспіваєш

одного разу
сівши
на перо
як важко потім
лікуватись

як молилися
люди
так і моляться
тільки
на місці
образів
тепер дзеркала
висять

голова
швидше від
колеса
крутиться
ось вони здобутки
цивілізації

мужі
кидайте воювати
достатньо
тієї крові
що жінки проливають

Збірка «Крапка зсередини» продовжує Слапчукові пошуки в жанрі афористики, тільки що цього разу значний масив текстів має діалогічну основу: у віршах описано розмови автора з хлопчиком, причому хлопчик постає в іпостасі мудреця. У такому розподілі ролей проглядається євангельське “як не будете, як діти…”, але також і метафоризація дорослої людини як дитини. До прийому діалогу Слапчук нерідко вдаватиметься у поезіях наступних збірок, а його прозові книжки, що з часу появи «Крапки зсередини» виходять одна за одною (Слапчук В. Сліпий дощ: роман. – Київ: Факт, 2003; Слапчук В. Дикі квіти: роман. – Київ: Факт, 2004; Слапчук В. Осінь за щокою: роман. – Київ: Факт, 2006; Слапчук В. Клітка для неба. – Київ: Факт, 2006; Слапчук В. Жінка зі снігу. – Київ: Факт, 2008.), рясно всіяні діалогами.

Між «Трикнижжям…» і «Крапкою…» була ще одна збірка – «Укол годинниковою стрілкою». Як на мене, у неї багато спільно і з першою, і з другою: знову ж таки багато афористичних верлібрів, образність закорінена у фольклорні та літературні джерела, але насичена парадоксами, тобто Слапчук радше грається з традицією, аніж працює в її рамках, поєднує побут і філософічність, а ідентичність ліричного героя доволі розмита. Ось один із тих віршів, на які неможливо не звернути уваги:
У понеділок
відділяємо світло
від темряви,
у вівторок
відділяємо води
від вод,
у середу…

Тиждень закінчився,
але нема в кого спитати:
коли ж ми людьми станемо?

У наступній збірці, «Навпроти течії трави», Слапчук повернувся до теми війни. Як на мене, це найвагоміша зі Слапчукових збірок, і хоч вона досить нерівна, та все ж це одна з найсильніших поетичних книжок, що виходили в Україні упродовж першого десятиліття третього тисячоліття. Хай вона не цілком вписується в поетичні рамки – частину творів можна назвати “мікроновелами”, як це робить у передмові до книжки М. Жулинський, – назагал у «Навпроти течії трави» поетична складова дуже сильна. Хоч би якою була форма творів, та образність і напруга цих текстів вражають.  Є тут і стиснуті, як пружина, верлібри, як оцей:
Цілячись,
дихання затамував.
Уже й бій скінчився,
а він – не дихає
і верлібри наративні («Навпроти течії трави», «Дещо з епістолярного жанру», «Теорія старості», «Квадратне колесо»), і римовані вірші, і поезії у прозі.

Цикл «Уламки імені» – чи не найбільш наративний у книжці, а через те нібито найближчий до прози. Ліричний герой цих творів хоча пов’язаний із війною, проте зазнає карколомних метаморфоз. Він то агресор, то жертва, то стріляє, то кайфує на війні, то страждає у мирний час від своєї участи у воєнних операціях. У цих нібито безметафоричних новелках переплетено різкі настроєві перепади й контрастні картини – хвилі любови і хвилі гніву, дружби та образи, документальність і хворобливі марення. Тут не добереш, чи та біла постать, яка стоїть біля ліжка, – це медсестра чи смерть. І не збагнути, чи слова й стогони йдуть від когось іншого, чи з власної голови. Тут над головою висить гак, але той час, коли він тримав гасову лампу, яка мала висвітлювати істину, давно минув. Тут багато горизонталей: стіл, стеля, небо, земля… Кулі вилітають, наче пташки з клітки. На гашетку тиснуть, ніби кличуть того, хто навпроти, до себе, а той, хто навпроти, відповідає взаємністю. Тут світ подібний до пісочного годинника: “мусить перевертатися з ніг на голову, аби рухався час” (Слапчук В. Навпроти течії трави. – С. 148), люди в ньому дуже схожі на привидів, тож доводиться перевіряти пострілами, котра мішень привид, а котра – людина…

Саме за «Навпроти течії трави» та за наступну збірку – «Сучок на костурі подорожнього» – Василь Слапчук у 2003-му році отримав Шевченківську премію. «Сучок…» позбавлений того натуралізму, експресії, який був у «Навпроти течії трави». Тема війни тут — на задньому плані. Більшість текстів – це наративні верлібри (зрідка трапляється силабо-тоніка). Їх наративність – якась пунктирна. Якщо не відпружитися, не зняти окулярів конвенційного мислення, то химерність віршів цієї збірки може видаватися надуманою, штучною і незрозумілою. У моєму досвіді читання цієї збірки такі приклади теж є: наприклад, вірш «Проводжаю друга до поїзда…» так і залишився для мене недоступним. Світ, яким він постає зі сторінок цієї збірки, – очуднений, сповнений дивовиж і свіжости, автор пропонує дивитися на те, що навколо, первісним, незайманим поглядом, а не поглядом споживача готових істин. У цих віршах годинники мають стать, липа купує цукерки, жінки у суперобкладинках, на відстані можна цигаркою тричі штани пропалити, Моцарт має таку перуку, що міг би заробляти рекламою шампуню на телевізії, дівчата вирощують ноги, дерева у лісі підпиляні, бо під ними стоїть Конфуцій, чоловіки здіймаються у небо на простирадлах дівчат і т.д. Трапляються дзеркальні образи: жінка як книжка, а книжка як жінка (с. 80), а ще частіше переплітаються дві сюжетні лінії.
Межи двома дощами
розмірковую над поезією.

Малюк на трьохколісному велосипеді
туди-сюди переміряє калюжу.
Куди тільки мати дивиться?

Лик поезії
утворюється
шляхом накладання
лиця поета на лице світу.

Малюк вільний від нагляду.
А мене мама додому кличе.

Вірш – одночасно наслідок впливу
світу на поета
і засіб впливу поета на світ.

Махаю на прощання малюкові.

До цих пір у мене
рятувальним кругом –
третє колесо
від велосипеда,
якого не мав у дитинстві.

У цьому вірші Слапчук грайливо пов’язує між собою дві сюжетні лінії: одна присвячена малюкові на триколісному велосипеді, а друга – поезії. Якщо підходити до цього твору буквалістськи, шукаючи поезії у словах, то результат буде мізерний: сюжет із малюком – банальний, образність – убога, міркування про поезію у третій і п’ятій строфі – теж банальні. Цей вірш витягує завершальна строфа – у ній сюжетні лінії сходяться, і все, що до того здавалося убогим і банальним, набуває сенсу. Можливо, комусь таке трактування поетичного видасться єретичним, це вже інше питання, мені ж ішлося про те, щоб показати, як це зроблено. А зроблено це по-іншому, ніж у ранній Слапчуковій поезії – тут відчувається концептуалістська жилка.

Після цієї збірки Василь Слапчук видав кілька тематичних книжок. «Солом’яна стріха Вітчизни» – це збірка громадянської поезії, «Дванадцять ню» – поезії інтимної, а «Новенький ровер старого пенсне» – збірка, темою якої формально є Павло Тичина. Левину частку цих збірок становлять короткі верлібри. Традиційно для Слапчука нерідко зустрічається у текстах обігрування фольклорних мотивів, пародіювання мовних та літературних кліше. “За позірною простотою, – пише у передмові до «Солом’яної стріхи Вітчизни» Володимир Базилевський, – приховується тонка гра з підтекстом, граціозність розумових відрухів душі, розгалужене мереживо мислительної енергії” (Базилевський В. “Слово є людиною…” // Слапчук В. Солом’яна стріха Вітчизни. – Париж; Львів; Цвікау: «Зерна», 2004. – С. 8). Громадянський пафос поета зовсім не оптимістичний, він радше жовчний, саркастичний. В інтерв’ю письменник говорить, що сучасне українське суспільство надто цинічне й лицемірне. На власному досвіді в Афганістані Слапчук переконався, наскільки українці – народ несконсолідований: у підрозділі було їх хоча й немало, проте “через свою роз’єднаність у розкладі сил до уваги не бралися”. У циклі «Козакування» поет пише:
рубає козак
наліво та направо
голови по землі котяться
та все з оселедцями
Здається, поки що Слапчук ніде не говорив аж про те, що треба від’єднати від України Крим та Донбас, ані про те, щоб Галичина і Волинь проголосили незалежність, але він каже, що якщо українці на стануть нацією сконсолідованою, то “ніякі наші достоїнства <…> не здатні суттєво змінити наше нинішнє становище”.

Наскрізною у творчості Слапчука є тема стосунків між жінкою і чоловіком. Брутальні й ніжні, цнотливі і відверті, серйозні і грайливі, взаємні й односторонні, натуралістичні і філософічні, сюжетні й безсюжетні картини таких стосунків розкидані по сторінках прозових і поетичних текстів луцького письменника. Збірку «Дванадцять ню» складено з віршів, що писалися від 1993 року по 2005-й і були укладені у дванадцять розділів. Ось один із прикладів того, як легко, граційно поет здатен обіграти найбанальнішу фразу – внаслідок одного його дотику із трюїзму виростає шедевральний пуант:
Кохання з тобою
схоже
на казку.

Хотів би стати
гномиком.
Тоді я міг би
весь
ввійти
у тебе.
Збірка «Новенький ровер старенького пенсне» є, мабуть, найбільш драстичною з усіх дотепер виданих Слапчукових збірок. Як і інші поетичні книжки Слапчука, традиційно видавані на периферії, ця збірка не викликала резонансу в літературних колах. Хоч могла би, бо нелегко збагнути, чому поет узявся, як тепер модно казати, деміфологізувати образ класика української поезії. У рецензії на сайті «Буквоїд» «Замах на Тичину» Олег Соловей, визнаючи, що “Василь Слапчук – поет надзвичайно талановитий; поет зі своїм окремим і впізнаваним артистичним тембром; врешті, поет із на диво витонченим і акцентовано-східним стилевідчуттям”, дивувався й обурювався: “для чого йому це було потрібно? – прилучатися до суто похмільного (постколоніяльного, маю на увазі) процесу деканонізації клясиків вітчизняної культури, поготів, коли йдеться про клясиків на кшталт геніяльного Павла Тичини”. Справді, окремі фрагменти з цієї книжки звучать дуже різко:
Тичина чистить черевики,
найретельніше
підошви ваксує.
– А підошви навіщо? –
дивуються непосвячені.
– Щоб виразніший слід
у літературі
після себе зоставити.

Час збіг,
а сліди лишилися.
– Чиї це сліди?
– П. Г. Тичини.
– Це той,
що вірші писав?
– Це той,
що черевики чистив.
На відміну від деяких сумнозвісних деканонізаторів вітчизняної класики, Слапчук не обіцяє читачеві образ справдешнього Тичини. Вже у «Пролозі 2» він говорить про “Антитичину”. Сваволя Слапчука очевидна, тож говорити про відповідність образу Тичини у цій книжці Тичині справжньому немає сенсу. Ці вірші, мабуть, більше про Слапчука, аніж про Тичину. Не в сенсі автобіографізму, а в сенсі розвитку поетичної манери. ІБТ правильно завважив: Слапчук рухається “від пафосу до скепсису” (Бондар-Терещенко І. Від пафосу до скепсису: Деконструкція сакрального в поезії Василя Слапчука // Слово і час. – 2004. – № 7. – С. 48-51). З деякого часу луцький поет спорадично вдається до приземленого трактування літературної творчости і не раз в окремих творах без жодного пієтету виводить персонажів із добре впізнаваними з історії літератури прізвищами: Рільке, Аполінер, Війон, Конфуцій, Ларошфуко, Павич… Можна підозрювати в такому безцеремонному поводженні якісь нездорові ознаки, але, з іншого боку, – ніде правди діти – ті монументальні образи Конфуція та інших, знайомих нам із книжок, меншою чи більшою мірою відхиляються від їх щоденного, побутового життя і мислення. Та й на власному життєвому досвіді Слапчук уже переконався, якою дивною буває поведінка тієї, кого називають славою. Думаю, немає сенсу говорити, що поета підштовхували до деканонізації Тичини чиїсь-там приклади – Слапчук іде своїм шляхом. Задум чи, якщо хочете, витівку з цим «Новеньким ровером…» можна цілком пояснити у контексті творчості поета – його схильністю до моделювання альтернативних історій і неоднозначним трактуванням тих чи інших явищ.

В інтерв’ю з Василем Слапчуком читаємо: “Людина текуча. В однакових обставинах у різні моменти її поведінка може бути нетотожною. Наприклад, в одному бою воїн виявляє хоробрість, бо життя втратило для нього смисл – наречена заміж виходить; в іншому відчуває нездоланний страх, бо вона написала, що не піддалася на вмовляння батьків, відмінила весілля, оскільки кохає його і буде чекати, а отже, він мусить зберегти себе для неї… І в житті, і в літературі важливі деталі. Ще більше вони важать у своїй взаємодії”. Я не знаю, чому саме Тичина потрапив Слапчукові під приціл, але думаю, що це може бути спричинено тим, що Павло Григорович є постаттю хоча й загальновідомою (в Україні), та вкрай неоднозначною.

Відомо, що Євген Маланюк в одному зі своїх віршів досить гостро скритикував еволюцію Тичини від «Соняшних кларнетів» до співця партії: “Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась…”. Кажуть, що незадовго до смерти Павло Григорович попросив когось із близьких прочитати йому цей заборонений в Радянському Союзі твір, а вислухавши сказав: “Він єдиний мене зрозумів…”. Не знаю, чи удостоївся б такої високої оцінки автор збірки «Новенький ровер старенького пенсне», але припускаю, що поет зрозумів би задум іншого поета.

Підсумовуючи цей невеликий огляд творчости Слапчука-поета, скажу, що цей автор володіє різними техніками письма, та в своїх найкращих нині текстах він бачиться мені продовжувачем традицій Київської школи. Ознаки міфологізму, сюрреалізму і герметизму, що їх Тарас Пастух виділив у своїй монографії про Київську школу та її оточення як головні стильові напрямки цього грона поетів (Пастух Т. Київська школа поетів та її оточення (Модерні стильові течії української поезії 1960–90-х років): монографія. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2010. – 700 с.), наявні і в творчості Слапчука. Серед жанрових різновидів, на мою думку, найкраще Слапчукові-поетові вдаються поезії в прозі. Верлібровий масив теж досить цікавий, але загалом дещо нерівний, а силабо-тоніка видається менш цінною.

Від редакції. Вітаємо Василя Слапчука із 50-річчям!