Кожна культура найповніше самоусвідомлюється, транслюючи себе у світ: так формується (або, принаймні, коригується) канон, так унаочнюються внутрішні зв’язки і закономірності. Українській культурі вже не доводиться виживати у ворожих умовах, і політика ізоляціонізму («для хатнього вжитку», «свій до свого по своє») щасливо відійшла у минуле, бодай не вернеться. Для письменника природно пишатися перекладами й закордонними виданнями – а сумлінний дослідник літературного процесу повинен об’єктивно, ба навіть дещо відсторонено дивитися на те, яку вагу насправді мають іншомовні публікації. Як сприймається наша культура ззовні? вона є лише набором більш-менш знаних імен чи певною цілісністю? чи пропонує вона світові власне послання? чи вдалося (чи вдасться) їй зробити те, на що колись спромоглися латиноамериканці, – у власних пошуках знайти відповіді на питання, що хвилюють усю західну цивілізацію?
Замало тільки фіксувати наявність перекладів – потрібен постійний і системний моніторинг критичних відгуків професійних книжників і зацікавлених читачів: адже усвідомлення чужої культури – процес багатошаровий і розтягнутий у часі. Найпростіший приклад: майже всі значні твори Жадана перекладено російською і висвітлено фаховою критикою, але відкриття його поезії та прози «широким читачем» триває досі – і ще триватиме.
Перше завдання дослідника – спостереження за тим, як вітчизняна література транслюється в російське культурне поле. Звичайно, це простіше через відсутність мовного бар’єру, але є й важливіші причини. Дві культури довго існували у спільному просторі, зберігаючи свою окремішність, – і нині в Росії на сучасну українську літературу дивляться із неприхованим здивуванням: вона, бач, не лише суттєво відмінна, а й має нові, несподівані змісти. (Так ставляться не лише до літератури – всі знають, наскільки популярна в Росії українська рок-музика.) Паралельно йде засвоєння наших класичних надбань, від Антонича до Стуса, не кажучи вже про нові переклади з Шевченка, – і, знов-таки, надбань не тільки літературних: цікавість до українського поетичного кіно передувала ґрунтовному знайомству з іншими сферами культури. Теперішній російський інтерес до України доречно порівняти зі ставленням радянської інтелігенції до польської культури у 1960-ті роки: близьке, але інакше, цікаве і вільне. Це був – і є – до певної міри, покажчик світоглядного нонконформізму.
Аби пильнувати рецепцію українства в Росії, насамперед слід уявляти структуру тамтешнього культурного процесу. Андрій Курков якось в інтерв’ю назвав російського читача «трендозалежним»; питання в тому, хто формує ці тренди. Російські ЗМІ, що пишуть про літературу, – складна ієрархічна система, від спеціалізованих видань до блогів. Формування трендів відбувається водночас із двох боків – завдяки фаховій експертизі і, так би мовити, знизу, завдяки «сарафанному радіо», що незрідка випереджає «офіційну» культурну реакцію й навіть провокує її.
Де саме концентрується діяльність експертної спільноти? В Росії зберігся інститут «товстих журналів», — на жаль, майже відсутній у нас. Так, вони втратили величезні наклади радянських часів, але компенсували це масовою і системною присутністю у Всесвітній мережі, де не розчинилися в інформаційному вирі, а, навпаки, посіли верхній щабель ієрархії. Аби не втратити вплив, професійне середовище створило інтернетні «гуртожитки»: ледь не всі поважні журнали мають свої сайти, але їх переважно читають на публікаторських порталах, де кожне видання має свій розділ і викладає свіжі номери, повністю або частково, одразу після виходу з друку або із затримкою. На таких порталах присутні старі «бренди» та нові часописи, велико- або малотиражні, й об’єднує їх лише високий рівень редакційної роботи. Найвідоміший із них – «Журнальный зал» (http://magazines.russ.ru), але важливі також «Читальный зал» (http://reading-hall.ru) та «Новая литературная карта России» (http://litkarta.ru). Спільне інтернет-життя означає спільне інформаційне поле, і якщо в одному часописі виникає якась тема – наприклад, сучасна українська література, – вона обов’язково незабаром з’явиться і в колег під тим чи іншим кутом зору.
Публікація у «товстому журналі» досі вважається знаком якості, перепусткою до світу «великої літератури», а експертні оцінки – хоч які суб’єктивні – не можна оминути увагою. Тому коли йдеться про рецепцію української літератури в Росії, слід аналізувати не лише критичні матеріали як такі, а й добір імен і текстів, перекладених у літературних «товстунах». Найвпливовішими з журналів, як і двадцять років тому, залишаються «Новый мир» і «Знамя»; зберігають вагу також «класичні бренди» – «Октябрь» і «Дружба народов». Існують спеціалізовані проекти, присвячені виключно поезії; найвпливовіший з-поміж них – московський «Арион». Усі ці часописи – відзначемо із задоволенням – приділяють чималу увагу українській літературі, не лише рецензуючи яскраві новинки, а й друкуючи переклади прози та віршів.
Ще на межі 1990–2000-х рр. з’явилися російською романи Забужко та Андруховича (журнал «Дружба народов») і майже водночас – поезії: від Стуса до Махна. Якщо прозу, як правило, перекладають лише один раз (хіба для книжкового видання зроблять нову версію), то одні й ті ж поети, ті ж самі вірші раз у раз приходять до російського читача в нових інтерпретаціях. Коли Стуса перекладають Наталя Горбаневська, Дмитро Бак та Ігор Кручик — це красномовніше, ніж гори рецензій і досліджень, свідчить про актуальність його творчості. Те саме стосується й Антонича, Костенко, Махна, Римарука й, безперечно, Жадана, Андруховича, Ірванця…
Останнім часом кількість журнальних перекладів з української стала рекордною. Цього року флагманом виступив «Новый мир», що оголосив 2011-й роком України (за грантової підтримки Федеральної агенції з друку та масових комунікацій РФ). «Новый мир» має стійку репутацію «центриста»: часопис друкує те, що сьогодні є мейнстрімом для російської культури; це означає невипадковість інтересу до України. Журнал узявся до справи із властивою йому фундаментальністю: романи Сняданко і Забужко («Музей покинутих секретів», всупереч практиці «Нового мира», аж у трьох номерах), оповідання Винничука, Іздрика, Кононенко, Малярчук і Жадана, есеї Прохаська і Андруховича, поезії Шевченка, Стуса, Махна і Антонича. В одному ряду з перекладами стоять твори російськомовних авторів України (прозаїки А. Краснящих та С. Шикера, поети В. Рафєєнко, А. Дмітрієв, Н. Бельченко, М. Бородин, А. Афанас’єва, Ю. Смирнов, І. Ріссенберг, Л. Херсонська). Нарешті, критичний відділ «Нового мира» дає погляд на українську літературу не лише ззовні (О. Марінічева, М. Галіна, С. Костирко), а й ізсередини (І.Булкіна, Т. Кохановська, М. Назаренко). Обсяг – від мікрорецензій до постійної колонки «Украинский вектор», у якій предметом розгляду стають і актуальні тексти нашої літератури, і той історико-культурний контекст, поза яким їх неможливо адекватно зрозуміти. «Українським вектором» опікуються автори цих рядків; ми з подивом відзначаємо, що в українських блогах нас знов і знов називають російськими авторами, не припускаючи, що «місцеві» можуть бути зацікавлені у пропагуванні власної культури.
Осмислення того, що саме, для кого і з якою метою робить «Новый мир», стартувало цієї осені у Львові, де в межах Форуму видавців відбувся організований часописом круглий стіл, присвячений російській рецепції української літератури.
У тому ж річищі – хіба що з меншою інтенсивністю – діють також інші «товсті журнали». Наприклад, «Дружба народов» не лише залучає як критиків росіян, а й перекладає, скажімо, аналітику Тамари Гундорової. «Знамя» ж займається тим, чого ми майже не знайдемо в інших часописах, – уводить українську фантастику в контекст «великої літератури». Російські журнали уважно пильнують український літературний процес: тільки-но вийшов «Ворошиловград» Жадана, тільки-но його було перекладено російською мізерним накладом (у Харкові; російське видання готується), – «Дружба народов» надрукувала велику статтю Андрія Пустогарова, а «Новый мир» відгукнувся аж трьома публікаціями.
Увага до української літератури переходить від «товстих журналів» на наступний щабель інформаційної ієрархії – до неспеціалізованих видань із літературними відділами, тобто поважних газет («Новая» – http://novayagazeta.ru/arts/; «Независимая» – http://ng.ru/culture/, http://exlibris.ng.ru/) і глянцу на кшталт «Афиши» (http://afisha.ru/daily/books/). Якщо діяльність «товстих журналів» спрямована на професійне середовище і «кваліфікованого читача», то ці ЗМІ поширюють уже вироблені погляди та рекомендації, хоча й можуть генерувати незалежні й оперативні оцінки, насамперед, у дискусіях, авторських колонках та актуальних репортажах – і тоді вже інформаційна хвиля досягає «товстунів», де літературні явища остаточно набувають свого статусу. Якщо перед нами не випадкове збурення інформаційного поля, рано чи пізно текст, персоналія або явище опиниться у літературному журналі, ба навіть не в одному, – чи то у критико-аналітичній публікації, чи то в перекладі.
До неспеціалізованих видань долучаються мережеві інформаційні портали – або суто культурницькі («OpenSpace» – http://openspace.ru), або загального спрямування із культурницьким нахилом («Частный корреспондент» – http://chaskor.ru/books/, http:// chaskor.ru/culture/; «Полит.ру» – http://polit.ru/rubric/culture/). Вирізняються вони більшою оперативністю та варіативністю подачі інформації: переважає новинарська складова, наявний відеоконтент різного штибу (від буктрейлерів до інтерв’ю). Так, на OpenSpace можна було подивитися навіть відеорепортаж із чернівецького фестивалю поезії «Меридіан» – заходу відносно молодого і не особливо знаного. Публікації мережевих ЗМІ рідко є аналітичними, але вони виконують головну свою функцію – комунікативну, – позаяк містять саме ті відомості, які шукає цільова аудиторія, а людей, глибше зацікавлених, спрямовують на інші ресурси.
Прикметно, що у всіх цих джерелах – від поважних «товстунів» до інформпорталів – чимдалі більше посилань на відгуки з блогів, бо саме там має можливість висловитися «кваліфікований читач». Інший полюс – академічне середовище: публікації в часописі «Новое литературное обозрение» (http://magazines.russ.ru/nlo/) та дослідницькі праці під егідою РГГУ («Российский государственный гуманитарный университет») засвідчують постійно зростаючу і чимдалі важливішу присутність України в російському культурному полі.
Окреслена нами система – складна, ієрархічна, просякнута багатовекторною взаємодією – визначає суспільне сприйняття нових літературних явищ. Наявність книжкової публікації нічого не означає (переклади у «товстих журналах» значно важливіші для популяризації творів): текст має бути сприйнятим на всіх рівнях системи, бодай негативно. В Україні все влаштовано зворотнім чином: має вийти книжка, й лише тоді про неї заговорять (це зумовлено, зокрема, гранично малою присутністю літературних часописів у мережі). В Росії ж навіть книжка, видрукувана пристойним накладом у поважному видавництві, з великою ймовірністю навіть не потрапить у поле уваги, якщо не буде підтримана відгуками, рецензіями або принаймні якоюсь формою критичної активності: надто вже великі кількість і розмаїття літературної продукції. (І саме тому ми не зупиняємося спеціально на книжкових публікаціях Андруховича, Забужко, Матіос і Жадана; скажемо лише, що вони наявні.)
Те, як висвітлюється українська тематика на різних рівнях культурної системи, від літературознавчих студій до блогів, дає підстави висновувати, що саме шукає російський читач у нашій літературі: вільне повітря. Маємо на увазі не лише ідеологічну складову, про яку прямо говорять, наприклад, перекладачі й «промоутери» української літератури Олена Марінічева та Андрій Пустогаров. Наприклад, Марія Галіна, Дмитро Бак найбільше цінують свободу творчу, свободу естетичних шукань, глибинну вкоріненість у мові й незалежність від змертвілої традиції (останній пункт російські критики відзначають особливо). Українську літературу сприймають як таку, що, з одного боку, відкрита новим впливам, органічно засвоює досвід європейського ХХ століття, а з іншого – плідно і вільно взаємодіє з власними витоками. Російським читачам подобається, що бубабісти актуалізують барокову традицію, що химерна проза живиться міфопоетичним шаром культури, що давні здобутки стають основою (пост)авангардних пошуків.
Властиво, йдеться про «перезавантаження» образу України в російській культурі: наново прочитується багато разів розтиражована класика, в культурний обіг уводяться досі не знані в Росії імена; так вибудовується новий канон. Естетичний, тематичний, стилістичний і стильовий обмах – від Котляревського до Іздрика, від Кобзаря-Шевченка до Митця-Подерв’янського, від досліджень української складової творчості Гоголя до цілком доброзичливого прочитання історичної прози Матіос. Чому це стає можливим?
Нині політика перекладів відокремилася від «генеральної лінії» держави, стала – особливо коли йдеться про поезію – приватною справою, а не «рознарядкою». Радянська система наполегливо створювала шароварний образ української культури на експорт – і аж так ефективно, що ми самі ледь в нього не повірили. Тепер ініціювати добірку віршів у «товстому журналі» може редакція чи сам перекладач, але в кожному разі це – особистий вибір і особисте рішення, естетичне і культурницьке.
Мета перекладу, як відомо, – не лише передати те, чого немає у власній культурі, а й показати, чому саме цього і не могло бути (М. Гаспаров). Не дивно, що реакція на сучасну українську літературу – саме така: «Почему это есть на украинском, почему этого нет на русском?» (з відгуку на вірші Жадана, але майже те саме говорять про багатьох наших авторів). До російського культурного обігу тепер потрапляють справді потрібні, естетично змістовні явища. Внутрішньо вільні люди вільно перекладають вільних людей – із доброзичливою увагою та повагою.
Це кінець не лише колоніальної, а й постколоніальної доби (що засвідчує той-таки «Ворошиловград», який не може бути прочитаним у таких ідеологічних координатах, усупереч намаганням деяких критиків). І це – привід для обережного оптимізму: якщо такі зрушення відбуваються у високій культурі, рано чи пізно вони перейдуть і до буденної свідомості. А українським ЗМІ варто було б надати ентузіастам міжкультурної взаємодії можливість прямого висловлювання. Диви, дізнаємося про себе багато цікавого, а то й несподіваного…
