Не секрет, що українці погано знають свою давню літературу. Те, що було в нас до ХVIII ст., ніби губиться в мороку віків. Навіть не всі фахівці-літературознавці відають, що, наприклад, книгодрукування розмовною українською мовою існувало задовго до «Енеїди» І.Котляревського – принаймні з першої чверті ХVII ст. Зусилля ж деяких знавців цього пласту нашої культури, зокрема письменника й дослідника В.Шевчука, перекласти твори давнього українського письменства сучасною українською мовою, донести їх до читача дали не так уже й багато. На жаль…
Свою давню літературу ми свідомо чи несвідомо віддаємо нашому північному сусідові. Зрештою, сусід зробив чимало, щоб присвоїти її собі. І продовжує далі працювати в цьому напрямі – зокрема, в контексті розбудови «руского міра».
Тому поява монографії Петра Білоуса «Зародження української літератури», що ввійшла до першого тому його тритомника «Літературна медієвістика. Вибрані студії», може видатися такою собі науковою екзотикою. Хоча, зрештою, в сучасній Україні справжня наука виглядає дуже екзотично.
Спочатку кілька слів про автора. П. Білоус, скромний професор із Житомира, нині є одним із провідних фахівців у галузі давньої української літератури. Має значний науковий доробок, є автором підручника «Історія української літератури ХІ-ХVIII ст.» (К.: Академія, 2009). Також він не проти «погратися» в літературу: йому належать, як на мене, цікаві поетичні твори. Поєднання в одній особі строгого науковця й лірика у даному випадку є чималим плюсом.
Але повернемося до монографії «Зародження української літератури». У певному сенсі – назва амбітна. Як колись давні літописці ставили питання, звідки пішла руська земля, так і П. Білоус ставить питання: а звідки пішла українська (руська) література. Він констатує: «Мусимо визнати, що російська монополія на вивчення літератури Київської Русі мало в чому похитнулася, бо наслідки культурного колоніалізму досить повільно долаються… Один із прийомів культурного колоніалізму – привласнення монополією художніх вартостей колоній, зокрема історичних міфів про давність і первинність…»
Автор намагається здійснити деконструкцію російських міфів про «спільну колиску», а також про «пролог русской литературы». Тут він не зупиняється перед критикою такого знаного російського літературознавця, як Дмітрій Ліхачов. До речі, останній для багатьох українських філологів залишається безумовним авторитетом, хоча, насправді, його літературознавство значною мірою визначалося російською імперською парадигмою. Веде також мову П.Білоус і про українсько-російську дискусію щодо культурної спадщини Київської Русі, а також про походження назв Русь та Україна.
Окремо в книзі виділено розділ, присвячений версіям походження Русі. Зокрема, розглядаються літописні версії, а також версії М.Максимовича, М.Грушевського, Б.Рибакова, М.Брайчевського, О.Пріцака тощо. Ведеться мова й про запровадження письма в Україні-Русі.
Звісно, становлення української літератури відбувалося не без впливу східного християнства і пов’язаної з ним візантійської літератури. Тим більше, що основний книжний репертуар Давньої Русі складався з перекладних текстів, здебільшого візантійського походження. Тому автор приділяє певну увагу й питанням поширення християнства на Русі, і поширюваній тут візантійській літературі.
Значна увага в монографії приділена інтерпретації літописної «Повісті минулих літ» як фундаментальної пам’ятки давньої української літератури. П. Білоус показує, що в цьому творі абсолютно домінують українські, переважно київські сюжети. При цьому маємо оригінальне осмислення деяких літописних фактів. Так, П. Білоус незвично інтерпретує відомий вислів «Київ – мати городів руських», сюжети, пов’язані з князем Святославом тощо. Можна дискутувати, наскільки ці інтерпретації адекватні, однак вони заслуговують на увагу. Наприклад, П. Білоус вважає, що Святослав не належав до варязької династії Рюриковичів, а мав типово слов’янське походження.
Також у монографії розглядаються такі питання, як становлення жанрової системи, що собою представляв руський автор, які були парадокси києворуського літературного життя.
Одне слово, книга переконує читачів у тому, що нам варто шукати корені своєї літератури в Давній Русі. Можливо, символічним її початком слід вважати 852 рік, від якого в «Повісті минулих літ» починаються хронологічні записи. П. Білоус неодноразово звертається до цієї дати. І якщо ми приймемо цю символіку, то можна твердити: нашій літературі 1160 літ. Ніби й непогано.
Хотілось би, звісно, завершити цю невелику рецензію на оптимістичній ноті. Однак оптимізм цей пропадає, коли заглядаєш на останню сторінку книжки, на якій вказано наклад. Виявляється, він – «аж» 150 примірників. Такий собі науковий самвидав, поширюваний серед «вузьких» фахівців. А ще виявляється, що книга видана за кошти автора.
Чесно кажучи, сумно. У нашого північного сусіда, де держава серйозно переймається питаннями гуманітарної освіти, література про давньоруський період виходить набагато більшими тиражами. Тому росіяни свято вірять, що Русь – це Росія. А ми ніяк не хочемо звернути свій погляд до власних першоджерел.
