Неприємна сподіванка

Почну традиційно: з анекдота. Біжить лісом їжачок. Дивиться – під деревом купка. «Гівно», – думає їжачок. Підбіг, понюхав. «Точно гівно!» Узяв на лапку, лизнув… «Тьху! Казав же – гівно!» Саме цей їжачковий анекдот привидом переслідував мене на цьогорічному Львівському форумі видавців, особливо коли я наближався до стенду харківського «Клубу сімейного дозвілля», де гордо-вертикально стриміла новоспечена книжка авторки, від якої я вже давно не чекаю нічого свіжого й оригінального.

Ґламурна тітка Ірена Карпа зляпала за прадідівським рецептом чергову історію про Попелюшку – для тих, кому від одинадцяти до шістнадцяти. І хоч діє там не шістнадцятка, а особа з вищою освітою та ще й «через два роки після закінчення студій», цей ляпеник не припаде до смаку вже тим повнолітнім, у лектурі яких – Стюарт Хоум, Андрій Содомора чи Володимир Короткевич. Про те, що книжчину розраховано таки на середній шкільний вік, свідчать і відповідна обкладинка, і коміксоподібні малюночки на двох кольорових вкладках. Утім, книжка – це та пані, про яку за «одягом» судити не можна. Отож зазирнімо всередину.

«Ірена Карпа залишається собою», – тонко іронізує (тобто знущається) з авторки у своїй передмові Юрій Іздрик. І якби авторка володіла, як він висловився, «дошкульною самоіронією», вона знущання свого передмовника миттю викрила б і викурила його зі своєї книжки. Але не судилося. Характерним для Ірени Карпи як авторки підліткової прози є не іронія й не самоіронія, а провінційно грубий гумор, щедро приправлений матюками. Як то мовиться, я вийшла із провінції, але провінція з мене не вийшла. І якщо кілька років тому творчість Карпи ще можна було схарактеризувати як затримку літературного розвитку, то, отримавши від неї до Львівського форуму цю «піцу», лишається тільки розвести руками.

Не подобається – не їж, – скажуть офіціанти з «Клубу сімейного дозвілля». Але як всеїдний гурман (бува й таке!) я мушу пояснити, що й чому мені в цій «страві» не подобається. Насамперед – наївно-казковий сюжет, який авторка силкується подати під соусом реальної історії. Проте описи краєвидів, деталі побуту і звичаїв племен далекого Сходу не роблять цю історію реальною. Проста собі дівчина Редька (зменшувально-пестливе від імені Радеша) пливе за життєвою течією, як медуза, і раптом їй починають надходити дивні електронні та письмові послання, потім – крутий GPS-навігатор, який вона миттю продає, щоб мати гроші на поїздку до Мекки панків-планокурів – індійського Ґоа, і не встигає вернутися додому з грішми, як у поштовій скриньці знаходить записку: «От молодець. Продала чужу річ» і далі за текстом. Одне слово, чарівна паличка, як у поганій казці, спрацьовує саме тоді, коли треба, й нескінченну кількість разів. І якщо в маленького читача не виникає запитання, чому, скажімо, у Карлсона, який живе на даху, ні разу під час польоту над містом не заглух моторчик, то в читача принаймні середнього шкільного віку на багатьох епізодах Карпиного тексту виникатимуть запитання до авторки. А авторка до кінця книжки годуватиме його дивними збігами та підтасовками, й навіть пояснення такого собі міністра крихітного королівства (загубленого десь у горах, як Чортопіль) не розтлумачать, які такі «друзі» влаштували (чи то пак – підлаштували) казковий виїзд Редьки з купою грошей за кордон, вели її крізь увесь твір буквально на повідочку і зрештою – навіщо вся ця дурна морока була їм і є читачеві.

Неправдоподібність підсилюється образом одного з героїв книжки – Дордже. Цього далекосхідного принца врятували від жорстокої розправи і «в буряково-крикливому віці» віддали «в закритий інтернат аж до Англії». Вивезли його «за документами молодшої доньки», себто Редьки. Незрозуміло тільки, як це міг зробити простий радянський геолог (Редьчин тато), та ще й під час виконання секретної місії. І як у такому, м’яко кажучи, ніжному віці Дордже запам’ятав купу всіляких подробиць (на кшталт Редьчиного кучерявого волосся). І як він міг із нею кататися на санчатах (Редька тоді зламала руку, а він розбив голову). Отже, вік був не такий уже ніжний? Тоді як же принца-ламу перекинули до Англії та ще й улаштували в закритий інтернат «за документами молодшої доньки»? І щось цей загадковий Дордже – німецький студент – надто добре ознайомлений із українськими реаліями (причому частково з радянськими) та з українською класикою й лексикою… Крім того, підозріло добре Дордже знає далекосхідний край – як на людину, котра бувала тут хіба що туристом.

Героя характеризує насамперед його мовлення. Репліки киянки Редьки (нагадаю: вона росла в інтелігентній родині й закінчила Інститут іноземних мов) – це дикий суржик із українських, російських, англійських слів та виразів із вкрапленнями галицьких діалектизмів, сленґових слівець і «общєпанятних» матюків. Щось на кшталт: «Так там хто завгодно міг би жити, папугай який-небудь гаварящий». Крім того, в неї «шо» і «нічо» якось непослідовно чергуються з цілком літературними своїми відповідниками. І ось ми чуємо з вуст Дордже, який із «буряково-крикливого» віку жив за кордоном, репліки теж цілком «зрозумілою мовою». Та ще й якою! «Ну, це багачі всякі розважалися. Міщанство так не випендрювалось»; «а хоч би й той-во, то шо?». Галицькі «та» («так»), «видиш» («бачиш») і «шо вже є?» («що сталося?») в нього раптом перемежовуються з чимось російським: «Бач як собразили?» або: «Да, ти права, до речі». До речі! Дордже знає слова «перебендя», «цар-батюшка», «мажор» (у значенні – син багатія), «голова колгоспу», а також читав радянську книжку про Чука і Гека, бо ж оперує їхніми іменами. А коли у мовленні цього іноземного студента я побачив слово «тьотьки», мене просто-таки розплющило на коржик для піци. Іноді, щоправда, авторка отямлюється, й тоді Дордже промовляє щось на кшталт: «Ковчег із каменю каторий, як би ти сказала». Але ці «фокуси для сліпих» не працюють: читачеві цілком ясно, що Ірена Карпа свою власну манеру висловлюватись, тобто жахливий суржик, пхає у вуста всім своїм героям без розбору.

Випустивши у світ не одну книжку, Карпа так і не виросла з короткої спіднички й футболки, зав’язаної вузлом вище пупка. Тобто й досі справляє враження початківця, якому ще треба довго направляти стиль, так би мовити, ставити голос. У характерну для її текстів балаканину (часом пустопорожню й не до місця) раптом удирається важкостравне «набутий шляхом останніх подій досвід» або «впустили момент її забігання в під’їзд» (тобто просто проґавили). А часом б’ють в очі ще й такі дикуваті конструкції: «Редьці, вже казна-що собі уявивши, було зовсім не смішно»; «ставлячи ставки»; «всадилися на саме ВЕРХОВІТТЯ височезної копиці З СІНОМ»; «засмоктав у себе соус і ДЛЯ РІВНОВАГИ ПОЧАВКАВ»; «не дочекавшись відповіді Дордже, Редька сама себе продовжила»; «завмерши лицем до нескінченно білої стіни»; «здійняли хмару ритмічної пилюки»… Якщо це зразки стилю, який вітають видавці, то ріжте мене вареником на подушці!

Як читач, я б іще міг змиритися з непролазним суржиком у вустах персонажів, але ж авторка, котра в одному з інтерв’ю назвалася «молодим деміургом», навіть у своєму нібито безсторонньому мовленні допускає такі речі, від яких і найсоковитіша піца та ще й під гальбу «Львівського живого» в горло не полізе. «Віддавало» (відгонило), «взявши себе в руки» (опанувавши себе), «сіновал» (сінник), «поняття не мав» (не мав уявлення), «нічо з цим не поробиш» (нічого не вдієш), «по справах» (у справах), «риторично помітила» (зауважила), «вилкою» (виделкою), «тапочках» (капцях), «пройшло години дві» (минуло), «розвернула» (розгорнула), «любовна вдача» (щастя в коханні), «бути вертлявим у справах» (метким), «слідувала за ним» (ішла, прямувала), «зарослі» (зарості), «канарейок» (канарок, і не треба тут ніяких зайвих рейок!), «кряхтіла» (кректала), «жадно» (жадібно), «як би там не було» (хай там як), «щовбан» (щиголь), «донісся» (долинув), «браво крадуть» (хвацько), «копчик» (куприк), «зарьований» (зарюмсаний), «на костилях» (на милицях), «електроприбора» (електроприладу), «кусок офісного паперу» (клапоть)… Навіть нещасний кухлик тут фігурує то як «кружка», то як «кринка», але не як кухлик!

Там, де Ірена Карпа намагається здатися «вумною», в неї теж не надто виходить. «Du geht noch?» – проскакує в неї у тексті. І переклад: «Ти вже йдеш?» Звичайно, ніхто не зобов’язаний знати німецької, але якщо вже хочеш блиснути знаннями, то спершу зазирни у словничок чи хоча б проконсультуйся в першої-ліпшої вчительки німецької мови. Бо фраза «ти вже йдеш?» німецькою звучить: «Gehst Du schon?» А знаєте, як наша молода деміургиня назвала оригінальні «нестандартизовані» стародруки? «Інкунамбули»! Схрестила інкунабули з сомнамбулами… Та що вже там ті стародруки, коли й Джомолунгму вона перехрестила на Джомолнугму!

Щодо авторки, то тут, гадаю, давно вже всім усе ясно. Лишається запитання до редактури «Клубу сімейного дозвілля»: люди добрі, невже ви не здатні повиправляти в рукописі вічно молодої письменниці бодай оті «каньони», «недрах», «в решті-решт», «істиний», «карявих», «петерицею», «кашлате», «дермантин», «з’їзджають», «піддашь» і «обличь»? Утім, про що я запитую? Якби були здатні – повиправляли б. Мали б у штаті доброго стиліста – відредагували б цей Карпин глевтяк так, щоб його не соромно було дати людям у руки.

Нежиттєві герої, ланцюг казкових до безглуздості підтасовок, які роблять пацанку панянкою, змазана кінцівка, що радше тягне на початок якоїсь іншої історії, та ще й дрімуча неграмотність авторки, помножена на непрофесіоналізм редакторів, – і маємо книжку, на палітурці котрої я б на місці Ірени Карпи поставив ім’я свого найлютішого ворога. За що, питається, я на Форумі платив грубі гроші? Краще б іще один вечір провів у «Криївці».