Два погляди на книжку Артема Чапая «Подорож із Мамайотою у пошуках України»

Юлія Джугастрянська. Україна віднайдена

Уперше я почула ім’я Артема Чапая одного весняного ранку, коли заскочила на каву до приятеля. Ми теревенили на кухні, де колись готувала сніданки прислуга одного з класиків української літератури (детальніше про цей дім уже написали в “Таємницях письменницьких шухляд”). І, природно, розмовляли про літературу. Я, захлинаючись, ділилася враженнями від новинок реанімованого жанру “дорожніх нотаток”, чи то пак “тревелогів” – ось, мовляв, новотвори жанру, відкриття. На що мій приятель скептично відставив чашку і мовив: “Зачекай, зараз я тобі покажу мандрівну літературу. Справжню”. І приніс з іншої кімнати непоказну книжечку химерного формату, в м’якій обкладинці з розпливчастими малюнками.

“Авантюра, або Практичні реалії мандрів по-бідняцьки. Еротико-політичний документальний калейдоскоп” – значилося на книжці, автор – Артем Чапай. Видана у Харкові 2008 року невідомим накладом книжка дуже скидалася на самвидав. Однак заполонила уяву з перших сторінок і тримала геть до останніх. Як сумлінно попереджав автор, усе висловлене “претендувало на упередженість” і було написане “не нормативною, а ситуативною мовою, тією, яку Данте називав “вульгарною”;)”. Цитую зі збереженням орфографії оригіналу.

На 240 сторінках книжки таких “перлів” трапилося ще чимало. Зверстані з “вирівнюванням по лівому краю”, рядки часто-густо “не дотягували” до середини сторінки, надаючи цілком собі прозовій книжці вигляду поеми. І все-таки я зважилася розпочати її читати ще в транспорті дорогою додому. Вдома відкласти її забракло снаги, тому довелося відкласти геть усю заплановану роботу й остаточно зануритися у світ автостопових мандрів обома Америками: Нью-Йорк, Новий Орлеан, Пуебла-Мехіко, Оахако, Сан-Крістобаль, Канкун, Гавана, Матансас, Санта-Клара, Беліз, Гватемала, Нікарагуа – назви плуталися в голові, персонажі зринали в уяві й танули, ледь устигаючи всміхнутися одне одному. Смішні епізоди змінювали ліричні, політичні роздуми поступалися місцем любовним перипетіям, а пасторальні епічні описи – еротичним картинкам. У ритмізовану завдяки “рваним” рядкам оповідь впліталися щоденникові записи справжнього Livejournal разом із усіма коментарями до тих записів та ще й «імейлом» із заявою на ім’я декана гуманітарного факультету Могилянки про те, що студент ім’ярек просить дозволу захищати дипломну роботу наступного навчального року, бо “на час захисту дипломної цього року перебуватиму в Мексиці, Гватемалі або, пробачте на слові, Гондурасі – вивчаючи на практиці соціальну філософію, через вивчення робітничих рухів, горизонтальних структур суспільної влади й опору трудового люду Центральної Америки проти експлуатації з боку транснаціональних корпорацій”. І в отакому стилі — весь текст. Тож не дивно, що натрапивши десь через рік в інтернетрях на ім’я Артема Чапая, я сумлінно перечитала репортажі “з полів” неохопної оком Вітчизни.

Осідлавши старенький байк, автор мандрував другорядними дорогами України і допитувався у зустрічних: “Про що Ви мрієте?” і “Що для Вас значить Україна?” Годі й казати – відповіді були відвертими. Респонденти з різних областей, незалежно від віку, статі й заможності (хоча, задля справедливості слід зазначити, що більшість із них — “маленькі українці”) сходилися на одному: є люди і є “вони”. Люди виживають усупереч усім “їхнім” політичним забаганкам.

Але одна річ – смс-репотражі й міні-інтерв’ю під світлинами, а геть інша – коли тримаєш у руках книжку з промовистою позначкою серії “Мандри”.

Ошатна тверда палітурка з цього разу чітким зображенням запилюженого мотоцикла на узбіччі мальовничої дороги сповіщала, що Артем Чапай написав нову книжку: “Подорож із Мамайотою в пошуках України”. І присвятив її, як дізналася з перших сторінок, “усім людям, які допомагають іншим”. Епіграфом обрав: “Я так люблю свою страну – и ненавижу государство. Lumen”. Як то кажуть, без коментарів. Уже з перших сторінок стало зрозуміло, що автор – виріс. Подорослішав, помудрішав, дозрів – ну, не знаю, як правильно це сказати, але навіть традиційне звернення до читачів свідчило про вихід на новий рівень, а відтак обіцяло чимало. Звісно, філософська освіта у поєднанні з авантюрною вдачею забезпечили своєрідний гумор стилю оповіді й глибинний сенс її змісту. Але у “мандрівній” літературі, як на мене, головне інше. Саме це суттєво зауважив, правильніше б сказати, відчув Артем Чапай: “ця історія задумана саме так: у ній подано не “справжній” стан речей в Україні, а його суб’єктивне сприйняття людьми з різних куточків нашої країни, та ще й пропущене через суб’єктивність того, хто вам тепер оце все переповідає. Але саме у такий спосіб, необ’єктивно, сприймаємо навколишню дійсність ми всі”.

На мою суб’єктивну думку, жанр подорожніх нотаток, мандрівного щоденника чи то сучасного тревелога вимагає від автора, який зазвичай і є головним персонажем, наявності неабияк розбудованого внутрішнього світу, власної системи цінностей, відточеного почуття гумору, спостережливості і …любові до людей. Не тільки до читача, а й до світу, який поряд із тобою. Перш ніж розпочати писати, людина мусить мати що сказати іншим. І саме в мандрівному жанрі, де автор-персонаж опиняється немовби віч-на-віч із читачем, ця особливість проявляється найвідчутніше, найгостірше. Авторський бренд наразі так круто замішаний на особистості, що я зумисно відмовляюся від аналізу текстів Чапая в сучасному літературному контексті – порівняння із творами А. Санченка, М. Кідрука, В. Петущака. Бо кожен із них – особистість, спроектована у книгу, а тому порівнювати їх між собою, як не крути, але важко.

Артем Чапай (головний герой, оповідач і автор, чиє ім’я зазначене на обкладинках обох книжок) відчутно змінився порівняно з “Авантюрою”: став спокійнішим і врівноваженішим, зберігши запальний ентузіазм і щире, по-хлоп’ячому безпосереднє сприймання світу. Можна закидати авторові-оповідачу надмірний пафос і перебір захопленої риторики. Але пригадуючи свої цьогорічні мандрівки довкола того самого Яблунецького перевалу, дороги й говірки Вінниччини, кумедні радощі героя від уперше вдало розпаленого вогнища й майже самостійно заміненої запчастини, ловиш себе на тому, що віриш. Отак, за Станіславським. Віриш – і все. Як віриш незнайомому чоловікові, в якого питаєш дорогу, як віриш сусідці, що переказує найсвіжіші новини.

13 квітня 2010 року Артем із дружиною Ромашкою (у книжці лише раз один із персонажів називає її на ім’я – Оксана) вирушають у подорож. Їхній залізний кінь Мамайота – то насправді маленька 125-кубова “Ямаха” моделі YBR, звана у байкерському середовищі “Йобриком”. Про особливо пієтетне ставлення до постаті козака Мамая ми вже дізналися з “Авантюри”, а в “Подорожі” виявляється, що хлоп іще з дитинства мріяв про коня Мамая, щоб їздити Україною. “А що? Чапай та його кінь Мамай. Звучить!” Але оскільки кінь виявився металево-пластиковим та ще японського походження, то й наймення йому японізували у кращих традиціях Подерв’янського – Мамайота. І це виявилося добрим знаком. Тож осідлавши вірного Мамайоту Артем і Ромашка вирушають здійснювати свою мрію – подорожувати з метою пізнати Україну.

Поки наші герої насолоджуються ласкавим весняним сонечком, мокнуть під нещадними весняними-таки дощиками та спілкуються зі щирими зустрічними, знайомими і не зовсім, ми з вами робимо перший піт-стоп у прочитанні. Артем Чапай уже встиг із перших сторінок несподівано і вигідно-нетипово вирізнитися з-поміж згаданих своїх “колег по жанру”. Ставленням до жіноцтва загалом і конкретної чарівної дружиноньки зокрема. Є неприховане еротичне замилування, але без майже традиційного мачизму в дусі “пєрвим дєлом самальоти” тобто подорожі, “ну а дєвачкі патом”. Та й мила Ромашечка, “маленька мандрівниця” – це, погодьтеся, далеко не Екіпаж. Є непомітна, але постійна турбота, і навіть – о жах усіх мачо всіх часів і народів! – прослизнула думка про дітей. Зате дівчата з “армії шанувальниць авторів-мандрівників” можуть сміливо брати досвід наших героїв на озброєння: подружнє життя і подорожі – сумісні. Доведено Чапаєм і Ромашечкою. Причому з перших же сторінок.

Далі – більше. Привертає увагу мова твору. Автор одразу “розставляє крапки над “і”: “для мене особисто важливо показати те, наскільки в Україні всі розмовляють по-різному. Наскільки тупо сперечатися про мову в державі. Наскільки по-дурному вимагати від когось літературної вимови, як це робить провінційна інтелігенція. А надто, наскільки тупо вимагати переходу з російської на українську чи в протилежний бік”. І ще на додачу: “цензурувати мат із прямої мови звичайних людей нечесно як з літературної, так і з соціологічної точки зору”. Це філологи так собі міркують – грамотність, стилістика, а насправді то – виважена й свідома громадянська позиція. А хіба ні? Втім, автор знову повертає собі симпатії публіки щиросердим зізнанням “доводиться писати тим варіантом української, яким я, через свою зіпсутість сучасним сленгом, суржиком і галицизмами, володію краще, ніж іншими”. З урахуванням, що прізвища ані редактора, ані бодай коректора у книжці відшукати не вдалося, мусимо припустити, що це — авторська редакція й визнати, що Артем Чапай володіє українською з незначними домішками сучасного сленгу відчутно краще за деяких редакторів і коректорів навіть у межах того самого видавництва. Або має доброго лінгвістично підкованого янгола-охоронця. Чи то музу, чи кого там.

Але повернімося до наших героїв. Частину запланованого маршруту в кращих традиціях «сковородування», тобто мандрів, які доступні завжди незалежно від заробітку, Артем пройшов наприкінці березня того ж 2010 року пішим ходом у товаристві фотографа Михайла Баландюха. То була подорож Закарпаттям. А вже у квітні з Ромашечкою вирушив на Поділля. Повернувшись потім до Києва, помандрував, уже сам, Черкащиною. Наступний “заїзд” у завзятого подружжя знову був спільний: Сіверщина, Слобожанщина. На Схід і Південь Артем поїхав самостійно – то був вирішальний акорд, один із найскладніших, із порваним ланцюгом, навіть з аварією. Схоже, давалася взнаки загальна втома.

Загалом, мандрівка “коштувала” героям трохи більше шести тисяч гривень, її радо підтримали й посприяли і чапаєві друзі з реального життя та інтернету, і випадкові зустрічні. Ця безкорислива готовність допомогти у скрутну хвилину, довірливо відгукнутися на привітне слово і щиру усмішку дивує і вселяє надію. Але слід визнати – така хвиля позитиву дуже значною мірою спричинена внутрішнім налаштуванням автора. Його людинолюбством, відвертою безпретензійністю і глибинною особистою цілісністю. Загалом він отримує справжній кайф від усіх цих придибеньок, не просто шукає “крутих пригод” і випробувань, а купається у власній свободі й задіяності у якомусь незбагненному колообігові позитиву в природі. Тому й книжка однаково заряджає енергією від першої до останньої сторінки. Можна закидати авторові надмірний пафос і надмір риторики, але її щирість від цього однаково не применшиться.

Складно визначити жанр книжки – це радше публіцистичний роман-подорож, але в ньому чимало пригод і спостережень. Розбитий датами й етапами, але в жодному разі не щоденниковий. Суб’єктивний і водночас безкомпромісно-правдивий. А ще – глибоко гуманістичний. З усіма матюками, забитими целофаном вікнами, “дотепними” працівниками ДАІ (“Сколько у тебя тут кубов? А чего ты так тихо и медленно едешь?”) , безпросвітним, здавалося б, виживанням. Адже попри все це наші люди – на Півночі й Півдні, на Сході й на Заході – готові прийти на допомогу, зарадити в біді, прийняти на ночівлю стороннього мандрівника просто з вулиці. За влучним спостереженням одного з Артемових співрозмовників, владці зіштовхують українців лобами, вторуючи одне одному: “Схід! Захід! Російська! Українська!” для того, щоб тим часом їх обкрадати. Але є ще, на щастя, люди, які “виконують свою роботу й намагаються зробити життя своє та близьких трохи кращим. Вони невидимі й нечутні, їх не показують по телевізору, про них не пишуть у газетах, їхнє нове вбрання не обговорюють таблоїди, вони не створюють навколо себе шуму – вони працюють, мрiють, люблять. Але саме вони – справжні. Вони є. Тому хочеться жити і боротися далі”.

Почуваючись відверто далекою від революційних гасел і закликів до боротьби, я придбала ще один примірник – подарую улюбленій бібліотеці. Просто так – для підтримки колобігу позитиву в природі.

Лесь Белей. Блохерова мандрівна література

Нещодавно побачила світ друга книга Артема Чапая «Подорож із Мамайотою у пошуках України». Назва досить промовиста. Це інтертекстуальне перегукування зі стейнбеківською «Подорожжю із Чарлі у пошуках Америки». От тільки у Стейнбека Чарлі – це собака, а у Чапая Мамайота – це мотоцикл. Десь приблизно на рівні назви можна завершувати порівняння книги Чапая зі світовою класикою мандрівної літератури. Бо за титульною сторінкою починається текст, що, м’яко кажучи, не витримує світових стандартів.

У короткому вступі автор завбачливо попереджає читача:
Ця історія майже нікого не залишить байдужим: людям з тієї чи іншої області напевне здаватиметься, що про їхній край сказано надто мало, упереджено, або пропущено щось надзвичайно важливе[…]. Прихильники так званої об’єктивності плюватимуться від неприхованої авторської небезсторонності. Втім, ця іторія задумана саме так […]

«Добре!» – подумає пересічний український читач і почне читати сам текст із думкою про те, який автор крутий і сміливий.  Мабуть, Чапай просто не Колін Таборн чи Ришард Капущінський. Бо ці автори перед написанням однієї книжки читали добру сотню інших, щоб «так звану об’єктивність» таки донести до мільйонів своїх шанувальників по всьому світу. Мабуть, Чапай – це просто автор більш неформального мандрівного слова.

В українському письменстві мандрівні репортажі – рідкісне явище. Та ще й автор задекларував бажання точно описати побачене і реалістично передати всю палітру мовних кодів та світоглядів нашої країни. Досі ніхто на таке не зважувався.

Але якщо читач сам трохи мандрував країною, то він одразу помітить, що Чапай погано передає говіркові особливості всіх регіонів, крім рідної Гуцульщини. Під Мукачевом ніхто б ніколи не сказав «Ти днесь не хочеш поробила?», як впевнено стверджує Чапай. І прикладів таких чимало. «Добре!» – вдруге скаже терплячий читач, про це автор попереджав, тому претензій не маємо. Але, окрім цього, Чапай губиться в історичних дигресіях, наприклад, плутається у терміні «русин» чи згадує про Кармалюка на Буковині. Лінійність сюжету має якісь несподівані повороти, коли він то обіцяє, що колесо більше не проб’ється, а на наступній сторінці смачно описує наступне залатування. Ще автор-мандрівник не вміє відмінювати географічні назви. Наприклад, він чомусь думає, що Берегово не відмінюється і прикладів таких також вистачає, хоча це вже більше до редактора, ніж до автора.

Мотоцикл, мандри, пошук країни… Перша паралель, яка напрошується, – це американські бітники. Дійсно, вони любили мандрувати, часто хаотично і бідно. Бітники чхали на політику і владу, любили простий люд, особливо маргіналів. Поки що все збігається. Ось тільки хрестоматійний мандрівний бітниківський текст «В дорозі» Кероуака – це художній твір, а не репортаж, до якого тяжіє Чапай. Так, у них багато спільного: побутовий вітаїзм і філософія, але для якісного репортажу цього замало.

Другу аналогію підказує сам Чапай – це Гантер Томпсон, легендарний Доктор Ґонзо. Так, справді, ґонзо-журналістика – це своєрідний репортаж, досить популярний у своїх колах. Антиполітичний, викривальний, хаотичний, перекручування фактів можливе, хоч і не бажане. Однак квінтесенція стилю Томпсона – це цинізм і холодний відточений стиль.

Чомусь я не можу собі уявити, щоб він написав такий пасаж:
Колись я дивувався, що в університетах на лекціях теорії держави досі викладають теорію суспільного договору Жан-Жака Руссо: мовляв, народ погоджується на обмеження своїх свобод, а за це «властелін» забезпечує мир. Тю! Суспільний договір хіба такий? Згадайте, ось живуть собі племена: дуліби там, древляни всякі. Приходять банди з півночі – трах! бах!  – платіть податки[…]

Я б не здивувався, якщо такий монолог (я його не цитую повністю, щоб не займати багато місця) випалив хтось із Чапаєвих співрозмовників десь у Хоружівці, але не сам автор.

Тут і ховається справжня суть цього тексту, а саме: автор – не репортажист, не бітник, не ґонзо-журналіст, а звичайнісінький блоґер.

Блоґером стати зовсім легко. Для цього потрібно дві речі: комп’ютер (або інший ґаджет) та інтернет. Цього досить, щоб ділитися своїми безцінними думками і спостереженнями з іншими. Блоґерство не вимагає ані інтелекту, ані мовної компетенції (чи бодай відчуття стилю), ані об’єктивності. Написав і відразу опублікував. Блоґери не бояться рубати з плеча свою правду-матку і свято вірять у її єдиноправильність. Блоґери легко нехтують історичними деталями чи регіональними тонкощами. Блоґери часто наївні. Чапай – відомий блоґер.  Не всі названі вади блоґерського середовища йому характерні, однак уникнути їх йому не вдалося.

Проте не варто забувати, що бути блоґером-тисячником замало, аби писати якісну мандрівну літературу.