Першопричини нашої поведінки здавна досліджують багато науковців, але до внутрішніх первинних потягів людини як до основного рушія масштабних подій досі з належною увагою ставилися переважно психологи. Історія ж (починаючи зі шкільної, яка надовго засідає в нашу свідомість і лишає по собі присмак до самої старості) вкладається у наші мізки на рівні дат-подій, цілком знеособлених і знечуттєвлених, і лише зрідка постає уявленнями про долі окремих її “творців”. Дві потужні тенденції моєї доби – деперсоніфікація та – навпаки – поглиблена увага до індивідуальності (аж до якихось незвично анатомічних розтинів людської душі) – зіштовхуються між собою і творять обличчя цієї доби, такий собі янус постмодерну.
«Історія» чи «задоволення»?
Усуціль кітчеве дослідження (у найкращому сенсі першого слова, бо якщо є якісь нездорові упередження щодо “оргазму” чи “кітчу”, то книгу до рук краще не брати взагалі) французького науковця Робера Мюшамбле, випещене видавництвом «Темпора» (в українському перекладі Ірини Славінської), вже кілька місяців дратує слух “книжково недовдоволеного” українського читача.
“Історія задоволення від XVI століття до наших днів”, як попереджає напис на палітурці, навряд чи зверне нашу увагу саме на слово “історія”. Але проковтнувши перший розділ, можна сміливо сказати, що саме історія, а не задоволення, є головним об’єктом аналізу. Бо річ у тім, що ми вже звикли до нетрадиційних літературознавчих дискурсів, які стиха й помаленьку вигулькують на полицях книгарень. Ця ж книга є таким собі посібником з європейської історії від XVI століття і до наших днів, де в пошуках причин і передумов європейських подій автор заводить читача в його спальню.
Саме хвилі заборон і забобонів, які то послаблювалися, то затягалися зашморгом на шиях, провокували спалахи революцій і війн, наукового поступу і мистецьких геніїв, куди суспільство сублімувало свої потяги і слабкості. Власне, тут ідеться про “тип колективної сублімації, спричинений індивідуальним сексуальним утриманням”. Цікава теорія чи пак, альтернативна історія має право на життя і підтверджується фактами вибухів революцій і суспільних змін на тлі посилених заборон задоволення.
Дослідженню Мюшамбле можна спробувати закинути вторинність і повторюваність, адже розвідки з історії задоволення вже були, зокрема, й сам автор докладно переповідає видатну працю свого попередника Мішеля Фуко. Новаторства в ідеях та концепціях буде мало для тих, хто знайомий з цією працею. Але окрім намиста цікавих історичних фактів для ілюстрації вже висловлених Фуко ідей, Мюшамбле творить свій дискурс, спрямований не так на дослідження історії людського задоволення, як на аналіз історичного процесу крізь призму явищ задоволення і невдоволеності (звідси – сублімації). Сублімація як викид сексуальної енергії назовні стає, таким чином, явищем суспільним, а не індивідуальним, оскільки за принципом доміно ця енергія руйнує інертний стан суспільства і провокує його на зміни. У даному контексті закономірним постає питання про можливості великої революції через революцію в собі. І чи завжди боротьба за ідею спричинена невдоволенням ідеєю? Як один із варіантів рецепту творення всенародного настрою Мюшамбле розглядає вплив на інтимне життя кожного індивіда.
Дослідження Робера Мюшамбле не має обмеженої публіки – воно пробивається до свідомості кожного, віднаходячи зв’язок із читачем на рівні будь-яких його професійних чи особистих зацікавлень. Автор визбирує факти звідусіль: від літератури, преси та кримінальних хронік до церковних книг, лексики, свідчень матеріальної культури. Тому книга зачепить будь-кого, від філолога до юриста, вже не кажучи про психологів, соціологів та істориків. Свідчення про сприйняття задоволення можна віднайти в усьому, навіть у мові: якщо XVI століття дивує своїм лексичним багатством на позначення явищ та процесів фізичної близькості (понад 400 слів на позначення частин тіла чоловіка та жінки та близько 300 дієслів та словосполучень, що означатимуть статевий акт), то у вікторіанську епоху (ХІХ ст.) – точнісінько, як і в «Коханці леді Чатерлі», – «Джон Томас» та «Леді Джейн» ховатимуть сексуальність під маскою порядності та стриманості, де для всього знайдеться своя «пристойна» і витончена метафора, навіть для фізіологічних процесів. Та все ж, людська природа брала своє від самого початку і навіть у добу найсуворіших заборон про задоволення не забували – лише послаблення чи посилення тиску виливало його, мов розпечене залізо, в ту чи іншу форму.
Під периною архівів
Трансформація сприйняття задоволення пройшла довгий шлях еволюції, перш ніж постати в його нинішньому образі. Часто сувора заборона робить пошуки задоволення ще більш привабливими, що зумовлює глибокий розрив між офіційними канонами суспільної моралі та фактичною мірою дозволеності. Це найкраще спостерігається тоді, коли церква та влада накривають інтимне життя своєю ризою, а в тій темряві лише плодяться й множаться різні сексуальні субкультури, розвивається філософія задоволення, виникають маргінальні форми реалізації лібідо, зароджується порнографія. Саме під пильним оком церкви та жорстокими законами світської влади XVI століття можна віднайти такі культурні артефакти, як селянський еротизм графства Соммерсет, еротично-дидактичний твір «Школа дівчат», еротична та порнографічна література тощо. Хоча є ймовірність, що такі явища не були унікальними, але надмірна недокументованість теми-табу не залишає можливості для узагальнення. Водночас, «потужне й очевидне сексуальне пригнічення» спонукає суспільство до інших шляхів викиду енергії.
Пізніше, вже у XVII – XVIII столітті, в притлумленій релігійній експансії особистого життя ми навпаки бачимо рух у бік унормованості задоволення, з’являються філософські вчення про помірковану сексуальність, уперше ведеться мова про право жінки на задоволення. «Стриманості вікторіанської епохи передувала епоха «неймовірного гедонізму»». Одне слово, оргазму офіційно дають право на життя поза контекстом продовження роду.
Одночасно, релігійні лещата змінюються на лещата наукові: тепер наука, зокрема медицина, «обґрунтовує» «природне домінування чоловіка в шлюбі та в суспільстві». Не те, щоб у XVIII столітті фокус міжстатевих взаємин різко змінився, але цікаво, як шлюб, що все більше ґрунтується на взаємній згоді, змінює ставлення до зради – тепер за неї відчувають сором, бо це означає поразку у взаєминах із любові, що з самого початку передбачали особисту відповідальність. На відміну від того, як століттям раніше це було ледь не справою чоловічої честі. Ще з дитинства людині прищеплюють думку про дві протилежні ролі і відмінність між статями, що, зрештою, має потужні відголоски досі.
Вже в ХІХ столітті вікторіанська епоха накладає нову печатку заборон, установлюючи суворі правила моральності. Та читачі Мюшамбле вже заздалегідь передбачають, що відбувалося «під серпанком вікторіанства». Заборони лише посилюють задоволення. Еротична роздвоєність набуває усе більших обертів, норми і кодекси поведінки затискають людське лібідо з неймовірною силою, тепер вже руками медицини, що ледь не перетворюється на релігію нового часу, і це все змушує людську сексуальність шукати свого втілення у найнесподіваніших місцях або виливатися неврозом цілого суспільства. Саме тут, на допомогу невдоволеному суспільству, приходить дядечко Фройд з усією ватагою психоаналітиків.
Та хоч би якими суворими були заборони і суспільні норми, бажання насолоди бере своє: «міні-спідниця зірвала останній серпанок вікторіанства», і це тоді, коли ще за кілька десятиліть до цього навіть оголена ніжка фортепіано була небезпечно еротичною деталлю…
«Хотіти» сьогодні
Переносячи нас із будуарів та сіновалів XVI століття у кінець ХХ, Мюшамбле намагається оцінити сучасне сприйняття задоволення, проаналізувати актуальні процеси у розвитку сексуальності та дати відповіді на гарячі питання сучасного читача.
Попри збільшення енергозбережних технологій, режим енергозбереження в інтимному житті вже давно вимкнено, і суспільство повністю відмовилося від економії свого лібідо на користь повноцінного задоволення. «Норми подвійних стандартів 1700 – 1960 років зникли – разом з ними зник і захист чоловіка». На зміну гендерній революції зламу ХІХ – ХХ століть прийшла сексуальна революція межі ХХ – ХХІ століть, яка жодним чином не обмежилась бунтами 60-х, а навпаки – активно розпалюється в нашій свідомості досі. І жінка, як і в ХІХ столітті, тепер бореться не за право на освіту чи право вибору, а за право на задоволення, рівність у якому їй доведеться виборювати не лише у чоловіка, а й у суспільства, яке боїться втратити свою слабку стать. Водночас, як і внаслідок гендерної революції, жінка потроху втрачає чоловіка, адже частково розлучившись зі своїми соціальними правами після виходу у світ жінки, чоловік перестав одноосібно забезпечувати родину та виконувати функцію соціального представництва. Відповідно й тепер, поділившись правом на задоволення, чоловік отримує частково й обов’язок забезпечувати це право, відповідальність за який може похитнути його впевненість та силу.
Книга «Оргазм і Захід» уже наперед окреслює територію дослідження, а в передмові автор ще точніше локалізує свою розвідку, зупиняючись на Англії та Франції, крайкома захопивши Сполучені Штати. Та все ж, для тих, у кого зі знаннями з історії хоч якось склалося, не буде несподіванкою спорідненість цих країн і в розвитку уявлень про задоволення. Це зумовлено, зокрема, й близькістю менталітету та традицій цих народів, близьким розташуванням, міцними історичними зв’язками та загальним західноєвропейським контекстом. Інакше могла б скластися картина, якби довелося, скажімо, дослідити історію українського задоволення. Можливо, тоді б відкрились якісь нові гіпотези витоків бурхливих історичних подій і навіть задовольнилося сучасне болюче «чому так?».
Живучи в «перехідну добу», як ми звикли жартувати, часом не усвідомлюємо, що первинні зміни лежать не у вичерпності ресурсів, інформатизації суспільства чи екологічній кризі, а всередині нас: у наших мізках, серцях, а може, й нижче. До роздумів над цим запрошує Робер Мюшамбле.
Post Lectum, або Про наше і не наше
Прочитати – прочитали. Але чи не найпоказовішою стала відсутність невгамовних дискусій та читацьких відгуків, які мали б з’явитись хоча б з огляду на … палітурку, вже навіть не зазираючи їй під спід. Щиро кажучи, окрім рецензії Ростислава Семківа, що з’явилась одразу ж після виходу книги в український світ, розлогих коментарів годі шукати. Чому книга з такою голосною назвою не спокусила на слово хоча б захисників цнотливої моралі? Зрештою, пан Семків ділить читачів цього тексту на наших та не наших, себто тих, що вже вдосталь спокушені такого штибу дослідженнями-передослідженнями, відверто говорять про свою сексуальність та відстоюють право на задоволення. Радянський режим, як і будь-який режим чи просто ревнивий коханець, справді прагнув ув’язнити задоволення і використати сексуальну енергію для своїх потреб, не даючи свободи людському лібідо. Нині ж дійсно бачимо якийсь перехід-перелам, що веде від простих розмов про статеву свободу як намагання розірвати останні мотузки заборон до боротьби за рівність прав на задоволення, що переводить ці розмови із суто фізіологічно-пізнавального у філософсько-пізнавальний дискурс. Водночас, перш ніж говорити про «радянський спадок» у вигляді сорому й замовчування, що призводить до постійного відчуття «спійманого на гарячому», варто поглянути на спокій навколо книги, а відтак і навколо теми, з іншого боку. Адже поки Європа, здригаючись у невдоволенні та неврозах, спалювала відьом і тиражувала порнографію, кишіла обітницями і захлиналася від венеричних хвороб, Україна в цей час трималася доволі спокійно… Тож така стриманість навколо «Оргазму і Заходу» навряд чи може однозначно свідчити про пострадянський «сором і дратівливість», принаймні цей сором має вже мало спільного з моралізаторством, агресією, чи й просто здивуванням…
