Щойно закінчився серпень – і «ЛітАкцент» знову вітає всіх, хто цінує художнє слово. Як і раніше, ми будемо практично щодня пропонувати вашій увазі нові статті, рецензії, мандрівки, репортажі, дискусійні матеріали. Уже ближчим часом запропонуємо кілька аналітичних розвідок про творчість Ю.Андруховича, В.Герасим’юка, Я.Павлюка, Г.Пагутяк, В.Кожелянка, — разом із іншими літературно-критичними статтями вони стануть основою нового книжкового проекту, що його ми сподіваємося реалізувати до кінця року. Нагадаю, що перед відпустками в серії «Бібліотека «ЛітАкценту» вийшов ошатний двотомник переможця книжкового рейтингу «ЛітАкцент року-2010» Володимира Рутківського «Сині Води» — це його історична проза.
А вже 20-21 вересня разом із Ґете-Інститутом зустрічатимемо в Києві відому німецьку письменницю Юдіт Герман. Програма передбачає проведення круглого столу, присвяченого її творчості, а також діалог із читачами у книгарні «Є» на вул. Лисенка (детальна інформація буде завчасно представлена на сайті).
Вересень узагалі обіцяє бути насиченим літературними подіями. Звісно, ми їх представимо у своїх репортажах. Як і книжкові новинки, на які осінь, сподіваюся, буде значно щедрішою, ніж літо…
Зізнаюся, що в серпні мене не полишала думка про те, що життя довкола нас неймовірно літературне. Якщо зазирнути в історичний календар, то виявиться, що це загалом дуже специфічний місяць – серпень. Місяць початку світових війн, державних переворотів, змов… Драматургія серпня буває дуже химерною, як ось і цього року в Україні. Мовби якийсь невидимий автор демонструє карколомні сюжети, втягуючи в них усе суспільство, що перетворюється у величезну глядацьку залу. Вирують пристрасті; змінюються декорації; головні герої провалюються в цілковитий абсурд; селяни, відсвяткувавши Спаса, копають вічну картоплю; стелеться дим над землею; минає 20-а річниця Незалежності, яку влада намагається не помічати; аполітичні стадіонні фани дякують «жителям Донбасса» так, що здригаються президенти футбольних клубів, збентежені появою нерозпізнаних суб’єктів гомосексуалізму; чудеса винахідливості в боротьбі із законами й Конституцією виявляють прокуратура, міліція й суди; київський мер-невидимка забавляє народ своїми матримоніальними пригодами; стратегічний партнер заманює «молодшого брата» в тенета небуття, запалюючи газовий вогонь світлих перспектив; нажахана Європа намагається проводити з дивним східним сусідом роз’яснювальну роботу; ДУСЯ напаковує Межигір’я золотими унітазами (можливо, скоро туди привезуть і «юрту» Каддафі?); Янукович стає англомовним і німецькомовним письменником (див. розповідь про це Тані Малярчук в «Українській правді»)…
Де Гоголь?!
Серпень остаточно переконав мене, що настав час сатири. Першою не витримала Ліна Костенко, написавши сюрреалістичну картинку під назвою «Равнєніє на трибуну». Текст передрукували в багатьох виданнях, і це означає, що запит на сатиру існує. Зрештою, ті ж таки футбольні фани – хіба не в літературну царину вони забрели, взявшись за екзотичне римування? Вийшли такі собі «Веселі яйця-2».
Факт очевидний: Україна почала сміятися! Можливо, цей не вивчений дослідниками сміх проб’ється і в літературі?
Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.
