Щойно серія «Бібліотека “ЛітАкценту”» поповнилася новим виданням — двома книгами Володимира Рутківського під спільною назвою «Сині Води».
Нагадаємо, що Володимир Рутківський — переможець книжкового рейтингу «ЛітАкцент року — 2010» (за трилогію «Джури козака Швайки», «Джури-характериники», «Джури і підводний човен»).
З нагоди виходу двокнижжя ми зв’язалися з автором.
— Володимире Григоровичу, «ЛітАкцент» вітає Вас із появою «Синіх Вод»! Не сумніваємося, що твір матиме не менший успіх у маленьких читачів, ніж «Джури…». А для читачів «ЛітАкценту» просимо розповісти про те, чим Вас як письменника зацікавила битва 1362 року, що відбулася, як стверджують історики, на берегах нинішньої Синюхи біля Торговиці й Маланюкового Новоархангельська.
— Сподіваюся, що багато корисного для себе почерпнуть і дорослі читачі… А почалося з того, що ще в радянські шкільні роки я, та й не лише я, захоплювався книжками, де йшлося про битву на Куликовому полі, що відбулася 1380 року. Найбільше мені імпонувала постать першого воєводи московського Дмитра Боброка-Волинського, який був не тільки учасником, а й натхненником і організатором цієї битви. Сучасники наділяли його рисами волхва та характерника, який вовком прокрадався до ставки татарського хана і вивідував усе, що його цікавило. Десь я навіть прочитав, що він, як і Александр Македонський, не програв жодної битви. Втім, ні, пізніше я розкопав, що Дмитро Боброк уже геть старим 1399 року брав участь у битві під Полтавою, у складі Вітовтового війська. На жаль, військо це було розгромлене. А розгромлене, гадаю, воно було тому, що Дмитро Михайлович — одним із перших серед князів — загинув. Загинув, завважте, не десь там під Рязанню чи Нижнім Новгородом, а на полтавському полі. Себто поліг за українську землю.
А десь у вісімдесятих роках, коли мене все більше приваблювала історична тематика, я раптом запитав себе самого: стривай, а чому першого московського воєводу Боброка називали “Волинським”? Чому не “Куликовським” чи “Непрядвинським”? Чи не тому, що на українській Волині – саме українській, бо іншої Волині в світі немає – він учинив якийсь особливий подвиг, яким пишався більше, аніж своїм куликовським? А відтак — який саме?
Розглядаю карти тієї епохи. Із здивуванням зазначаю, що волинська земля, що за розмірами не перевищувала, скажімо, київське князівство, за лічені роки простяглася від Прип’яті до Чорного моря, від Дністра до Бугу і стала найбільшим князівством Європи. Але ж хтось до цього та мав докласти рук! Чи не Дмитро Михайлович, котрий після цього й став «Волинським»? Проте чим він заслужив такої честі — адже воєводою просто так не призначають?
Вивчаю першоджерела. Дізнаюся, що 1362 року під Торговицею, що на Синіх Водах (нині річка Синюха, притока Південного Бугу) великий литовський князь Ольгерд розтрощив татарську орду. То ж чи не вчинив там Дмитро Боброк щось таке, за що великий князь призначив його воєводою волинським?
На жаль, в уцілілих українських хроніках про це — ані слова. Польські та російські хроніки теж не дають вичерпної відповіді. І зрозуміло, чому саме: хроніки польські до цієї події не мали жодного стосунку, а ось російські… Власне, а чому їм розхвалювати ще й Сині Води, коли вже всьому світові втовкмачено в голову, що саме на Куликовому полі вперше в історії було розбито татарську орду?! Тому в усіх російських хроніках та писаннях російських істориків битва на Синіх Водах подавалася як звичайна прикордонна сутичка, що не мала жодного впливу не лише на майбутнє людства, а й на долю самої України.
Але така «сутичка» не могла бути битвою районного масштабу! Бодай тому, що військо супротивників хана очолив сам великий князь. А коли на виправу виходить великий князь, то його просто зобов’язані супроводжувати васали: князь київський, князь полоцький, князь волинський, чернігівський, троцький… І всі зі своїми дружинами. А коли взяти до уваги, що кожне з цих князівств набагато більше (і за розміром, і за кількістю населення) за князівство московське, то можна стверджувати, що битва на Синіх Водах щонайменше не поступалася Куликовській. Тому про яку тоді битву «районного масштабу» можна говорити? Тим паче, що у вцілілому жмудському літописі ясно вказано, що розбитих татар гнали у Крим і за Дон та Волгу – себто через усю Золоту Орду. А на таке могли зважитися лише ті, хто був певен своєї сили й могутності. І головне, що про це знали не лише вони, а й сама непереможна доти Орда.
Таким ось робом і вималювався задум твору про битву на Синіх Водах, що відбулася на благословенній кіровоградській землі. Я прагнув довести, що саме наші пращури – українці, а не Дмитрій Донськой, були першими в світовій історії, хто розгромив татаро-монгольску орду. Навіть більше: саме переможці на Синіх Водах стали переможцями і на Куликовому полі. Бо ж із п’яти полків, що стояли проти Мамая, три прийшли з України та Білорусі…
Анотація до першої книжки:
Рік 1361. Волею долі волинський князь Дмитро Боброк опиняється в епіцентрі подій, що зрештою призводять до битви на Синіх Водах – однієї з найбільших битв в історії давньої України. Вистояти у небезпечній боротьбі йому допомагають троє відчайдушних друзів. Разом з героями роману відомого українського прозаїка Володимира Рутківського “Сині Води” читач не лише зазнає безліч захопливих пригод, а й дізнається, хто врятував великого князя литовського від стріли найманого вбивці, познайомиться з ханом Мамаєм і побуває у стародавньому Києві. А головне – переконається в тому, що потяг до свободи долає будь-які перепони.
Анотація до другої книжки
Літо 1362 року… Вигорілий український степ завмер у передчутті неминучої битви. Сюди, пильно стежачи за кожними рухом супротивника, повільно сходяться два війська: українсько-литовське під орудою великого князя Ольгерда і татарське, на чолі з братами Хаджибеєм, Котлабугою і Димитром-Солтаном. Зустрілися вони над річкою Сині Води. Разом із героями роману – трьома відчайдухами, що жили в далекому ХУ столітті, читач стане свідком і учасником тих драматичних подій, які змінили хід історії.
Улюблений сайт літературної критики
