Замкнувши коло Хвильовим

Вихід у «смолоскипівській» серії «Розстріляне Відродження» вибраних творів Миколи Хвильового, як на мене, може означувати завершення своєрідного кола у процесі повернення в активний обіг української літератури 1920—1930-х років.

Символічне тут те, що саме у «Смолоскипі» у 1970-1980-х роках побачив світ знаменитий п’ятитомник — перше посмертне ґрунтовне видання (властиво, найґрунтовнішим воно залишається й досі), взявши заодно на себе й труд реабілітації Хвильового перед більшістю еміграційної аудиторії, котра не з книжок, а в живому житті спізнала «солодкий» смак плодів більшовицької «загірньої комуни». Символічно й інше: саме творчість і загалом постать Хвильового стала справжньою віхою, смисловим центром «відновлення в правах» авторів «Розстріляного Відродження» вже в Україні. А часом – і прокрустовим ложем.

Пройдене коло, однак, зовсім не означає, що всі відкриття і перевидання позаду. Для любителів красного письменства і далі залишаються майже невідомими чимало непересічних, оригінальних авторів, а дехто з умовно відомих знані фактично найслабшими своїми творами (як-от, Валер’ян Поліщук). Умовний етап може свідчити радше про інше: утверджено міф про Розстріляне Відродження, причому міф живучий, схильний до саморозгортання й самовідтворення; дано поштовх для подальших повернень-відкриттів-пошуків; створено простір для серйозної інтертекстуальної взаємодії сучасної та міжвоєнної літератури; вибудовано ще одну ключову підвалину, що сприяє подоланню «комплексу неповноцінності» деяких читачів, авторів і критиків щодо «неповноти» української літератури.

А тепер повернімось до самої книжки. Це томик із приголомшливою кількістю сторінок (1038!). Пригадую, як шокувала свого часу Оксана Забужко декого зі своїх потенційних читачів вісьмома стами з чимось сторінками «Музею…». Можливо, у випадку з Хвильовим наляканих книголюбів заспокоюватиме те, що він — класик і «йому можна», а також те, що обсяг трохи компенсується вузькою версткою та великими примітками, фотографіями, бібліографією. На ці речі, між іншим, увагу звернути варто – добірка фотографій відрізняється від класичного набору, письменника тут можна побачити в більш різноманітних ракурсах і з іншими людьми, ніж традиційно. А на деяких знімках навіть не спостерігається завжди трохи приголомшливої для мене схожості з радянським кіноактором Олексієм Баталовим.

Добре враження залишають також примітки. Вони – великий прогрес, порівняно з виданнями 1990-х років. Їх зробив упорядник видання, Ростислав Мельників, поет і літературознавець. Мельників має що сказати і про загальний контекст у примітках, і конкретно про Хвильового в переважно біографічній передмові, названій «Нотатки на берегах». Від неї не варто чекати особливо нового погляду на життя письменника. Скоріше це чергова, одна з найповніших, спроба узагальнення, з акцентом на молодих роках – походженні Миколи Хвильового, освіті, естетичних пошуках, політичних метаннях. Хоча багато для кого новинкою можуть стати, до прикладу, дані про те, що політпрацівник Червоної Армії Микола Фітільов нібито був ледь не загинув, йому винесли смертний вирок (а ось виразного формулювання обвинувачення в передмові, на жаль, немає), а порятувала майбутнього письменника Хвильового інша комуністка Юлія Уманцева, котра потім стала його другою дружиною. Уперше доведено зв’язок Фітільова зі старовинними шляхетськими слобідськими родами. Здається, біографічному питанню на сторінках «Вибраних творів» можна було би приділити ще більше уваги, хоча, з іншого боку, це би значно «роздуло» й без них пухку книжку.

Зрештою, «Вибрані твори» виразно виграють в естетиці. Ростислав Мельників відібрав для публікації справді найвдаліші художні твори Хвильового. Окрема, щоправда, розмова: вельми дискусійні під цим оглядом «Вальдшнепи», але такий міфологізований і детективізований текст, ясна річ, не надрукувати було не можна. А так, сміливо можна сказати, що перед нами – найбільш добірна проза, вершинні досягнення непересічного літературного таланту Миколи Хвильового. Що ж до віршів, «Вибрані твори» представляють не класичний набір, а менш відомі твори.

Вибір памфлетів у новому «смолоскипівському» виданні – на любителя. Тут їх уміщено чотири: «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоросія?». Мені здається (хоч такий підхід і не надто популярний при розгляді «Розстріляного Відродження»), що для уявлення про атмосферу дискусій 1920-х років та про полемічну манеру Хвильового вистачило би й одного-двох. Інші, як на мене, є, по суті, чи не клонами своїх «братів», і то зовсім не блискучими.

Зате тут є раніше рідко друковані листи Хвильового, які показують читачам не літературну, а більш особистісну манеру його письма. Інший важливий додаток – розділ «Рецепції» з відгуками на творчість і життя письменника Олександра Дорошкевича, Дмитра Донцова, Євгена Маланюка та Григорія Костюка. Істотно, що всі вони не містять пустих дифірамбів, а показують ключову постать тодішньої літератури під різними кутами, відзначаючи і досягнення, й провали, і трагічні суперечності, що ними Микола Хвильовий мучився. Літературно найчутливішими, найбільш проникливими видаються тексти Маланюка та Костюка, хоч перший і розпочинається дещо сумнівним твердженням про модність в українській літературі у 1920-ті роки верлібру.

Що ще прикметне для нового перевидання Хвильового? Здається, упорядникам, рецензентам та всім іншим, хто пропонує до нашої уваги твори авторів «Розстріляного Відродження», все менше доводиться своїх «підопічних» виправдовувати, вдаватися до численних «але» та пояснень із приводу їх «колаборації» з комуністичним режимом. Звісно, вина їх незаперечна, за неї більшість заплатила життям та свободою, але вона полягала аж ніяк не в творах цих письменників. Тішить, що цей факт стає дедалі беззаперечнішим. Він наближує нас до розуміння свободи творчості — того, чого все життя дуже прагнув, зокрема, і Микола Хвильовий.