Якщо астрономи стверджують, що у Всесвіті є пропорційність і хаотичність (причому хаотичність — це нелінійна функція Всесвіту, на відміну від пропорційності), то щось подібне можна сказати і про тексти Віткевича-Віткаци, які теж є цілковито нелінійними.
Станіслав Ігнаци Віткевич (творче псевдо — Віткаци) залишив після себе величезний міф для істориків і теоретиків польської літератури. Він народився 24 лютого 1885 року у Варшаві – помер 18 вересня 1939 року, с. Великі Озера Рівненської області. Раніше писали, що Віткевич народився у Кракові, але це помилкове твердження. Батько, відомий художник і мистецтвознавець Станіслав Віткевич, будучи російським підданим, наполіг на тому, щоб син вступив у Павловське училище в Петербурзі. Так він міг урятуватися від служби в австрійському війську. А в російській армії родина мала «захист» (дядько був дипломатом на царській службі). Молодий Віткевич здобув домашню освіту в батьківському маєтку в Закопане. Зростаючи в колі митців, він з дитинства дружив із Каролем Шимановским і Броніславом Малиновським, супроводжував останнього в його етнографічній експедиції в Океанію (1914). Повернувшись із Австралії та Цейлона, Віткевич брав участь у Першій світовій війні як підданий Росії, був у Санкт-Петербурзі під час Жовтневої революції. Побачене в ці катастрофічні роки визначило його авторську позицію. У 1925 р. взяв псевдонім Віткаци. У 1930-і роки «грався» з наркотиками, вживав мексиканський пейотль. Останні півтора десятка років були для Віткевича часом надзвичайного творчого піднесення. Багато в чому творчість Віткаци наближена до світогляду Кафки.
Коли читаєш матеріали про життя Віткевича, то весь час натрапляєш на білі плями. В одній статті згадано, що він приїхав в Україну до свого друга Валентина (Валентія) Землянського. В іншій — що друга звали Яном, а в третій — Володимиром. В одному матеріалі можна прочитати, що його друг учителював у Великих Озерах, у другому — що він був директором школи. Одне слово, навіть фактологічних розходжень дуже багато, не кажучи вже про дві центральні теми в історії Віткевича, цілковито оповиті мороком незнання. Це тема самогубства і тема перепоховання в 1988 році. 1985 року за рішенням ЮНЕСКО було відзначено сторіччя польського майстра, а 12 квітня 1988 року за ініціативою польської громадськості його прах було перепоховано в Закопаному. Було підготовлено рішення про те, що із Великих Озер вивозять рештки людини 50-55 років. Усе підводило до того, що на польську землю повертається Віткевич. Аж раптом 1994 року після чергової ексгумації польська експертиза показала, що на польську землю доїхали рештки не чоловіка, а жінки. Містика!
Отже, й досі не можна сказати напевне, де ж саме знайшов спочинок химерний Віткевич. Та більшість полоністів переконані, що таки в Україні. І не випадково польська громада за підтримки Міністерства культури Польщі встановила надмогильний знак на великоозерянському цвинтарі. Це означає, що Віткевич таки залишається саме у Великих Озерах.
Що ж, інколи так трапляється, що місцем смерті може бути зовсім чужий або ж географічно вельми віддалений для майстра регіон. Сьогодні Хуліо Кортасар спочиває в Парижі, як і Фредерік Шопен, хоча серце Шопена все ж таки перевезено до Варшави. Проте історія з Віткевичем химерна й складніша. Предтеча європейського театру абсурду покінчив життя самогубством у селі Великі Озера, що на рівненському Поліссі. Хтось вказує на те, що причина самогубства — прихід Совєтів у Великі Озера. Один із найглибших дослідників Віткевича російський літературознавець Андрій Базилевський делікатно говорить про «велику депресію» письменника, пов’язану з початком військових дій. Саме ця депресія і підштовхнула класика та його кохану Чеславу Окнінську накласти на себе руки. Одне слово, Великі Озера на півночі Рівненщини пам’ятають правду, бо вже не лишилося навіть жодного свідка тієї історії (немає серед живих Устими Костюкевич, яка побачила тіла двох самогубців, а також Дмитра Мухи). Великі Озера (на той час с. Озера) — край неймовірно віддалений від «цивілізації ХХІ століття». Віддалений історично, культурно, географічно.
Від Дубровиці (районний центр на Рівненщині) до Великих Озер рушає лише один раз на добу автобус. І коли їдеш до Озер машиною, розумієш, чому сполучення з цим селом настільки кепське. Річ у тому, що шлях до Великих Озер такий, що його витримає не кожне авто. На цьому шляху є частина дороги, не вкрита асфальтом. Дивно, щоб щось подібне було в Польщі. У нас же до могили класика модернізму доводиться їхати старезними бруками або ж звертати на узбіччя, аби проїхати піщаним шляхом. Машини підстрибують і застрягають то тут, то там. Водій, який віз до Великих Озер, розповідав, як одного разу двигун на його авто «заглух» вночі взимку, тож довелося стояти ніч на шляху посеред первозданного лісу посеред снігових наметів. І лише зранку якийсь усюдихід допоміг йому дістатися Дубровиці. Хочеться сподіватися, що або місцева влада, або й польська громада за підтримки Польського Інституту чи Посольства Польщі зможуть прокласти шлях до визначного поляка, серце якого сховано в поліських хащах на цвинтарному узбіччі у Великих Озерах. Зрештою, серйозної фінансової допомоги потребує й великоозерянська школа, в якій розміщено музейну кімнату Віткевича. Думаю, що за підтримки Посольства Польщі можна було б перетворити одну кімнату на місце культурного паломництва…
Всі наявні матеріали свідчать про те, що письменник покінчив із собою після того, як у село увійшли Совєти. Соціалістичне будівництво не визнавало модерністських шукань. Варто сказати, що Віткевич служив у російській армії, якийсь час перебував у Петербурзі, сподіваючись, що соціалізм стане новим етапом цивілізаційної еволюції. В соціалізм утопічно вірив багато хто з європейських митців, — згадати хоча б такого асоціального й атипового Оскара Уайльда. Віткевич також із часом починав розуміти, що соціалізм — це утопія, ідеологія, в якій немає місця для справжнього мистецтва. Він занотував, що не бачить для справжнього мистецтва місця в цьому ідеологічному просторі.
Віткевич не просто перерізав собі вени, а й також прийняв отруту, аби не датися радянській владі. Подвійне самогубство для митця було надійнішим і позбавляло будь-яких ілюзій щодо повернення до світу живих.
Його часто порівнюють із Бруно Шульцем, химерним художником і прозаїком. Лише сьогодні ми поступово починаємо відкривати для себе філософію і художній світ цих двох авторів, близьких за своїм світоглядом. Віткевич не лише драматург і прозаїк, а й дивовижний художник, який, здається, випередив не лише абсурдизм як світоглядно-стильовий художній напрям, а й супрематизм Сальвадора Далі. Мистецтво Віткевича було формою світовідчуття в тому часі. Аналогічні роботи маємо і в Бруно Шульца. В цих художніх творах є настанова на принципову алегоричність і метафоричність, на витворення алегоричної оксиморонної дійсності, яка показувала і апокаліптичність світовідчуття митців, і разом із тим їхнє просто-таки сакральне захоплення технічними відкриттями.
Про Віткевича українською мовою не видано жодної монографії. Зрештою, лише минулого року у видавництві «Дух і Літера» побачило світ видання польського дослідника Єжи Фіцовського про Бруно Шульца, якого чи не найчастіше порівнюють із Віткаци. І Шульц, і Віткевич позначають той світоглядний зсув у модерністському мистецтві, коли тільки слова було замало для вираження художньої візії. Для Віткевича художня форма уявно співіснувала з просторовими формами. Художня реальність, створена ним, — це образ, зафіксований у певному просторі, певній позиції, на певній площині. Перспектива для майстра важила вкрай багато, трансформуючись у щось метафоричне і нелінійне. Зрештою, всі його художні твори видаються непропорційними, хаотичними, містеріально-незбагненними. А це, у свою чергу, унеможливлює їхній адекватний переклад.
Українські тлумачі й досі обходять спадок Віткаци. Російською мовою було видрукувано кілька видань, які показують принципову настанову Віткаци на розчинення змісту, на деструкцію художнього простору як простору лінійного й раціонального. У російських перекладах Віткевич почав з’являтися наприкінці 1980-х, коли літературна увага могла бути приділена самогубцеві, який ненавидів терор і диктатуру, а саме це мала принести, на його думку, влада Совєтів. Зрозуміло, що в радянський час творчість Віткевича довго замовчувалася, навіть у самій Польщі. Нобелівський лауреат Чеслав Мілош написав про Віткевича розвідку, в якій ставить питання про те, чому світогляд і художня манера Віткаци такі актуальні саме сьогодні, коли минуло стільки десятиліть після смерті майстра.
Час для Віткаци існував саме в категоріях теорії Айнштайна, він міг перетікати, зміщуватися, в ньому могли бути точки, в яких майбутнє й минуле поєднувалися, а людина могла спостерігати різні часові площини з однієї перспективи. Погляд Віткаци аісторичний, його можна було б назвати «онтологічним», — попри позірну абсурдність і трагіфарсовість. Категорії трагедійного, на перший погляд, не існує у творах польського модерніста. Ми навіть не співчуваємо його героям, які, померши, можуть запросто відновитися. Все там залежить від волі автора, який також часто присутній усередині художнього простору. Ці твори вкрай іронічні й часом навіть саркастичні. Проте трагічний присмак післясвічення відчуваєш тоді, коли до кінця дочитуєш твір: трагічність є не в персонажах, а в загальному сприйнятті часу, історії, людства. Віткаци іронізує з цього, показує недолугість і абсурдність будь-якої «теорії покращення життя», будь-якої штучної спроби змінити світ на краще.
Його твори випереджають «класичне», прийняте в багатьох європейських історіях літератур зародження абсурдизму як світоглядно-мистецького напряму. Якщо малярство Віткаци метафоричне, гротесково-містеріальне, воно в чомусь наближається до конструктивізму й кубофутуризму, а інколи й дадаїзму, то літературні твори поєднують філософію екзистенціалізму (а це все ж таки некласична система філософування) з філософією абсурдизму. Здається, у своїх художніх шуканнях Віткаци був близьким до того, з чим працював Йосип Бродський: повернення Всесвіту до речі. «Речізм» (або «шозизм» у французькій термінології) — це також форма некласичного філософування, пов’язане з усвідомленням епістемологічного статусу людини і слова як продукту людського мислення. Слово більше не може адекватно відображати сприйняття реальності, принаймні слово, яке має «лінійну функцію». Всі драматичні твори Віткаци, які мені доводилося прочитати, не мають цієї лінійності, вони саме тому й уподібнюються до лялькового театру, в якому існує сила, здатна керувати всіма персонажами. Герої Віткаци «безсмертні», вони помирають у одній сцені й відроджуються в іншій. З одного боку, це можна було б пояснити світовідчуттям майстра: люди вже не є людьми з погляду класичного гуманізму, бо й самого класичного гуманізму на початку ХХ століття не існувало. Віткевич був свідком Першої світової війни. Перебуваючи в Петербурзі, захопився пафосом соціалістичних перетворень. Проте з часом збагнув, наскільки страшними можуть бути результати цих перетворень.
По-друге, «безсмертя» персонажів може бути пояснене й захопленням Віткевича філософією досократиків. Він писав про поняття буття, і у своїх творах, змінюючи персонажів, прагнув оприявнити щось, що і було, на його думку, незмінним. Персонажі можуть помирати й оживати, але є щось, що існує від зародження світу й до його остаточного занепаду, що керує історією і Всесвітом. Сцени у драматичних творах Віткевича можуть відбуватися у в’язниці (як у Т.Ф. Марінетті), а можуть розгортатися в якомусь трансцендентному онтологічному вимірі, в якому на перший план виходить уже не антропологічний (людський) аспект, а саме бажання схопити те, що є незмінним. Все тече і все змінюється, але щось залишається одвічним у праматерії. Це «щось незмінне», разом із тим, могло призводити до постійних війн, постійної цивілізаційної боротьби. Здається, Віткевича можна було б назвати послідовником «апокатастасису», теорії «екпіросису»: все у світі народжується з правічного вогню. Цивілізації у процесі боротьби викрешують вогонь, у якому спалюють себе, аби з того могло народитися щось зовсім інше. І, водночас, Віткевич не прийняв соціалістичних і нацистських трансформацій, він як митець розумів увесь катастрофізм саме таких перетворень. Схоже, що у своїх творах і філософських міркуваннях він прагнув дошукатися чогось незмінного, оголюючи страшну сутність того, що є змінним, — а змінною є сама людина.
Перекладач, літературний критик, головний редактор журналу світової літератури «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. Професійні інтереси: компаративістика, англійська література доби Ренесансу і, звичайно, улюблений автор — William Shakespeare.
