Коли падає зір, дозволяєш собі читати найважливіше. Якщо мова про літературу, то – найталановитіше. Коли я кажу «найважливіше» – це, зокрема, стосується й Івана Андрусяка.
Чим ближчий поет до природи, тим природніша його поезія. Це – не каламбур і не спроба красиво жонглювати словами. Тут інше. Йдеться про рівень і цілісність почування-мислення-відтворення в творчості поета. Іван Андрусяк, чільний представник когорти «дев’ятдесятників», котрий не потребує зайвого представлення, здається, неквапливо, але впевнено і послідовно йшов до цієї «формули»: відтворення «кардіограми світу» через призму природи (згадаймо бодай одну з його попередніх збірок «Храбуст», первісна назва якої була «Дика трава», звідкіль поет проникливо дивиться на нас «очима рослин»). Інакше кажучи – пізнання світу через пізнання природи.
Це не найпростіший шлях у поезії, до нього треба дорости. Так, як дерево доростає до даху п’ятиповерхівки. Поетика Андрусяка у мене завжди асоціювалася з понадчасовістю. Здавалося б, винайди котрийсь із алхіміків машину часу і відправ Андрусяка в епоху бароко, йому б і стилістику змінювати не довелося.
А це – не найгірший для поета «симптом». Адже хіба має ознаки часу вічно оновлювана трава за вікном? Ні, вона змагається з часом. У новій книжці Андрусяка «Неможливості мови» ця боротьба має таке відлуння: «доки горда як вишнева раса / птаха сонця скаже що вона / вдосталь позмагалася із часом / – тож нарешті поклює зерна». А, може, природа – це і є зримий, осяжний, матеріалізований час?
Власне, і сам Іван не приховує своїх симпатій: «Більше люблю саме таку поезію». «Саме таку» означає – «чисту», «кришталево прозору», природну, як вербова гілка, і мінливу, як дощова хмара, і, водночас, максимально відмежовану від соціально-громадянських рефлексій (хоч куди ти він них подінешся, в соціумі живучи, і поет це розуміє, часом даючи волю «нерву»). Як її ще точніше означити? Ось і я, вслід за автором, зіткнувся з неможливістю мови про «Неможливість мови».
Досвід в унісон з інтуїцією підказують, що в таких випадках слід переходити до аналізу конкретних віршів. Але перед тим варто зауважити, що останнім часом Іван Андрусяк плідно працює на ниві літератури для дітей. А вміння писати для дітей – це те саме, що й із природою: найменша фальш – поразка. Так чи інакше абсолютна поезія (як і музика) вимагає абсолютного слуху, а – чиста – щонайменше – чистого інтонування: «і дерево стає Божим як біль / і Божим як мама».
Я недаремно згадував про дерева, автор відводить їм особливе місце, як у своїй поезії загалом, так і в «Неможливостях мови» зокрема:
які химери образи які
в цих сотнях звивин мусять народитись
перш ніж ослабне тепла пуповина
й на жовту землю упаде горіх
А ось це вже – про сосну. Хто ще про неї писав так: «і золотою білкою / зникне поза дуплом / ніби смолою білою / літепло не текло». Чи ось приклад «шелестописання» музики вільхи:
отак вільхуй собі і жди
не тих кого любила ти
а тих що мовчки не любила
лиш позирала з висоти
на річку на чужі світи
на шишечки яким несила
до справжніх шишок дорости…
Оцей мотив «доростання до справжнього» для поетики Андрусяка більш ніж органічний. Це – невід’ємна складова його естетики. А ще йому притаманна риса спостерегти найдрібніше і найістотніше та найтонше, по-андрусяківськи пластично про це оповісти: «дерево Боже вміє тримати біль на долонях». Або так: «меду твого солодкого / світлої гіркоти / краплю б мені осмислити / краплю спостерегти».
Після дерев не можна не згадати і їх «менших посестер» – квітів і комах. І вся ця братія мусить десь рости-літати. І то – не конче в провінції, а й у мегаполісах, чи то пак – «мегапо-лісах»: «осінньо зблиснуть крила над потоком / примружиться під крилами вода / і далі мить – коротка ніби спокій – / у позасвіття плискою зліта». До речі, міста в Андрусяка теж цікаво олюднюються чи то пак – отваринюються, набуваючи до болю знайомих рис: «скупаєш тоді усіх і – в загорду та на пашу / ось київ який ребристий ось харків на праву задню / накульгує ось донецьк не вивчений Отченашу – / парадні колись були а нині бач безпорадні».
Поети в чомусь подібні до птахів: обидвоє над усе цінують свободу, поезія ж нагадує сам політ. Книжка «Неможливості мови» містить розділ «Життя птахів». Тут варто зауважити, що останнім часом поет особливо терпляче і прицільно пильно пантрує життя рослинного й пташиного світів, із ретельною дбайливістю фіксуючи це як на пам’ять фотоапарата, так і на власну чуттєву пам’ять. Навіть живий журнал письменника в Інтернеті має назву «Птахи та інші історії».
Адже що в поезії головне? Спостереження найтонших порухів і вібрацій – верби, тіні, сойки, душі. А вже, спостерігши, поет (якщо поталанить) витворює додаткові сенси, оприсутнюючи своє підмічене, пропустивши його крізь інтерпретаційне сито власної системи художніх координат. Поміж птахів «Неможливості мови» я зустрів і повзика, і плиску, і дятла з горихвісткою і, звісно, лелеку, бо як без неї? – і всі вони гуртом мені змовницьки махали крилом, переконуючи, що з їх висоти світ виглядає ще неймовірнішим, хоч іноді – й болючішим:
ой леле! це ж насправді! це воно –
життя лелек з якими заодно
вже не вітри не вигони а душі
що мусять підніматися з боліт
у цей пекучий чорно-білий світ –
як почуття – караються – а мусять
Що може бути складніше за написання поезії? Її переклад з іншої мови. «Мова неможливості» – це розділ книжки, що увібрав переклади, які Андрусяк здійснив упродож останніх років. З-поміж іномовних колег Іван обрав Т.С. Еліота, Г. Пінтера, А. Бурсу, Ч. Мілоша, В. Шимборську, М. Скоблу, Г. Петріашвілі, О. Мандельштама, Б. Пастернака, Г. Сковороду та С. Яворського, імена яких промовляють самі за себе.
Окрім усього сказаного, Андрусяк уміє відшуковувати небанальні теми для своїх віршів: він пише про очеретяну церкву на березі Ворскли, про те, як волосний суд на Харківщині розбирав справу про бабу, до котрої нібито літав змій, а чи про те, що йому ніяк не вдається зазнимкувати диво-комаху, яка запилює-забарвлює його флокси.
У цьому місці годилося б подякувати видавництву «Ярославів Вал» за оприявлення цієї світлокрилої книжки, що принагідно й роблю. А де ж критика, запитаєте ви? Справді: шрифт збірки міг би бути крупнішим. Тільки який це має стосунок до Поезії?
Ледь не забув про «астрологічний» прогноз: наступна поетична збірка Андрусяка, за логікою речей, мала би називатися «Фонетика тиші» (бо що ж іще настає по усвідомленню неможливості мови?), хіба що він відкриє в собі нові, неосяжні можливості мови і напише, наприклад, про коней (він їх добре знає з дитинства) чи про мандри шляхами Сковороди (і матимемо несподіваний поезо-тревелоґ), таким чином відтермінувавши тишу. Бо хтозна, що там – за нею: «тихо, тишо… тихо, ша…/ усміхається душа / чи тобі, а чи мені / усміхається вві сні»…
