Його кохана мумія

Ця книжка однозначно не про кохання. Отож назва «Моя кохана К’яра» – це авторський вистібон, яких у тексті вистачає.

Одначе спершу домовмося про терміни. Як п’яниця, цинік і безсовісний іроніст, я переконаний, що «кохання» таки існує. Але тільки як псевдонім статевого потягу. Кажучи словами однієї кіноперсонажихи, спочатку – Пушкін, Шекспір і букети, а потім – банальне трахання… Олесь Ільченко спробував вийти за межі банальності, тобто, як сказано в невиправдано розлогій анотації, «наважився розкрити одну з табуйованих у нашій літературі тем із царини кохання та сексуальних стосунків». Цілком можливо, що ця анотація – ще один авторський вистібон, бо ж «кохання» та «сексуальні стосунки», як ми в односторонньому порядку домовилися, – це синоніми. До того ж аби в літературі якусь тему було табуйовано, вона до цього мала б уже бути виписана. Оскільки нашій літературі було трохи не до того, позаяк вона переймалася проблемами глобальнішими (див. будь-яку хрестоматію), то виникає цілком логічне запитання: хто, коли і в який спосіб цю тему табуював?

А темочка проста і до певної міри вже знана: збожеволілий на ґрунті «кохання» яппі правдами й неправдами домагається, щоб його померлу дівчину забальзамували, й таким чином дає їй друге життя. Тобто, кажучи грубіше, стає трупотрахом. Причому, як переконливо доводить Олесь Ільченко, цей мажор такий далеко не один… Отож якщо у вас померла красива кобіта й ви її красиво поховали, переконайтеся, що вона таки в домовині й нею в найближчому морзі не втішається якийсь депутат гріховної Ради чи просто Вітя із трупарні.

Як видається, автор мав на меті показати аж таке неземне кохання, що змусило голгероя видовбати із землі свою зеленкувату красунечку. Втім, якщо у наявності трупофілії в наших національних моргах автор таки переконав, то в аж такому неземному – ні. Й кожний уважний читач, який споживає книжкопродукцію не у транспорті, це помітить. І замислиться, чи виписаний персонаж узагалі здатний кохати.

Отже, на передньому плані – «напханий, нафарширований пачками євро, еврів, євриків» нувориш, який постачає в Україну медичне причандалля. «Приємно отримувати готівку, та ще й у валюті. Не менш приємно їздити по неї до Європи…» – хвалиться він, забуваючи, що Європа давно вже відмовилась від готівкових операцій, перейшовши на банківські картки. Та менше з тим. Ось кількома рядками його статева характеристика: «Звик-бо до «журнальних» красунь, обличчя яких геть блякнуть у пам’яті за кілька годин після нудного, зім’ятого ранку. Ще деякий час у трохи втомленому тілі триває відлуння від сексуальних вивертів-пестощів вигадливих дівчаток. Зрештою, забувається все, крім непевної згадки: там-то і там-то… якусь бабу. […] Адже за якийсь тиждень фізіологія починає вимагати свого, й доводиться знову банально купувати або «знімати» якусь кобіту, як кажуть у Львові. Хоча розумієш, що вона – просто зручний (бажано не засраний) унітаз, необхідний предмет ужитку…» О Беґбеде(р)! О Мінаєв!.. Та знову ж – менше з тим. Ось він побачив Її. І… закохався? «Саме те в ній, що старі пердуни називали колись «буржуазною інтеліґентністю», вабило найбільше». Певно, це і є та фабульна точка, яку «старі пердуни» з ХІХ століття розписали б на кілька сторінок густого тексту. А наш сучавтор ось так коротко і містко показав, що голгерой у голгероїню вмазався, як МАЗ у «мазду».

Далі більше. Після кількох побачень наш яппі, не додзвонившись до своєї нової іграшки, «так гатив кулаком об стіну, що мало не розбив руку». А причиною першої сварки в раю стало те, що голгерой випадково побачив К’яру зі своїм найкращим другом у вуличній кав’ярні. Погляньте на цей вибух емоцій: «Далі я повівся справді мов хамуватий дурень. Із дзенькотом пожбурив виделку на тарілку й кинувся до К’яри, яка вже стояла біля дверей. Що хотів вчинити? Затримати її силоміць? Вдарити? Повалити просто на підлогу і брутально зґвалтувати, і не раз? Мабуть, таки останнє». Дрібновласницькі інтереси незрілого самця, в якого відбирають гарну цяцьку з цицьками, викликають не віру у велике й чисте, а радше скептичний усміх: невже творець оцього пришелепа вірить у те, що хтось ці малобюджетні спецефекти сприйме серйозно? «Праглося показати їй, хто головний у нашій парі, стати її володарем, абсолютним і незаперечним авторитетом для неї, здолати гордість і швидкий розум К’яри, упокорити…» Прищавість цього підлітка не має меж! Може, книжку й розраховано на підлітків? Таж ні: анотація твердить, що свій роман (насправді повість) Олесь Ільченко спорудив «для дорослих читачів»…

Але, як видно, автор і сам усвідомлює підліткову незрілість свого персонажа. І не тільки психологічну. Ось йому сниться, що він в одному ліжку «із чудовим скелетом, дуже ніжним, прохолодним, усміхненим на всі свої тридцять два зуби… Потім несподівано, як це трапляється у снах, усвідомлюю, що цей скелет – К’яра. Проте таке відкриття мене не лякає. Навпаки, мене охоплює спочатку ніжність, а потім – гостре сексуальне бажання, нестримний потяг до коханої. […] Прокидаюся і розумію, що кінчив просто вві сні, як колись, у підлітковому віці…»

Напад двох відморозків на нашого яппі та його К’яру став тим переломним моментом, який переламав текст на дві половинки. К’яра помирає. Яппі божеволіє. Не від горя, а, певно, від того, що добряче дістав по черепу. Ось він прибігає до трупарні, де його кохана в холодильничку чекає на свій похорон. «Спочатку не міг повірити в нове відчуття, але вмить зізнався собі: такої потужної ерекції не відчував давно. […] Неймовірне, солодке відчуття! Незчувся, як уже цілував К’яру в губи, притулявся до неї, хотів, жадав… Саме в цей момент мене охопив теплою хвилею неймовірний, повний, довершений оргазм. Та хвиля швидко пройшла через усе тіло! Вивільнення було таким глибоким, полегшення таке всеохопне, що не відразу звернув увагу на мокрі штани». Он воно, виявляється, яке справжнє кохання! А ви думали…

Якщо вам мало цього пафосного моменту, автор із насолодою садиста подає ще один, також із трупарні: «Мене охопило таке збудження, що я ледь стримувався. Ерекція просто неймовірна… Здається, і настала швидше, ніж першого разу, коли я тут із К’ярою… Що ж робити? […] Уже пестив її груди, трохи затверділі; проте вірив, що хлопці щось придумають, аби повернути пружність їм і всьому тілу К’яри. Уважно поглянув на її очі… Та вони як були заплющеними, так і залишилися. Тремтячими губами торкнувся повік… і несподівано бурхливо кінчив, знову замочивши штани».

Наш яппі залишає свою фірму і влаштовується в морг, як запевняє автор, на посаду санітара. Хоча виконує, як видно з тексту, обов’язки патанатома. Проте вкотре – менше з тим. Він нарешті дістає змогу безперешкодно й коли завгодно кохати свою забальзамовану К’яру! Думаю, ви зрозуміли, що я мав на увазі під словом «кохати». Однак ідилії настає кінець, коли голгерой застає свою героїню… ні, не з найкращим другом, а з народним депутатом (автор не уточнив, якого скликання). К’яру нарешті поховано, наше Отелло через свої самецькі ревнощі за сфабрикованою справою сідає до в’язниці, а депутат і далі служить народові під куполом Верховної Ради. Бо не треба було бити нардепа у вухо. Забув наш герой-коханець давню істину: поділяй і владарюй. А ще забув учення мудрого Діогена Синопського, який іще до нашої ери показував, як недалеко від руки до члена.

Чергове «Грані-Т»не видання традиційно пересипане перлами на зразок: «чого гріха таїти», «у магазині готового плаття», «парадокс, усвідомлений мною» (пор. із «мною було почищено черевики»), «розбитна дівка», «ви можете оберігатися високих слів», «відлуння ВІД сексуальних вивертів-пестощів»… Цієї книжки можете сміливо не купувати. Найсмачніші місця я зацитував, а ті конспекти філософських праць та статей про бальзамування тіл, якими автор пересипав свій твір для більшої переконливості, навряд чи прикрасять вашу книжкову полицю. Навіть попри на те, що в оформленні обкладинки використано фрагмент «Пекло» із триптиха «Віз сіна» Ієроніма Босха.