В Україні не склалося культури публічних дискусій на історичні теми. Або не дискусій, а хоча б обміну думками. В цих процесах відчутно бракує головного — тверезості оцінок. Адже майже кожне питання дуже швидко наражається на шквал емоцій та політичних спекуляцій. Власне, зайвий раз переконатися в цьому можна було, спостерігаючи за обговоренням травневих подій у Львові.
З іншого боку, чи варто сподіватися на тверезість, якщо на всіх дискусійних майданчиках домінують політики? Звідси — ідеалізація своїх поглядів, небажання дослухатися до опонентів. А про намагання захищати старі та будувати нові ідентичності, спираючись на поширені історичні стереотипи, годі й говорити.
Автори, які хочуть і мають тут що сказати, рідко отримують слово. А тому змушені брати його самі, у доступний спосіб.
У травні у видавництві ПАІС вийшла друком книга журналіста Дмитра Шурхала «Міфи Другої світової війни». Це вже не перша робота цього автора в царині історичної публіцистики, — раніше видавництво «Піраміда» двома накладами (і вже готується третій) видавало його «Українську “якбиТОлогію”»: нариси альтернативної історії», предметом якої є оте споконвічне українське «якби», власне – поворотні моменти української історії, які змінювали увесь подальший її хід.
У новій же книжці Дмитро Шурхало пише про найбільш живучі міфи Другої світової війни, показуючи не тільки їх сьогодення, а й процес формування. До того ж, ці міфи стосуються не лише штампів, що їх накидала населенню радянська пропаганда, а й деяких уявлень, які має про власну історію нинішнє покоління українців.
Насамперед, звісно, треба згадати ту саму «георгіївську стрічку», що стала дієвим інструментом піару для апологетів її демонстрації і для палких супротивників такої ідеї.
Як зазначає автор, «…помаранчево-чорну стрічку використовували по обидві боки фронту. Але георгіївською вона була саме для тих, хто воював на німецькій стороні, а її радянську версію називали «стрічкою гвардійських кольорів».
Розпочавши свою історію як елемент військових відзнак Російської імперії, згодом стрічка стала символом антибільшовицького опору в Росії. Зокрема, у повсталих проти більшовиків у серпні 1918 року робітників Іжевська стрічка слугувала нагородним знаком.
Дмитро Шурхало вказує, що найбільше георгієвських кавалерів під час Другої світової було серед вояків Російського охоронного корпусу, який воював із партизанами Тіто на Балканах, а згодом вступив у зіткнення з радянською армією. В цьому з`єднанні відбулися і останні нагородження Георгіївським хрестом!
Радянський орден Слави — аналог Георгіївського хреста, натомість, апелював до традицій російської зброї. Тому поява т.зв. «георгіївської» стрічки на лацканах піджаків народних депутатів незалежної України, або на логотипі українського державного телебачення, є не тільки безглуздою, як пише пан Дмитро, а й двозначною.
Навіть героїчні міфи минулого, якщо їх починають використовувати у конкретних цілях нові покоління політиків, ризикують дуже швидко отримати приставку «псевдо». Але бувають міфи й просто курйозні.
Зокрема, оповідь про те, що після вторгнення німецьких військ радянська кавалерія була змушена атакувати гітлерівські … танки. Ця легенда навіть увійшла до деяких кінофільмів про війну.
Як підкреслює автор, радянські кавалеристи справді воювали з німецькими військами, та переважно у пішому строю. Хоча, за спогадами солдатів Вермахту, атака пішою «лавою» на добре укріплені позиції противника виглядала теж самовбивчо (або просто вбивчо, оскільки відповідні накази віддавали радянські командири).
Що ж до кавалерійських «наскоків» на бронетехніку, то ця легенда має польське походження, і була взята на озброєння радянськими пропагандистами.
Та все ж взірцем радянської пропаганди було поширення думки про начебто вивезення німцями чорнозему з окупованих територій. «Теза про те, що радянські солдати відстояли свою землю, згодом була інтерпретована занадто вже предметно», – пише автор, і ми не будемо виконувати за нього його роботу, вдаючись у деталі цієї історії. Тим паче, що Дмитро Шурхало наводить достатню кількіть джерел, фактів та статистичних даних, що робить читання не лише цікавим, а й інформативним.
А починається книга розділом «Закарпатська прелюдія до пакту Молотова — Рібентропа», в якому автор розвінчує поширену нині ідею про те, що Карпатська Україна виступила свого часу як форпост боротьби з фашизмом. Йдеться про 1939 рік та окупацію Закарпаття Угорщиною. Уряд Карпатської України, нагадаємо, офіційно звернувся до Німеччини з проханням про протекторат.
Інший погляд, що зазнає критики від автора «Міфів…», стосується того, що українці, ніби то, вступили у війну 1939 року на боці Польщі після нападу на неї німецької армії. Проте Дмитро Шурхало доводить, що українці воювали по обидва боки лінії фронту. Зокрема: «У тилу польських військ діяло близько 7 тис. оунівських бойовиків. До 23 вересня вони роззброїли 3600 солдатів і поліцейських, захопили один танк, 7 гармат і 8 тис. стрілецької зброї», – зазначає він.
Думається, не треба зайвий раз наголошувати, що автор не тільки констатує, а й аналізує причини таких подій.
А, крім того, пропонує тверезіше подивитися на історію створення Дивізії СС «Галичина», діяльність ОУН, поведінку союзників під час війни тощо.
Можливо, справді, міфи радянської доби та сучасні українські не співставні за своєю пропагандивною дією. Проте хворобу краще лікувати в зародку.
Тим більше, що якщо ми й надалі розглядатимемо власну історію виключно у чорно-білому спектрі, це не принесе миру на нашу землю. «У масі своїй «западенці» самодостатні в обожнюванні своїх героїв, а «східняки» – і чути не хочуть про те, що є ще якась правда про війну», – слушно зазначає автор.
В цьому контексті символічною є остання історія, яку наводить у своїй книзі Дмитро Шурхало. Стосується вона двічі героя Радянського Союзу генерала Василя Петрова, який утратив обидві руки при форсуванні Дніпра, проте був залишений Сталіним у лавах збройних сил довічно, та в ранзі майора зумів відзначитися в боях на Одерському плацдармі. У 2002 році, коли роздмухувався скандал навколо визнання Івано-Франківською міськрадою солдатів дивізії «Галичина», він заявив: «Вважаю позицію, яку розглянула міська рада, справедливою. Від свого імені і від імені своїх підлеглих вітаю цих людей, які воювали в дивізії «Галичина». По-перше, мене як воїна не влаштовують шаблони КПРС про воюючі сторони. По-друге, переконаний, що кожен воїн мусить йти за своєю совістю. Визнаю право за воїнами «Галичини», як і за всякими іншими, відстоювати свої переконання».
У Василя Петрова, вочевидь, була своя правда, яку поки що не хоче чути українське суспільство та його провідники.
І ось ця ідея «третьої» правди про війну, на яку вказує Дмитро Шурхало, перегукується з ідеєю «третьої правди» українського філософа Сергія Кримського, про яку він пише в своїй роботі «Під сигнатурою Софії»: «Позиція «третьої правди» дає змогу поглянути на змагання певних ідей, так би мовити, «зверху»…Людям потрібно враховувати можливість такої висоти думок, якщо не з погляду віри, то, либонь, з потреби ідеалу».
Спокуса творити нові міфи, коли ще продовжують існувати старі, в Україні є доволі сильною, а змагання в міфотворчості, можливо, додає декому адреналіну. Проте простий і зрозумілий вихід з нинішньою ситуації в тому, щоб навчитися сприймати правду іншого, маючи при цьому добру долю самоіронії та відмовившись від думки про власну непогрішимість.
