Є в дитячій літературі теми, що завдяки стабільному читацькому попиту, формованому віковими особливостями, завжди будуть запитуваними й актуальними. Для найменших читачів це — казки, для старших – фентезі (та сама казка, але з масштабніше виписаними персонажами, сюжетом, ідеями тощо). Врешті, й автори цього жанру «працюють» плідніше, і видавці охочіше друкують такі твори.
Якщо вимоги до більш традиційних (і, на жаль, менш розвинених) жанрів у сучасній українській літературі для дітей ще досить високі, то щодо фентезі є питання.
Сумнівні моменти оповіді – приміром, історичну чи психологічну достовірність – завжди можна вивести в площину фантазійного авторського задуму. Дивно й нелогічно діє персонаж? – та він же міфічний! Нечітка чи кульгава матриця фентезі-світу? – та це ж вам не наукова історична розвідка! Непереконливий фінал? – та буде ж продовження! Слабка й прогнозована інтриґа? – та це ж повість для дітей, навіщо ускладнювати!
Врешті, така умовно-уявна дискусія – ще не найгірший наслідок читання. Особливо коли йдеться про дебютний і, на перший погляд, досить якісний твір. Проте… погляд раз у раз чіпляється за помилки і явні недоречності в тексті та фабулі, – і вже не до прораховування перспектив автора: кортить розібратися з фаховістю редактора видання, який долучився до втілення недопрацьованого роману в книжку і, відповідно, нав’язав дещо хибні уявлення про літературну якість юному читачеві, смаки якого лише формуються.
…У пошуках цікавої книжки для підлітка, який полюбляє містично-історичне фентезі, на одному з київських ярмарків я цілеспрямовано пішла до ятки вінницької «Тези». І ось, за рекомендацією працівника видавництва, у моїх руках — книжка з логотипами «Коронації слова» та «Дитячого Порталу» досі не відомого мені автора Віталія Климчука. Книжка з вельми привабливою назвою «Рутенія. Повернення відьми». Назві я зраділа чи не найбільше. Бо досі вкрай рідко траплялися мені фентезі-романи, написані на ґрунті рідної міфології, з делікатним уплетенням у сюжет прадавньої історії Краю.
Власне, на цьому приємне захоплення відшуміло, бо, читаючи, доводилося постійно «вимикати» внутрішнього редактора.
Проблеми редагування починаються на ґрунті відомих усім хихотінь школярів, які вивчають «Слово о полку Ігоревім». Пригадуєте, як підліткам доводиться пояснювати, що дружина Ігоря – це його військо, а не «законна» жона? Отже, читаю: «Служниця зачинила двері до покоїв Старшого Князя. Яр лишився наодинці з дружиною, яка лежала у просторому ліжку». Ну, спить князь зі своїми воями, час суворий – всяке буває, знизую плечима, втім… герой дивиться в очі своєї дружини — і вони «палають пристрастю», а далі йдеться вже про «б’ючке бажання», «мову обіймів, поцілунків, дотиків і кохання»…
Грубуваті реверанси в бік чуттєвого, ба навіть брутального, зародили в мені сумнів щодо адресності твору. Чого варті, скажімо, три (!) згадки про зґвалтування. Одна з головних героїнь – плід ґвалтування русалки найголовнішим персонажем-злодієм. Цей факт навіть дорослого збентежить, а що говорити про юного читача?!
Або ж поневіряння юних дівчат у полоні хтивого лиходія чи вбивство вагітної?..
Безперечно, підлітки мають знати про цей бік життя також, але тема потребує тонкої й делікатної розмови, і аж ніяк не незграбного загравання з хорором та «тваринним» у людині.
Коли в руках князя тріскає недопитий келих із вином, стає зрозуміло, що автор не уник ще однієї «болячки» багатьох фентезі-авторів – «анахронізмів». Слова чи образи з майбутнього, хай би як ефектно вони тулилися в текст, не повинні руйнувати витвореного світу. З якого матеріалу зробленого того келиха? Невже з кришталю, який у реальному світі змогли виготовляти в Європі лише в ХVІІ столітті? А твір же апелює до дохристиянських часів. Можна було б виправдати цю «неточність» у формулюванні, якби автор хоч десь натякав на технологічність сконструйованого ним світу, проте твір сконцентровано на звитязі та стражданнях (слід віддати належне авторові, подекуди він вкладає в уста героїв досить влучні моральні максими). Коли в сюжеті де й з’являється «битовуха», то йдеться переважно про споживання їжі.
Дратують також пафосні розмови позитивних героїв щодо негативного: «не забувай, він гравець», коли про так звані азартні ігри в цьому світі теж немає жодного натяку…
Є проблеми в автора й із розумінням внутрішнього часу тексту. Одна з молодих героїнь (про вік читач робить висновок із того, що та чекає на первістка), як виявляється згодом, прожила «багато років», уже є явно досить зрілою особою, втікачкою, яка через кілька років стає тією молодою пристрасною дружиною, що її так любив «рушій сюжету» – князь, майбутній батько. То у скільки ж років одружувалися в ті прадавні часи й готувалися вперше стати матір’ю?
Псують враження й досить примітивні сюжетні ходи, неоковирно витягнуті «з рукава» в намаганнях чи то «розтягти» сюжет, чи то збагатити його «голлівудськими» афектами. Коли двоє персонажів раптом «звільняються» з полону й це, відповідно, загрожує завершенням інтриґи, автор, забувши про сюжетні мотивації, вирішує без зайвих клопотів – без добудови та мотивації дії – знову «здати» їх у полон. А отже – додати ще кільканадцять сторінок дещо вже набридлого читачеві «протиборства».
Прикрить монотонність дій та настроїв героїв. Вони постійно йдуть, переборюючи чергових ворогів, їдять, згадують своє минуле, поновлюють енергію, віддають енергію, потрапляють у полон, звільняються з полону й знову потрапляють у нього… На тлі всіх зазначених вище стосунків між жіночою («добро») та чоловічою («лиходій») статтю, «перипетії» першого кохання головної героїні, як і кохання взагалі, видаються непереконливими й шаблонними.
Про явні лексичні помилки, тавтологію та мимодруки навіть не говоритиму (при потребі охоче передам свої спостереження шанованому мною видавцеві Володимиру Брискіну).
Загальне враження від книжки, на жаль, не рятує навіть розуміння працездатності автора та його рішуча спроба створити хай і досить типовий для «слов’янського фентезі», але поки що нетиповий для українського, світ. Опанувавши нехитрий сюжет «дорога-віднайдення втраченої сутності-порятунок світу», автор «потягне» і більш складні, хоча чи будуть вони дитячими – не факт, і чи підготує редактор рукопис належним чином до друку – теж питання.
Після пригод відьми Рутенії хочеться гукати на весь голос: панове редактори! Поважайте своїх авторів, працюйте з ними, будьте уважними до їхніх текстів, адже перспективний, працьовитий і кмітливий автор на дорозі не валяється. І поважайте своїх читачів, адже сирими стравами не нагодуєш, а тим паче – не привабиш знову…
P.S. Мої остаточні сумніви щодо того, чи уявляють собі видавці цю книжку такою, що призначена для дітей, розвіяла програма Фестивалю дитячого читання у Львові — там відбулася перша презентація роману. Попереду — презентація книги у вінницькій книгарні.
Батьки, будьте обачні: зґвалтовані русалки нічого не забувають!
