Книжка Робера Мюшамбле “Оргазм і Захід. Історія задоволення від XVI століття до наших днів”, як на мене, стане свідченням розриву між нашою, чого там таїти, все ще глибоко пострадянською ментальністю та західним поглядом на філософію життя та сексуальність як її частину. Вельми сумніваюся, що нашому пересічному читачеві вдасться так само спокійно сприйняти цей текст, як він був написаний: сама тема нас усе ще соромить і дратує, невпинну циркуляцію (саме так) порнографічних образів повсюди у медіа та рекламі, в нашій свідомості, ми схильні ігнорувати й замовчувати, а розмови навіть про менш табуйовані речі майже неминуче обертаються скандалом. У цій книжці не так – просто масив інформації про перетравлені культурою явища (статеве життя, сексуальний досвід, оргазм, гомосексуалізм тощо), котрі у західної людини не лише не викликають приступів моралізаторства та агресії, а навіть простого здивування. Тим часом, я певен, що у нас знайдеться досить охочих услід цьому виданню висловитися про загрозу деградації, котру начебто несуть подібні книжки, занепад звичаїв та моральний розклад західних демократій, врешті, про гріховність та кари небесні, що чигають на содомітів, гоморитів та членів ЛГБТ-спільнот.
Маємо такий спадок. Усі режими, котрі прагнули радикально обмежити свободу особи, рано чи пізно добиралися і до її сексуального життя. Аякже, адже ефективна управлінська система прагне використати продуктивні сили своїх коліщаток на повну; вона мусить контролювати своїх членів і вдень, і вночі, мусить знати, що у вільний час вони надихаються на нові звершення в її ім’я, а сексом займаються виключно, щоби через народжуваність забезпечити їй статистично передбачений рівень відтворюваності. Режим буквально ревнує: це йому потрібні тіла індивідів для гігантських будов та кривавих воєн і він не може тому залишити їм право бути з власним тілом наодинці. З цього погляду, оргазм, що не веде до запліднення (та й тут він, до речі, не обов’язковий) – це просто кричуще безвідповідальна витрата енергії, котру можна було б раціонально перерозподілити на інші, більш корисні цілі. Ефективній системі оргазм не потрібен – як і людське щастя. Тому ця книжка всуціль ліберальна: її поява у перекладі є свідченням поступового звільнення нашого культурного простору, а для кожного з нас зокрема – це тест на ліберальність поглядів. Я тут нітрохи не патетичний: якщо, читаючи її, ви будете дратуватися чи сором’язливо опускати очі, знайте – це виховання радянської школи преться назовні через пори нашої свідомості.
Задоволення, яке отримуємо
Утім, можливо, я таки драматизую. Це ж просто історична книжка, не пропаганда зіпсутості й не підручник розпусти. Легко й лаконічно на її сторінках оглянуто розвиток уявлень про допустимість/недопустимість та варіанти реалізації сексуального бажання, з використанням документів та зазиранням у щоденники й (авто)біографії цілої купи європейських мислителів, державних діячів та людей культури різного часу, описано цілі етапи “пізнання плоті” нашою цивілізацією. У дзеркалі книжки 67-річного професора історії університету Paris-Nord Робера Мюшамбле європейська культура проходить кардинально важливу стадію самопізнання, усвідомлює себе як гуманістична, спрямована на реалізацію та розвиток особистості, вивільнення її з-під обмежень однозначної суспільної користі. Ще далі – це історія перемовин між приписом і бажанням, одіозними принципами реальності та задоволення, які зовсім не обов’язково мусять бути аж так різко протиставлені. Направду, нині той час, коли страждання з приводу непоєднуваності цих категорій та істерики через непристойність сексуального, як і лібертенський богоборчий пафос, виглядають кумедними. Саме нагода оглянутися на епохи, коли подібні конфлікти закінчувалися камерою тортур чи вогнищем, і скрушно похитати головою: make love… Мюшамбле постійно демонструє нам привид Танатосу, з лап якого врешті таки виборсується у європейській історії миловидний непосида Ерос.
У “Пізнанні плоті”, першому розділі, у принципі, сказано все, що хотів наголосити автор на концептуальному рівні, заодно повторено психоаналіз та імпліцитно висловлено вдячність Мішелю Фуко за наданий для дослідження метод. Історія починається з другого розділу “Чоловіче та жіноче: людина та її тіло”, котрий на пару з третім “Плотські задоволення, непрощенні гріхи” простежує погляди на сексуальність у XVI та XVII століттях, коли позиції ортодоксального християнства позначалися на свідомості європейців ще доволі сильно. Втім, у добрій фукіанській манері, автор концентрується радше на випадках, що засвідчують постійне намагання дискурсу задоволення вислизнути з-під контролю владної мови.
У третьому розділі “Еротизм Просвітництва” йдеться про XVIII століття та потенціал дискурсу сексуальності як інструменту боротьби з обскурантизмом. Тут натрапляємо на своєрідний екскурс в історію порнографічної літератури, котра, перше, відігравала протестну роль, а пізніше перетворилася на жупел некультурності для самих просвітників. Утім, автор ніколи не оперує надто радикальними оцінками і, до того ж, винятково коректний у ґендерному аспекті: нам постійно наголошують на відмінності жіночого погляду на проблематику – це стосується й інших розділів.
Четвертий розділ “Під серпанком вікторіанства” та п’ятий, заключний, “Ера задоволення”, що розглядають колізії розмови про сексуальність у, відповідно, ХІХ та ХХ століттях, нічого концептуального до наших знань не додадуть. Звісно — якщо не зважати на масу цікавих історичних фактів, розсипаних у книжці. Висновки автора також закономірні: задоволення є центральним прагненням сучасного “нарцистичного” суспільства, однак воно обертається своєрідною “тиранією оргазму”, тобто сучасний індивід схильний/змушений оцінювати власні життєві досягнення крізь призму сексуального успіху.
Не Фуко
Поміркованість захоплення цією книжкою, котре я здатен висловити, ґрунтується на парадоксальності її потенційної аудиторії. Це відверто “розумна” книжка, що її не потягне читати у громадський транспорт перший-ліпший із тих, хто взагалі зберіг навички спілкування з друкованим словом. Шкода, бо саме такий, умовно скажемо, “масовий” читач почерпнув би для себе багато нової інформації і суттєво розширив би межі власних уявлень про сексуальність як таку та її зміну впродовж останніх п’яти століть. Проте сам жанр дослідження, всі ці (безперечно інформативні) багатосторінкові примітки та інше шумовиння академізму, здатні відлякати і найбільш допитливих. На перший погляд, це книжка аж ніяк не для пересічного читача, тим більше на вітчизняному терені, де “книжкою на вечір” вважають лише роман – не поезію, не біографію, не публіцистику чи інші зразки нехай навіть найбільш якісного нон-фікшину. Втім, тут крапку ставити ще рано: за відповідної реклами “Оргазм і Захід” цілком може пробитися до окресленої вище аудиторії – тоді б на книжку чекав справжній комерційний успіх і неабияка популярність.
З іншого боку, для читачів, котрі зуби з’їли на брилах текстів Гайдеґґера чи Дельоза, професор Мюшамбле може запропонувати хіба що коротке повторення вже засвоєного матеріалу – такий собі полегшений сіквел “Історії сексуальності”, що на концептуальному рівні поза межі сказаного самим Фуко не виходить. Не бракує тут цікавинок, але катма яскравих прозрінь: все, що й так добре відомо, за винятком хіба “селянського еротизму у графстві Сомерсет”. Але проспективний закон суто читацького задоволення діятиме: читачеві вдалого роману так хочеться побути з улюбленими персонажами ще – фанам Фуко чи, наприклад, Бахтіна ця книжка дає саме такий шанс.
Утім, обидві аудиторії потенційних читачів навряд-чи варто чітко розмежовувати. Якщо нашу книжку пощастить взяти до рук тим, хто поняття зеленого не має в психоаналізі та не знайомий із традиційно табуйованими темами європейської історії, – Робер Мюшамбле запропонує їм просто відмінний курс пропедевтики у даній проблематиці. А більш чи менш обізнаних у сучасних теоріях чекатиме кілька вечорів приємного, майже романного, читання. Тут взагалі вбачаємо ширшу тенденцію до поєднання раніш суверенних типів письма: естетизація академічного викладу незаперечна! Коли ми читаємо про мемуаристику XVI сторіччя, що у ній “куди не глянь: ремісники, іноді селяни, подекуди іспанські солдати – усі штовхаються ліктями і прагнуть розповісти про себе… чоловіки кроять собі образ лева, жінки огортають свої історії мереживом правил жанру” – то хіба ж це не надто поетично, як на посібник з європейської історії? Ні, просто так і вартує тепер писати історію – літературно; це нормальний процес – це академізм шукає собі засобу вижити у світі тотального ток-шоу, в якому книжка з традиційною назвою на кшталт “Звичаї та матеріальна культура селянства у графстві Сомерсет XVI-XVII сторіч” взагалі б нікого не зацікавила. Тому риторика автора – зразкова й цілком здатна захопити читанням (окремі компліменти перекладачці Ірині Славінській та редакторці Юлії Желєзній за добротну читабельність українського варіанту). Так що тенденція доволі промовиста: доки вітчизняна художня продукція залишається у більшості низькоякісною й товчеться довкола зужитих малопристойних сюжетів, читачі з сякою-такою освітою поступово мігруватимуть до перекладних інтелектуальних бестселерів. Фройд би радів, думаю.
Такі вони – нові шляхи просвітництва. Стомившись від продукування проектів вселенської раціоналізації та оптимізації, борці з невіглаством припиняють проповідувати. Заклики до людяності, лібералізації ортодоксальної моралі, звільнення гноблених та толерантності, расової, національної чи ґендерної, тепер доводиться рекламувати, загортаючи у привабливу обгортку, – вони мають витримати конкуренцію з простішим набором радостей і поміститися таки у наш споживчий кошик. Романтизм книжки професора Мюшамбле в тому, що серед моря тривіального порнографічного задоволення, котрим прагне заполонити вільний час пересічного громадянина сучасна влада медій, він наголошує на історичності наших уявлень про втіху, вкотре намагаючись розбити струменем рефлексії ідилічно-гламурний образ, в якому сучасна цивілізація прагне себе упізнати.
