У квітні цього року кабельний канал «НВО» розпочав показ серіалу «Гра престолів». Здавалося б, нічого дивного: скільки було цих серіалів, скільки ще буде.
Але є й відмінність від решти таких проектів. Серіал знімають за циклом із семи книжок, хоча на даний момент із них написано лише п’ять. Автора «Гри престолів», Джорджа Мартіна, за рейтингом часопису «Тайм» названий одним із найбільш впливових людей планети 2011 року. На зйомки «Гри» витрачено величезні кошти, підібрано зоряний склад акторів, чималий бюджет пішов на інформаційну підтримку.
Увага до «Гри» дивує передовсім тим, що це — фентезі. Нестандартна, із живими суперечливими персонажами, з карколомним сюжетом, але все-таки цілком упізнаваний «жанр». Серіал доводить: фентезі може бути цікавою не лише підліткам та завзятим ескапістам. Може бути успішною і водночас майстерно виконаною.
І тут укотре постають «вічні питання»: чому в нас нічого схожого немає та чи потрібні нам узагалі такі книжки? Як довго ще чекати українському читачеві на появу вітчизняного толкіна?
1. Чи потрібні?
Відповідь, як на мене, очевидна. Очевидна вона й для кожного, хто згадає власне дитинство. На яких книжках виховуються завзяті читачі? Невже на грубезних «цеглинах» серйозної літератури, на багатотомниках Франка чи Лесі Українки? Чи все-таки на пригодницьких книжках Майна Ріда, Жюля Верна, на детективах та фантастиці? Саме масова література привчає підлітка до того, що читати — це класно, цікаво і захопливо.
Ті, хто зневажливо говорить про «Гаррі Поттера», забувають: саме книжки Роулінг навернули ціле покоління до читання книжок, а «Гаррі Поттер», виданий Малковичем, — до читання українською.
Усі ми зростали на маскульті, й маскульт завжди присутній у культурі. Але він буває якісним або не дуже. У випадку багатомовного інформаційного простору, як-от в Україні, — збалансованим із погляду читацького запиту, або ні.
Ще одна суттєва і недооцінена функція розважальної літератури (фентезі зокрема): можливість проговорювати речі, очевидні для «літератури дорослої». Говорити про кохання, дружбу, відданість, чесність без обов’язкової для мейнстріму іронічної недбалої посмішки. Це дуже важливо для читача юного, в якого ще тільки формується система цінностей.
Годі й говорити про очевидніші речі: можливість у розважальній формі підвищити рівень обізнаності читача у різних сферах знань — із сучасних точних наук, якщо йдеться про наукову фантастику, з історії чи міфології, якщо йдеться про фентезі…
(Тут зауважимо, що говоримо лише про якісну фантастику; несмак, непрофесійність, безпорадність присутні в будь-якому жанрі, але безглуздо оцінювати за такими взірцями весь напрям. Заувага №2: багато в чому наші тези справедливі не лише для фентезі, а й для інших фантастичних жанрів.)
2. Чому немає?
А справді: чому в інших країнах і пишуть, і друкують, і на іноземні мови перекладають, а в нас замість книжок нескінченний «плач Ярославни», точніше, цілий хор із «Ярославен»: автори, видавці, продавці, читачі — усі ллють сльози, кожен звинувачує іншого.
а) Культурне підгрунтя.
Жанр фентезі, як знаємо, не постає в культурній порожнечі. Потрібна «традиція», певні архетипи, певні «сеттінги».
Зазвичай посилаються на Толкіна, який, власне, й винайшов формулу класичної фентезі, узявши на озброєння «Молодшу» та «Старшу Едди», цикл легенд про короля Артура, ірландську міфопоетичну традицію й додавши християнських мотивів. Але необов’язково мати навіть цілісний, сюжетно завершений цикл міфів чи легенд. Візьмімо «Темну вежу» Кінга, побудована, зокрема, на естетиці вестерна. Чи проаналізуємо цикл про Малазанську імперію Стівена Еріксона — там на основі відомих закономірностей (!) історичного та культурного розвитку створено цілий оригінальний світ.
«Сеттінг», або ж, простіше, декорації мають бути привабливими для читача. Йому потрібен багатий, цікавий, захопливий світ — світ, у який хочеться «гратися».
У цьому немає нічого дивного чи поганого. Чи, може, погані декорації Дикого Заходу, середньовічної Русі, Британської імперії? Саме в декораціях і полягає одна з ознак жанровості, себто впізнаваності. «Я хочу прочитати книжку про індіанців та ковбоїв». Чи «про лицарів». Або «про чаклунів». Це зовнішня оболонка, в яку письменник може загорнути будь-що: історію про кохання або ж банальні пригоди з побиттям різнокаліберних чудовськ. Залежить від художніх завдань, що ставить перед собою письменник (а ті — від його смаку, досвіду, переконань…)
І тут, у створенні оболонки-декорацій, український умозірний фантаст так само не обмежений, як і будь-який інший: маємо, принаймні, кілька «сеттінгів» не менш привабливих, ніж Дикий Захід чи західноєвропейске середньовіччя; маємо кілька систем, комплектів чарівних істот. Сідай та пиши.
До речі, ніхто не змушує використовувати саме автентичні сеттінги. Можна вигадати свої або розвивати ті, що вже існують. Головне — ідея, думки, котрі вкладає письменник.
б) Історичне підгрунтя.
Але щоб писати, треба багато читати. Бути обізнаним у жанрі, в якому збираєшся працювати. Та й загальний рівень освіченості ще нікому не завадив (говоримо про те, що потрібні тексти якісні, еге ж?)
На чому зростали Бредбері, Шеклі, Кінг… та навіть Толкін? Зокрема — на простеньких жанрових оповідках із дешевих журнальчиків, різних «Страшних історій» та «Неймовірно жахливих оповідань». Страшними та жахливими вони були в обох сенсах, бо писали їх переважно задля грошей. Але маскульт зростає й на такому гумосі; «жахівцями» рухається у пошуках сталих форм і формул майбутня традиція.
У нас аналогічного маскульту українською просто немає. Як немає сучасних журналів чи щорічних збірок, де міг би надрукувати свої твори початківець. Але говоримо навіть не про можливість публікації, а про те, що немає чого читати.
Скільки на рік виходить фантастики українською? «Книжковий клуб сімейного дозвілля» випускає Кінга та Брауна, «Теза» вряди-годи підліткову фантастику, «Зелений пес» зійшов із дистанції… решту гравців на цьому полі перелічимо на пальцях однієї руки.
Але поглянемо на проблему трошки ширше. Бо гумус гумусом, а золотий фонд — золотим фондом. І нинішні майстри фантастики зростали вже на творах Шеклі, Бредбері, Толкіна… називати можна довго. А потім узяти й порівняти: що із цього золотого фонду видано українською? Починаючи від радянських часів і до 2011-го. Де повне зібрання Роджера Желязни? Де той-таки Джордж Мартін? Майкл Муркок? Пітер Бігль?.. Та навіть «Відьмака» Сапковського не здатні видати вже який рік поспіль (хоча угоду підписано, переклад готовий).
Можна сперечатися про конкретні прізвища й назви — хто гідний зватися класиком, хто ні. Але йдеться зараз не про укладання рекомендаційних переліків «Обов’язкові до прочитання». Мова про наявність певної кількості жанрових вершин, якщо хочете — титанів, на плечах яких стоять сучасні автори. В нас у кращому разі ці книжки присутні в російських перекладах. Однак якщо говоримо про існування сучасної фантастики, написаної українською, мусимо розуміти: вона не з’явиться на порожньому місці, не самозародиться у вакуумі. Має бути певне мовне середовище, тексти, від яких автор «відштовхуватиметься». А їх катастрофічно бракує.
в) Економічні умови.
Найближчим часом на класику світової фентезі в українських перекладах годі й чекати. Раніше вітчизняний видавець жалівся, що український ринок наповнений російською продукцією. Малкович із «Гаррі Поттером», «Зелений пес» із гуситською трилогією Анджея Сапковського довели: якісний товар завжди має попит. Нині, коли видання зарубіжної фантастики в Росії перебуває в ненайкращому стані, кивати на «північного сусіда» взагалі безглуздо.
Між тим, економічні умови просто не дозволяють більшості видавців грати на цьому полі. Процес випуску перекладної літератури надто тривалий; кошти, вкладені у видання, повернуться невідомо коли.
За цих умов, здавалося б, кожна нова книжка фантастики має бути подією… але вона просто розчиняється серед нечисленних новинок. Чому? Бо немає інформаційної підтримки: цільова аудиторія зазвичай просто не знає про те, що таку книжку надруковано, не знає, де її придбати.
Нинішні вітчизняні фантасти, які пишуть українською, існують на правах таких собі реліктів: ще не вимерли, але ось-ось вимруть. Уже на початку свого літературного життя вони потрапляють у замкнене коло. Адже щоб творчо зростати, треба публікуватися і мати хоча б якусь читацьку аудиторію, хоча б якийсь «відгук» на книжку. Але щоб публікуватися, треба спершу досягти більш-менш гідного літературного рівня. Бо інакше видавець, обираючи між умозірним вітчизняним та, скажімо, тими-таки Толкіном чи Сапковським, віддасть перевагу останнім. Видавцеві, зрештою, треба виживати, а не займатися благодійністю. (Додамо, друкувати неякісну вітчизняну фантастику означає підривати її імідж, і так уже значно занедбаний).
Цього замкненого кола не існувало б, якби нині мали втрачені у пострадянські часи проміжні ланки. Журнали та газети, в яких може надрукуватися початківець. Хоча б якісь письменницькі курси, де вчили би банальних речей: техніки, композиційних і драматургічних основ.
Це все втрачено, скільки часу піде на відновлення — невідомо. А між тим, треба розуміти: світ змінюється і розвивається, з кожним роком до нас не потрапляє дедалі більше книжок, що становлять сучасний культурний фон, книжок, із яких поставатиме література наступних років. Чи не змушені будуть українські фантасти вкотре винаходити велосипед? Чи не стане розрив фатальним?..
3. Хиби нинішнього стану
Поки що сучасна фантастика, написана українською, залишається радше винятком, аніж правилом. Як наслідок — виникає нездорова ситуація: вже сам факт «україномовності» твору сприймається багатьма як значна перевага. Себто те, що книжка написана українською, виправдовує відсутність власне письменницької вправності, психологічну недостовірність, драматургічну незграбність, — ба навіть невміння писати літературною українською.
Абсурдність ситуації, в якій перебуваємо, особливо помітна, коли чуєш дискусїі з приводу, чи варто видавати українські переклади тих вітчизняних фантастів, які пишуть російською. Гадаю, дискутантам слід було б зробити такий цілком логічний крок: вимагати, аби кожну неукраїномовну перекладну книжку друкували тільки згідно з певними квотами. Чим Толкін із Кінгом кращі за наших «здрадників та манкуртів»?!..
Але потім не варто дивуватися, що рівень письма в нас ставатиме дедалі нижчим. Бо в літературі позакультурні міркування не повинні бути вирішальними чинниками. Здавалося б, нашим літераторам, які ще пам’ятають Радянський Союз, це має бути очевидним… аж ні.
Єдиний критерій «природнього добору» в царині вітчизняної фантастики: якість текстів. Тільки на цьому полі повинна точитися безкровна конкуренція між письменниками.
Шкода, що доводиться проговорювати очевидні речі. Але, підозрюю, це все одно нічого не змінить.
4. А що — змінить?
Дійсно, чого варто чекати українському читачеві найближчим часом, а на що годі й сподіватися?
Хотів би сказати щось оптимістичне, але мушу бути чесним перед собою та читачами. Перспективи невтішні. Можемо чекати на вітчизняного Т. роками — й сподіватися радше на диво. На порожньому місці поява такого собі «нашого фантаста номер один» — це якраз із царини фантазій. Бо хай навіть з’явиться, самозародиться — має всі шанси прожити з десяток років, працюючи «в шухляду».
Щоб у Польщі пролунало ім’я Анджея Сапковського і вітчизняна (польська) фентезі почала конкурувати з зарубіжною, там усе-таки спершу почали друкувати ту саму зарубіжну. А Сапковський, зауважу, на той час був чудово обізнаний із традицією: читав-бо книжки в оригіналі.
Письменник повинен бути фахівцем і, як кожен фахівець, мати те, чого наші україномовні фантасти майже повністю позбавлені, — інформаційне середовище, розімкнене, сполучене із такими ж середовищами інших країн, власне, з усім світом. Досягти цього з нинішніми стартовими умовами буде дуже складно, але іншого вибору в нас немає.
Від редакції. Про ситуацію з фентезі див. також Яна Дубинянська «Під ворожим прапором фентезі».
