Розмови про зв’язок канонотворення і культурної індустрії змушують уважніше поглянути на таке явище, як пам’ять про письменника після його смерті, адже якість літературного музею, прибуток магазинчиків, у яких продаються сувеніри, популярність туристичних маршрутів – усе це не тільки свідчить про статус письменника в національній літературі, а й дає змогу під новим кутом зору глянути на його творчість. У цьому сенсі подорож до міста Кемден (штат Нью-Джерсі, США), у якому розташований будинок-музей В.Вітмена, стала справжнім одкровенням.
В ідентичності сучасного штату Нью-Джерсі є чимало рис, суголосних духові Вітмена. Значна частина штату через його наближеність до Нью-Йорка – як Вітменові картини багаторасової демократичної Америки, що напружено працює і кудись постійно поспішає. Найкраще відчуваєш поезію Вітмена, пересуваючись хайвеями штату, перевантаженими різноманітними транспортними засобами. Мимоволі пригадуєш «Пісню відкритого шляху», тільки тепер уже немає часу крокувати – треба натискувати на газ, щоб не випасти з потоку машин. Така зміна способу пересування перекреслює пафос руху, адже коли йдеш пішки, ще можна дозволити собі «плавати в небо» – на хайвеї не слід забувати про земне, аби не потрапити в аварію.
Щоб дістатися Кемдена, ми мали перетнути весь штат із півночі аж до ріки Делавер, що відділяє Нью-Джерсі від Пенсільванії. Син і невістка моєї доброї знайомої замість традиційного українського сніданку видали нам компакт-диск із віршами поета. Ми заправилися кавою у Страбакс і увімкнули програвач.
Чоловічий голос почав повільно скандувати поетичні рядки, знамениті каталоги Вітменових примхливих асоціацій, що розповідали про народження Митця – маленького хлопчика, який грався на березі океану і став свідком того, як доля розлучає подружжя птахів, котрі прилетіли з Алабами. Магічні заклинання, звернені до сонця, місяця, землі, вітру, океанських хвиль, повторювання величних слів «любов», «смерть», «разом», «тиша», «гучніше» лунали, мов «безрозсудні різдвяні пісні», або (як сказали б в Україні) як «божевільні щедрівки відчаю» (reckless despairing carols). І тут потік вражень раптом перервався гуркотом нікельованої вантажівки, яка нагадала нам, що, заслухавшись чарівною музикою, ми забули про те, що їдемо шляхом із жорстким трафіком. Здавалося, ми зависли у повітрі, хоча насправді перебували на небезпечній землі, і тому вимкнули програвач.
Заглиблення в поезію повсякденності набуло нової фази, коли ми прибули до Кемдена. У нас було хвилин тридцять до відкриття музею, щоб оглянули місто. Є багато музеїв класиків світового рівня (Ф. Кафки, Сервантеса, О. Пушкіна, Ф. Достоєвського, А.Чехова та ін.), але жоден із них не виглядає так шокуюче-демократично, як будинок-музей В.Вітмена. У центрі Кемдена височіє вежа мерії, на якій вибито поетичний рядок: «In a dream I saw a city invincible» («у сні я бачив непереможне місто»). Теперішні реалії мають мало спільного з цією патетичною візією Вітмена. Коли поет приїхав у Кемден 1873 року, тут скрізь вирувало бурхливе економічне життя, а тепер це депресивне місто, котре намагається відродитися завдяки туризму. Сірий будиночок поета, який він придбав ним 1884 р. на гонорари від продажу збірки «Листя трави», – це невеличка скромна споруда, затиснена між двома старовинними будинками з безхатченками на ґанках. Навпроти домівки Вітмена розташована в’язниця, поблизу церква, де інші безхатченки стоять у черзі за безкоштовною їжею. Смітники, занепад, пустирі, нагромадження немислимих архітектурних форм. Бачити це, звичайно, не дуже приємно, але, хоч це й парадоксально, таке сумне видовище є ключем до поезії В.Вітмена, адже жодна з огидних форм життя не суперечить любові Поета. Якщо він був голосом цих мовчазних безхатченків, злочинців і самотніх людей із поламаними долями, чому б їм не зібратися поблизу його дому?
Всередині будинку — зовсім інший світ, наповнений духовністю, але цілком позбавлений того музейно-урочистого ідіотизму, що потім так заважає читати хороші книжки. Наш гід, місцевий історик Ліо, виявився прозаїчною людиною в найкращому значенні цього слова: жодних афектацій і жестів, тільки інформація. Деякі унікальні речі, більшість із яких насправді належали поету, можна віднести до традиційної сакральної сфери: тут фотографії, рукописи, книги і, звичайно, ліжко, в якому помер Вітмен. Але є і ванна, у якій він мився, і старе стоптане взуття, в якому він ходив, і кухня з усім посудом, і старовинні пристрої для обігріву приміщень. Цей прозаїчний світ ХІХ ст. виявився достатньо затишним, щоб підтримувати тіло хворого поета (Вітмен переїхав до Кемдена після апоплексичного удару, внаслідок якого був частково паралізований). «Я потрапив до Кемдена випадково, – писав він, – але не шкодую про те, що залишився тут. Це місто принесло благословенне відродження». Навіть улюблена фірмова квітка Вітмена – бузок, що росте в його невеличкому садку (не вишневий садок коло хати, а бузковий поза нею), виявився ніжним весняним пагінцем, далеким від традиційних поетичних штампів (тобто справжнім листям трави).
Найбільш пафосним місцем у Кемдені, пов’язаним з ім’ям Вітмена, є його склеп на Харлейському цвинтарі, де він похований разом з іншими членами родини. Тут усе величне й цілком відповідне правилам урочистих поховань загальнонаціонального значення. Навіть зі спробами вписати поета до великого американського культурного наративу все гаразд: ветерани американської армії поряд зі склепом побудували своєрідний вівтар, прикрашений державними прапорами. На знак подяки за те, що за часів Громадянської війни Вітмен працював медбратом і допомагав пораненим? Шана видатному поету-пацифісту і вияв солідарності в обопільній ненависті до війни? Крім прапорів, на могилі Вітмена хтось поклав маленького плюшевого ведмедика, такого самісінького, як можна побачити на могилах загиблих за часів В’єтнамської війни.
Кемден, звичайно, використовує Вітмена задля економічного відродження, але робить це якось прозаїчно і навіть по-пролетарськи. Жодних чашок, брелоків і футболок. Працює тільки ім’я: є пошта імені Вітмена, банк імені Вітмена, міст імені Вітмена через ріку Делавер. Найбільше вражає капличка імені Вітмена на Харлейському цвинтарі – насправді це мавзолей, де поховані люди, які нічого спільного з поетом не мають. Очевидно, поховання в цій капличці коштує більше. Поет працює як звичайна людина навіть і після смерті.
Зізнаюся, що люблю Вітмена, і тому, коли їхав до Кемдена, був сповнений певного пафосу, але – під враженням від асиметрії між незаперечно високим місцем Вітмена в американському літературному каноні і тими примітивними формами підтримування його культурної пам’яті, які застосовуються в Кемдені, – пафос як рукою зняло. І це добре, адже так краще розуміти поезію Вітмена. Крім того, я постійно казав собі: як це не схоже на американців! Вони вміло продають усе, але так погано «продають» Вітмена! І це попри всі сподівання поліпшити справи за рахунок туризму! Може, справді Вітмен — не Міккі Маус? Може, таким чином вони захищають те, що для них найдорожче? А може, треба трохи почекати, й борода Вітмена, про яку писав колись Ален Гінзбер, стане ще одним брендом і поведе туди, куди ведуть усі бороди світу – на ринок?
