Лише за один рік українська культура стала на тисячоліття ближчою до бразильської культури. А, водночас, бразильська та португальська модерна поезія ХХ століття знайшла свій шлях до українського читача в українських перекладах. Все це стало можливим завдяки зусиллям української поетки Віри Вовк (Селянської), яка є провідником України в португальськомовному світі Бразилії. Еміграція Віри Вовк перетворилася на спробу сформувати діалогічними простір між двома культурами, розділеними Атлантичним океаном. Водночас, оскільки мова Бразилії — португальська, то природно показати українському читачеві й літературне мистецтво цієї країни, яка має (або мала в минулі століття) визначальний вплив на розвиток культурних процесів у Бразилії.
Так, 2009 року за сприяння Віри Вовк (Селянської) у видавничому домі «Contraste Editora» (Ріо-де-Жанейро—Лісабон) побачило світ аж два видання: одне з них подає всю літературну історію України — Антологія української поезії «Sinos» (Antologia da Poesia Uncraniana, в перекладі української назва означає — «Дзвони») в португальських перекладах. Друге видання — це спроба впорядкувати найкращі поетичні твори найвизначніших поетів Бразилії й Португалії, від яких можна починати розвиток модернізму в цих країнах. Видання має назву «Зелене вино» (Антологія модерної португальської та бразилійської поезії. Переклад і довідки: Віра Вовк). Ми, скажімо, ще досить добре усвідомлюємо зародження модерністського руху в Росії (зі Срібною добою), в Польщі (з поколінням «Молодої Польщі»), в європейських країнах (мистецькі рухи «Молода Бельгія», «Молода Скандинавія», естетизм і декадентство в Англії та Франції, покоління 1930 року в Іспанії тощо). Проте модерністська література Португалії, а тим більше, Бразилії й досі постає для нас як щось невідоме, невідкрите. Нам усе ще здається, що Португалія перебуває на європейському маргінесі під «тяжінням» Іспанії, а Бразилія — це країна футболу, карнавалу й «диких обізьян».
Антологія модерної португальської та бразилійської поезії «Зелене вино» — вже друга спроба Віри Вовк представити українському читачеві найвизначніші модерністські твори Португалії та Бразилії. Перше видання побачило світ далекого 1964 в Нью-Йорку. Як зазначає в передмові упорядниця та перекладачка: «Не тільки добір поезій був досить випадковий, а й сам переклад вимагав глибшого переосмислення». Таким чином, друге видання — закономірна спроба поліпшити щось, уже зроблене. Все ж таки, здається, що на материковій Україні це друге видання можна вважати першим. Тому важливо, щоб сьогодні воно потрапило з Ріо-де-Жанейро бодай у провідні книгарні та книгозбірні України. Можна лише подивуватися наполегливості Віри Вовк, яка рішуче прагне зменшити культурну дистанцію між двома континентами й трьома світами (українським, португальським та бразильським). «В надії на такий тривкий міст між Україною, Люзітанією й Бразилією, бажаю майбутнім перекладачам з португальської мови натхненних годин», — підсумовує у своєму слові Віра Вовк.
Свій вступ до португальської частини португальсько-бразильської Антології (яка представляє таких поетів, як Фернандо Пессоа, Жозе Режіо, Антоніо Ботто, Альбєрто де Серпа, Мігель Торга, Софія Андресен Таварес тощо) Віра Вовк розпочинає з цитати Антеро де Кентала, який визначає португальську літературу як мішану, розташовану на перехресті раціональності та ірраціональності (або некласичної раціональності): «Португалія лежить між двома культурами: європейською і атлантичною. Тому їй притаманний своєрідний дуалізм. Так і модерна португальська поезія об’являється невідклично фантастичною, мішає всі суперечності: поганство і містику, песимізм і надію, меланхолію і снагу, сарказм і любов, молодечий шал і глибоку життєву мудрість. Вона — невтомне прагнення пережити всі почуття. Світ, Людину, Бога… Це вже не шукання формальної краси, а відвага на банальне слово, відкинення метричного ритуалу, — тепер, коли небо і земля опинилися на тім самім містичнім рівні» (Антеро де Кентал).
Далі укладачка вдається до аналізу витоків модерністських порухів у португальській поезії: «Португальський модернізм почався 1915 року з журналом «Orfeи», що зібрав у своїх тільки двох числах усі нові шукання доби. Крім «Орфея» виходив ще журнал «Centauro» (Кентавр), позначений елегантністю французьких символістів. Хресним батьком журналу «Орфей» був Камільо Песанья, в поезії якого помітні впливи орієнтальної філософії і трансфігурація реальности, подібно як у китайському мистецтві. «Орфей» стояв на перехресті гуманізму з естетицизмом. Центральними його творцями були Маріо де Са Карнейро і Фернандо Пессоа.
З першим увійшла в португальську літературу підсвідомість. Його коротка творчість — імажинарний, хворобливий, дуже неспокійний блиск, якому можна тільки піддатися, як піддаються рідкісним природним або надприродним феноменам. Одначе найяскравіше світло модернізму заблищало від Фернандо Пессоа, драматурга за покликанням, який проявив себе в поезії різними ролями гетеронімів, розколювався на суперечні особи, переживав складні враження. Він створив міст між «Орфеєм» і «Присутністю» (Presenca, 1927)».
Пропоную невеличкий фрагмент із Пессоа в перекладі Віри Вовк із Антології: «Давні мореплавці мали одну приповідку — «Мореплавити — конечне, жити — не конечне».
Хочу для себе духу цього речення, з’єднавши його форму з тим, що я є: Жити — не конечне, конечне є творити.
Не надіюся любуватися життям, не думаю ним любуватися. Бажаю тільки зробити його великим, навіть, якщо моя плоть і моя душа мали б стати дровами для тієї ватри.
Бажаю тільки віддати його всьому людству, навіть, якби для того я мав би його втратити, як своє власне.
Щораз більше так думаю. Щораз більше кладу в душевну сутність моєї крови неособистий намір звеличати вітчизну і спричинитися до розвитку людства.
Це форма, в якій об’явився в мені містицизм нашої Раси» («Слова з вестиб’юля», С. 9).
Щодо бразильської частини, то вона представлена в Антології такими іменами: Мануел Бандейра, Жорже де Ліма, Маріо де Андраде, Тассо да Сільвейра, Маркус Вінісіюс де Морайс та ін.). Як зазначає Віра Вовк: «Бразилійський модерністичний рух вибухає офіційно з Тижнем модерного мистецтва в лютому 1922 року в Муніципальнім театрі міста Сан Павло. Там відбулися виступи, що представляли публіці нові мистецькі шляхи, рецитаціями нової поезії й прози, концертами нової музики, виставками нового малярства, скульптури й архітектури. Найбільший відгук мав другий вечір, 15 лютого, коли письменники й поети виступали зі своїми творами. Маріо де Андраде, Мануел Бандейра, Сержіо Мілліє й инші мусіли піддатися кпинам, посвистуванням, рохканням, кукуріканням, нявкотам і гавкотам авдиторії (все це нагадує авангардні вечори Михайля Семенка або ж російських футуристів із прив’язуванням рояля до стелі. — Д.Д.). За словами Освалда де Андраде, «це було об’явлення багатьох покликань у Новій Землі». Менотті дель Піккія висловив бажання нової мистецької генерації: “Хочемо світла, повітря, вентиляторів, літаків, нового здобуття праці, ідеалізмів, моторів, фабричних коминів, крови, швидкості! й мрії для нашого мистецтва. І щоб гуркіт воза на шинах двох віршів вигнав з поезії останнього гомерівського бога, що анахронічно снить в джазовій і кіновій ері про аркадійсьу флейту й Геленині божественні перси”» (С. 85). «Цей модерністичний дратуючий рух повстав в опозиції до набридлих романтичної, парнаської, реалістичної й натуралістичної шкіл» (аналогічні тенденції маємо в польському, французькому, українському модернізмах).
«Сучасна бразилійська поезія, — розвиває думку укладачка, — почалася збіркою Маріо де Андраде ШАЛЕНА ПАВЛІСЕЯ… ШАЛЕНА ПАВЛІСЕЯ оспівує місто Сан Павло нечуваним досі способом, використовуючи і теми, що їх досі поети вважали недостойними. Тут виростає мальовниче Сан Павло зі своїми святощами й гріхами, своїм мішаним населенням і різноманітністю мови. Поет висміює міщанство, політиків та місцеву аристократію, розхитує традиціоналізм високих кляс, зате глибоко переживає темні народні драми того космополітичного міста й збуджує ніжність до нього» (С. 86). Як підсумок пролегомени до модерністської бразильської поезії можна взяти такі слова Віри Вовк: «Сьогодні модернізм, герметичний для широкого кола читачів, вибуявся зі своєю необмеженою волею. Картина найновішої бразилійської поезії, як, зрештою, й кожної иншої, гетерогенна. Є в ній і пророки апокаліпсисів, і шукачі правди, і естетики, і сейсмографи етично-соціяльної кризи, і словоакробати. Вони оперують різними стилями: від пересичених словообразами до сухо-голих віршів; скільки поетів — стільки й світоглядів» (С. 87).
Антологія української поезії «Sinos» — спроба представити всю палітру української поезії від фольклорних творів й анонімних поезій часів Київської Русі до останніх естетичних порухів української літератури наприкінці ХХ століття. Звичайно, що упорядкування такої Антології справа дуже складна, зокрема для людини, яка мешкає по той бік океану від України. Сама Віра Вовк зізнається у складнощах свого задуму, оскільки, можливо, не все з суттєвого потрапить до антології або ж, навпаки, в ній буде представлене щось таке, що з точки зору літературного процесу в самій Україні видаватиметься маргінальним і несуттєвим. У передньому слові Посол України в Португалії Ростислав Троненко зауважує: «Ця Антологія — дзеркало, за допомогою якого можна буде вшанувати в 2011 році 120-річчя існування українсько-португальської спільноти у світі, аж до Бразилії. Це видання — продукт сумлінної праці двох перекладачів, поетично-перекладацького тандему: Олени Колодій та Віри Селянської. Як писав Пессоа: “Deus quer, o homem sonha, a obra nasce”». Отже, ця робота і справді благословенна.
У своєму передньому слові Віра Вовк подає короткий екскурс в українську історію, який краще допоможе португальськомовному читачеві зрозуміти Україну: її змагання за незалежність, історичні злети і падіння. Як центральний твір давньої української літератури укладачка називає «Слово о полку Ігоревім», не вказуючи на сучасні літературознавчі суперечки й дискусії щодо автентичності й авторства. З одного боку, цей крок зрозумілий: маючи такий твір, Україна автоматично постає вписаною у духовно-літературний простір Середньовіччя (з усіма скандинавськими сагами, «Піснею про Роланда», «Піснею про Сіда-Завойовника» тощо). З другого боку, звичайно, дається взнаки, що в цьому виданні немає наукового консультанта з кіл вітчизняних літературознавців, який міг би підказати, як краще впорядкувати таке видання. Кожен твір містить невеличку «легенду» — тобто кілька слів про автора, біографію, основні збірки та дати їх появи в Україні тощо.
Безперечно, ця інформація дуже важлива для іноземного читача. Проте було б добре там, де це можливо, додати фотографії або ілюстративний матеріал. Також відчувається, що в деяких місяцях є прогалини, які не дають можливості уявити історію розвитку поетичних форм в українській літературі. Щодо ХХ століття, то бракує поезії українських модерністів: маємо лише по одному віршу Миколи Вороного та Олександра Олеся. Західноукраїнська поезія взагалі випущена: немає Карманського, Пачовського та ін. Щодо ХХ століття, то в ньому також не присутні такі поетки, як, наприклад, Любов Голота (хоча є Павло Мовчан), Марія Матіос (яка вже у 1980-х заявила про себе як потужна поетка, про що пише в оглядах М. Ільницький), Л. Таран (хоча наявні чудові переклади віршів Н. Білоцерківець). Є натомість вірш Оксани Пахльовської.
Щодо поезії ХХ століття, то, як на мою скромну думку, в Антології представлено кілька імен, які не мають аж такого впливу на розвиток поетичної естетики. Значну увагу приділено поетам Нью-Йоркської групи. Щодо поважного ставлення укладачки до Б. Рубчака, Б. Бойчука, Е. Андієвської чи Ю. Тарнавського, то воно цілком зрозуміле: їхня поезія наблизилась до тих поетичних форм, які функціонують і в бразильській літературі (через американські, іспанські впливи). Але досить значну увагу приділено творчості Патриції Килини (подано три вірші, як і М. Вінграновського, Л. Костенко чи І. Драча). Три вірші для такої Антології нібито імпліцитно свідчать про значну роль поета чи поетки в розвитку української літератури (поезії), хоча в цьому виданні це видається не завжди так.
Важливою рисою цієї Антології є те, що вона відкриває для іноземного читача (а також і для нас, «тубільців») поезії тих українських поетів, яких було довгий час замовчувано цензурою та режимом: це передовсім Іван Сокульський та Раїса Лиша. Наявні прекрасні переклади віршів М. Фішбейна, М. Воробйова. Здається, що вітчизняна історія літератури й досі не знайшла належної ніші, щоб оцінити таку поетичну творчість. Видання містить багато зразків поезії з еміграції: вірші Романа Бабовала, Марка Царинника. Можна сперечатися, звичайно, щодо занесення до Антології поезії Ірен Макарик, одного з надпотужних теоретиків і знавців англійської літератури зі світовим іменем. Професорка Макарик прекрасно реалізувала себе в науковій царині й, на відміну від професорки О. Пахльовської (в якої вийшла поетична збірка «Долина храмів», про що зазначено в передмові), в пані Макарик не значаться поетичні збірки. А в такому разі важко говорити про роль і місце її поезії в історії розвитку української поезії, бодай і на еміграції. Ці спроби є радше спорадичними і більшою мірою свідчать про філологічне (художньо-поетичне) обдарування шанованої професорки.
Антологія завершується віршами О. Забужко, хоча, на жаль, не представлено віршів представників української групи Бу-Ба-Бу (ані Андруховича, ані Неборака, ані Ірванця в книжці немає, хоча було б цілком природно, представляючи вже новітню українську літературу кінця ХХ ст., звернутися й до їхньої творчості, яка, як на мене, була б чудово сприйнята в бразильському «карнавальному» світі). Звичайно, до цієї Антології може бути досить багато зауважень, зокрема щодо добору віршів. Можливо, варто було не просто подати тексти за часом їхньої з’яви в українській літературі, а бодай у тих коротеньких вступах до кожного твору говорити і про стильові зрушення в українській літературі протягом століть. Історичній вступній статті Віри Вовк бракує саме ухилу в естетику. Варто було б окремо спинитися на темах міфологізму в українській поезії ХХ ст., течії неокласицизму, шістдесятництва в історії новітньої української літератури.
На жаль, пропоноване видання фактично випускає всю барокову поезію з поля зору, що є, як на мене, значним ґанджем. Саме за часів Бароко українська література (й поезія зокрема) була питомою складовою європейських культурних процесів. Те, що в Антології немає Івана Величковського, Олександра Митури, Касіяна Саковича, Феофана Прокоповича, Лазаря Барановича, Климентія Зіновієва, Семена Дівовича, Григорія Сковороди та ін., засвідчує відірваність цієї Антології від окресленого на початку принципу історизму. Фактично маємо значну увагу до фольклорних текстів, до «Слова про Ігорів похід», а далі вже робимо одразу стрибок у передромантизм і класицизм (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський). Можливо, що барокова українська поезія (бодай невеличкі фрагменти найвизначальніших творів) мали б сильний естетичний вплив на португальськомовного читача й засвідчували потужну художньо-поетичну традицію української літератури.
Безперечно, всі ці зауваги аж ніяк не применшують вартості представлених антологій. Сьогодні Україна має чинити якнайпотужнішу експансію на світовому ринку культури. Тому таке видання — потужний крок для утвердження української літератури в португальськомовному світі. Можна лише увити, яким непростим був шлях Віри Вовк до упорядкування цього видання й Антології португальської та бразильської модерністської поезії та їхня публікація в бразильському видавництві. Приємно, що Посольство України в Португалії сприяло в реалізації цього проекту, надзвичайно важливого для налагодження діалогу між Португалією, Бразилією та Україною. Політичні кроки назустріч мають бути підкріплені й кроками в царині культури.
Дмитро Дроздовський
Улюблений сайт літературної критики
