Письменницькі самопрезентації і “портрет покоління”

 

Від редакції. Рецензії на книжки Ірини Славінської та Людмили Тарнашинської ми вирішили помістити поруч. Вони, ці книжки, звичайно, різні з багатьох поглядів, – проте є й щось таке, що їх споріднює. І те “щось” – розмови з письменниками як спосіб достукатися до їхніх творів та їх особистостей. Людмила Тарнашинська запропонувала, по суті, портрет покоління, – в Ірини Славінської задум інший, суто журналістський: її мета наблизити читача до письменника Х. Дивним, щоправда, видається дизайн обкладинки про 33-х героїв укрліт: дірка від бублика – це до чого? Може, хоч самій авторці у “Фоліо” пояснили? З нашого ж погляду, обкладинка демонструє несмак і пиху видавця.

Яна Дубинянська. Останній герой (Ірина Славінська. 33 герої укрліт. – Харків: Фоліо, 2011)

Підозрюю, що ця книжка мала називалися «33 герої сучукрліт». Але оте наше рідне «суч», мабуть, не витримало цензурних міркувань.

Книжка Ірини Славінської являє собою збірку інтерв’ю з письменниками, зроблених упродовж року для «Української правди. Життя», і я за авторку щиро рада. По-перше, журналісти зазвичай позбавлені суто письменницького задоволення двічі отримувати гроші за одну й ту саму роботу, але то таке. По-друге, не знаю, як у Ірини з власними літературними амбіціями, та людина, котра пише про книжки і письменників, звісно, розуміє і відчуває цінність книжки як такої, як артефакту. І найголовніше: видання журналістських текстів у палітурці доводить їхню не-одноденність, вартісність поза швидкісним медійним простором, власне, окреслює той поріг, за яким щоденна робота стає чимось більшим – можливо, навіть творчістю.

До речі, один мій улюблений кіноактор якось сказав в інтерв’ю, що не може дивитися театральні вистави, оскільки бачить на сцені лише виснажливу працю колег. Із цією книжкою в мене сталося щось подібне: щоразу, читаючи в преамбулі до інтерв’ю «наша розмова тривала близько трьох годин» (або, скажімо, до другої ночі), я здригалася, уявляючи, як оту тригодинну розмову було потім розшифровувати з диктофона, а тоді ще доводити до читабельного стану. До речі, майже всі інтерв’ю Славінська бере наживо, і для неї це, очевидно, принципово (поодинокі випадки «віртуальних розмов» вона оговорює окремо – нібито вибачається, хоча здавалося б). А це, крім усього, ще й необхідність домовитися про зручний і довгий час для інтерв’ю, викраяти який людині зі щільним графіком іноді просто неможливо. Саме тому в мене не буде жодних претензії й щодо «героїчної» письменницької команди: мовляв, чому є Андрухович, але немає Забужко, засвітилися Олді, проте не потрапили Дяченки, підозріла відсутність Матіос і Шкляра, а старше покоління представлене одноосібно Іваном Драчем? Брати інтерв’ю – це робота, панове, і доволі важка.

Втім, Славінська її собі суттєво полегшила, обравши відомий, обкатаний глянсом формат – «абетку». Єдине, що раніше ніхто, здається, не здогадався застосувати його до письменників.

«По-перше, інтерв’ю за літерами алфавіту допомагає почути щось цікаве від тих, у кого вже питали, здається, про все, – зізнається авторка у передмові. – По-друге, несподіваного виміру може набути розмова з тими, в кого ніби й немає про що питати, – це стосується насамперед дуже молодих або дуже таємничих і непублічних осіб».

І тут, власне, починається найцікавіше. Адже загадковими і непублічними особами є, по суті, абсолютна більшість наших письменників. Звичайно, у нашому таємному ордені, у літературних «колах» або «сферах», ми всі чудово одне одного знаємо, симетрично відвідуємо презентації, впізнаємо в обличчя, зустрічаючись на книжкових виставках, де не ходять чужі, жваво й непримиренно спілкуємося в мережі тощо. Але спробуйте вийти за межі цього кола, відступити на крок убік і назвати прізвище чи не будь-кого з героїв цієї книжки, за винятком, може, двох чи трьох осіб. Сто відсотків, у відповідь ви почуєте здивоване «а хто це»?

Коли я працювала в Одній Солідній газеті, пробити інтерв’ю з письменником – не на літературній, а, так би мовити, «загальнолюдській» шпальті – щоразу коштувало великої крові. Навіть коли не лунало сакраментальне «а хто це?», керівництво висловлювало традиційний сумнів, чи вартий такої честі якийсь письменник. А від колег із телебачення доводилося чути, що пробити (те саме слово, помітили?) письменника до участі в рейтинговій телепрограмі – річ майже неможлива: на відміну від співаків, спортсменів або світських тусовщиків, літератори в Україні – не впізнавані, не медійні персони.

Йдеться не про бажання хвилинної слави. Йдеться про те, що література не може існувати в герметичному просторі, у затишній тусовці, де всі одне одного знають і навіть іноді почитують. Замкнене водоймище застоюється і перетворюється на болото, це закон природи, якому підлягає і література. І те, що зараз деякі наші письменники таки стають героями топових новин, бодай з абсолютно позалітературних приводів – тенденція, як на мене, дуже позитивна. Так чи інакше, письменник стає постатю в суспільстві. Людиною, до слів котрої варто прислухатися – хоч би про що вона говорила.

А з письменником цікаво поговорити про все.

Що, власне, і робить Славінська. Звичайно, не всі «абеткові» інтерв’ю однаково жваві та змістовні, так воно завжди. Але зі своїм завданням вийти «за межі літератури», а відтак і літтусовки, журналістка впоралася, це було помітно ще на «Укрправді», де її інтерв’ю коментували люди геть не з нашої пісочниці, себто потенційні «пересічні читачі». Ця книжка – по ідеї, наступний крок до легалізації літераторів як людей, чиї біографічні деталі, спогади, слабкості, уподобання й думки цікаві широкому загалу. Постатей, навколо яких із часом наросте шар справжнього міфу.

Наклад книжки І.Славінської – лише півтори тисячі примірників. Випущена вона «в авторській редакції» (тобто коректуру, мабуть, робили свого часу на «Укрправді» – але косяки на кшталт «андронного колайдера» таки трапляються). Заощадили навіть на сторінках: не знаю, як в усьому тиражі, а в моєму примірнику після 352-ї йде одразу 385-та (випали інтерв’ю з Прохаськом, Процюком і Роздобудько). На цьому тлі навіть незручно писати про те, що дуже не вистачає фотографій чи бодай графічних портретів фігурантів безпосередньо перед кожним інтерв’ю – то була б, напевне, вже геть недозволена розкіш.

Країна повинна знати своїх героїв в обличчя, і матиме такий шанс, зазирнувши за обкладинку, де 34 (бо ж Олдів двое, Громов і Ладиженський) малесенькі фотографії вишикувані на форзаці в три з половиною рядки без жодного підпису – навіть я впізнала не всіх. А на першій сторінці в концептуальну дірку від бублика (взагалі-то цікаво, що конкретно дизайнер мав на увазі) визирає, підморгуючи, Тарас наш Григорович Шевченко. Останній направду міфологізований та відомий герой укрліт.

Не вірите? Запитайтеся у будь-якої «пересічної людини».

P.S. І про особисте. Висловлюю окреме спасибі авторці за порушення теми літературної критики у розмові з Люко Дашвар. Бо я дізналася не тільки про дивом уникнену смертельну небезпеку, а ще й про те, що редакція «ЛітАкценту» винна мені не одну пляшечку (тут має бути лінк на мою статтю про Дашвар) полуничного йогурту, а цілий ящик! Мабуть, проценти наросли. А взагалі-то, саме так і виникають сучасні (не побоюся перших трьох літер цього слова) навкололітературні міфи.

До речі, від йогурту не відмовлюся.

 

Марта Замбжицька. У контексті філософії персоналізму (Людмила Тарнашинська, Українське шістдесятництво. Профілі на тлі покоління. — Київ: Смолоскип, 2010)

У київському видавництві Смолоскип з’явилася нова, літературознавча книжка Людмили Тарнашинської, присвячена поколінню шістдесятників. Людмила Тарнашинська відома любителям української літератури не тільки як літературознавець, але також як авторка збірників прози та поезії. Її найновіша книжка “Українське шістдесятництво. Профілі на тлі покоління” є результатом ґрунтовних досліджень та оригінального, вдумливого ставлення до творчості видатних представників покоління шістдесятих років, таких як: Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Євген Сверстюк, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Михайлина Коцюбинська чи Григорій Тютюнник.

Авторка підкреслює, що покоління шістдесятників складалося по суті  з окремих індивідуальностей, творчість яких залишалася самобутнім та самостійним явищем, хоча її об’єднували ідеї правди та творчої свободи. Саме тому монографія “Українське шістдесятництво. Профілі на тлі покоління” є за формою мозаїкою біографій, замкнутих у рамках окремих розділів, котрі необов’язково слід читати по черзі. Л. Тарнашинська пише: „Метою цієї монографії є – через яскраві постаті – відчути дух того часу, з’ясувати місце кожного митця у системі художньо-естетичних координат другої половини ХХ століття з проекцією у сучасність. Саме окремі профілі на тлі покоління шістдесятників – як тих, що пронесли із собою статус дисидентів, зазнавши тюрем, репресій і таборів, так і тихих книжників, які чинили системі внутрішній опір, відбувши у тривалу творчу самоеміграцію (…).”

Рух, названий шістдесятництвом був складним явищем, яке не обмежувалося рамками літературних програм, а охоплювало як вимогу творчої свободи митців, так і суспільно-політичну, антитоталітарну програму. Користуючись політикою відлиги, покоління шістдесятників прагнуло відродження української культури. Їхня — початково „безневинна” — творча діяльність швидко набула політичного масштабу. Відгуком цього стали життєві долі окремих поетів та письменників, з котрих частину засуджено на багатолітні ув’язнення, а інших позбавлено роботи і можливості творити. Деякі з них, як Ліна Костенко чи Валерій Шевчук, у відповідь на репресії вибрали шлях внутрішньої еміграції.

У своїй монографії Людмила Тарнашинська багато місця присвячує опису життя та характерів представників цього покоління, підкреслює їхню безкомпромісність та наполегливу, хоча нерідко безнадійну боротьбу за власну гідність. З кожної сторінки пробиваються велике знання і такт, з якими авторка доторкається до болючого, часто трагічного досвіду своїх героїв.  Безсумнівною перевагою книжки є те, що авторка, особисто знайома з більшістю письменників, створює їхні психологічні портрети достовірно та вдумливо. Герої книги викликають пошану читача і як митці, і як люди.

Тарнашинська наголошує на тому, що метою її монографії є презентація покоління шістдесятих років у контексті філософії індивідуалізму та персоналізму, як головних ідейних маркерів шістдесятництва. Її герої — це, передусім, яскраві індивідуальності, які не погоджуються на творчу та психологічну уніфікацію. В описаній авторкою епосі зосередження на індивідуальному Я означало не тільки літературний постулат, але, передусім, спосіб протиставитися невільницькій системі влади. Л. Тарнашинська пише: „Без перебільшення можна сказати, що саме індивідуальне Я відкрито й голосно заявлене молодими українськими поетами у 60-их роках минулого століття, не тільки стало своєрідним антрополого-персоналістським маркером літературного покоління, а й значною мірою визначило його художньо-стильові пошуки. У ці роки таку акцентацію на персональному, вирізненому з-поміж усіх Я ідеологи від мистецтва трактували як справжній виклик суспільним приписам  з їхньою догмою тотального масовізму, стандартизації, усталеного й усілякого підтримуваного інститутами влади знеособленого й усіляко підтримуваного ми” А в іншому місці авторка стверджує: „Саме персоналізм (…) став, по суті, тим головним фокусом, з допомогою якого шістдесятники намагалися подолати ситуацію розірваності національної культури, соціокультурної упослідженості й неповноти буття, підпорядкованість людини тотальності зовнішніх чинників, зокрема, ідеологічних, соціальних, (…)”

Людмила Тарнашинська пише про найвидатніших. Про постаті, без котрих неможливо уявити собі сучасну українську літературу та науку про літературу. Деякі з них, а саме Євген Сверстюк, Валерій Шевчук чи Ліна Костенко, живуть і нині, продовжуючи йти своїми творчими шляхами. Інші, такі як Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська чи Микола Вінграновський, уже відійшли, але їхня творчість і надалі має неоціненний вплив на шляхи розвитку сучасної української культури.

Монографія “Українське шістдесятництво. Профілі на тлі покоління” не є замкнутим описом української літературної мапи шістдесятих років. У своїй книзі авторка промовчала про творчі долі Володимира Дрозда, Євгена Гуцала та Василя Стуса. Однак, це мовчання не випадкове — авторка навмисне залишає „білі плями”, спонукаючи читача самостійно поповнювати знання і, водночас, — відкриваючи можливість для власних подальших досліджень.