«Смерть у Бреслау» — це не лише інтригуюча таємниця. Це й історія втраченої вітчизни. Справжня майстерність.
«The Guardian»
Історичні детективи останнім часом стали надзвичайно популярними. Одначе рідко коли їх герої такі ж цікаві, як герої «Смерті у Бреслау».
«Tribune»
Романи Марека Краєвського — це найкращі на сьогодні польські детективи.
«Gazeta Wyborcza»
Ці цитати вибирав не я — вони розміщені на звороті чи не кожного з детективів польського письменника Марека Краєвського. Українським видавцям, вочевидь, пощастило — не часто маєш можливість озброїти свою продукцію такими гарними відгуками. Крім того, у випадку Краєвського нікому, вочевидь, не доводилося вдаватися до хитрощів, вириваючи ці цитати з контексту або якимось іншим чином їх спотворюючи, щоб створити виключно позитивне враження про книжку. Дефіциту в схвальних відгуках на його романи немає, їх можна знайти в періодиці дуже різного ґатунку — від шанованої «The Guardian» до дрібних інтернет-видань, спеціалізованих на детективній літературі. Кілька рецензій встигло з’явитися також і в українській пресі, зокрема, в «Україні молодій» (http://www.umoloda.kiev.ua/number/1822/164/64664/), на «Zaxid.net» (http://zaxid.net/article/49575/) та на «Booknik.ru» (http://booknik.ru/reviews/fiction/?id=33350). Усі вони є виключно схвальними і мають спільний тематичний знаменник: «Нарешті й до нас потрапила якісна детективна література».
Проте в численних інтерв’ю з письменником часто можна натрапити на згадку, що на початку його кар’єри були й негативні, навіть розгромні рецензії. На жаль, відшукати їх не вдалося, а на сайті письменника (http://www.marek-krajewski.pl/), де дбайливо зібрано «колекцію» з багатьох публікацій, присвячених його творчості, недоброзичливих відгуків чомусь немає. Задля відновлення справедливості я спробую відродити цю призабуту «традицію» негативних рецензій, тим паче, що моє особисте враження від романів Краєвського жодним чином цьому не суперечитиме. Сумніваюся, що розлога негативна рецензія зможе пересилити коротку позитивну фразу, вихоплену з «Tribune», проте спробувати варто.
Довідка
Марек Краєвський (нар. 1966) — польський письменник, автор дев’яти детективних романів, з них два написано у співавторстві. Деякий час працював викладачем латини у Вроцлавському університеті. Відомим став завдяки циклу історичних кримінальних романів про поліцейського Ебергарда Мокка, дія в яких відбувається у Бреслау (тепер — Вроцлав) у міжвоєнний період. У двох останніх романах — «Голова Мінотавра» та «Еринії» — місцем розслідувань стає Львів того ж періоду, а новим головним героєм — комісар львівської поліції Едвард Попельський. Дотепер українською перекладено п’ять романів Краєвського, з них три — львівськими видавництвами. Перекладач усіх романів — Божена Антоняк. Крім того, книги перекладено ще 17 мовами (що не забувають вказувати видавці поряд із цитатами з «The Guardian»).
Жанр
На перший погляд, жанр романів Краєвського можна було б охарактеризувати одним словом — «нуар» — і не зупинятися на цьому. Звучить красиво, по-французьки, а, відтак, у читача, мало обізнаного з даним різновидом літератури, можуть виникнути лише позитивні конотації. Рецензенти зазвичай зауважують, що романи Краєвського можуть дорівнятися до класичних зразків жанру «чорного роману», що, безперечно, має свідчити про їх належність до числа першорядних світових авторів. Такі заяви є доволі дивними, оскільки нуар ніколи не мав доброї слави. Сказати: «це чудовий (пост)модерністський роман», — далеко не те саме, що сказати: «це чудовий нуарний (чи «чорний») роман». У 50-60-і роки, коли цей жанр набув популярності у Франції, він належав до низькопробного масового чтива. Недарма Борис Віан посперечався, що зможе написати за тиждень нуарний детектив — очевидно, він теж був невисокої думки про таку літературу. А те, що він це парі виграв і роман «Я прийду плюнути на ваші могили» навіть став популярним — ще краще підтвердження низькопробності цього жанру.
Жорстокість
Цей елемент творів Краєвського, безперечно, можна вважати даниною жанрові. Проте автор не обмежується необхідним мінімумом насильства (якщо такий мінімум узагалі існує), а робить тему жорстокості магістральною. Очевидно, що він перевиконує «норму» нуару, не кажучи вже про «норму», характерну для детективного жанру загалом. Опис убивства ніколи не був важливим у найкращих зразках цього жанру. Це стосується не лише по-вікторіанському скромних Конан-Дойла чи Честертона, але й сучасніших авторів — англійок Рут Рендел чи Філіс Джеймс, французів Сіменона чи Себастьяна Жапрізо, американців Елері Квіна чи Рекса Стаута. Труп у цих творах можна порівняти з картонним муляжем або ж із силуетом, намальованим на асфальті. Він — лише привід, щоб розпочати розслідування — інтелектуальну гру, яка, власне, і була головною у творі.
У Краєвського ситуація протилежна: смакування жорстокості — одна з найчастіших тем його романів. Убивці зазвичай є маніяками (аж дивно, звідки їх могло взятися так багато в Бреслау), які люблять нівечити тіла своїх жертв: розтинати їм животи («Смерть у Бреслау»), простромлювати легені спицями («Привиди в місті Бреслау»), переламувати ноги маленьким дітям («Еринії») тощо. Я перелічую ці подробиці не тому, що вони мені до вподоби, а тому, що саме слово «жорстокість» звучить занадто абстрактно.
Сюжет
Одна з головних проблем, що постають перед автором детективного роману, — у тому, щоб зробити правдоподібною неправдоподібну ситуацію. Головною окрасою детективу є карколомно закручений сюжет, який, однак, майже завжди є неправдоподібним. Адже часто в його основі — або збіг подій, або складна комбінація, розіграна злочинцем. Письменник, який таку ситуацію вигадує, водночас повинен подбати про те, щоб забезпечити сюжет реалістичними мотивуваннями.
Чи вдається Мареку Краєвському впоратися із цим складним завданням? Нагадаю, що він пише в жанрі «чорного» роману, який виник на противагу класичному детективові, котрий часто звинувачували в певному схематизмі, награності. Нуарний роман, в ідеалі, повинен бути «правдою життя», брудною, жахливою, але все ж реалістичною. Цієї нитки начебто прагне дотримуватися й Краєвський, який у численних інтерв’ю заявляє, що дуже прискіпливо ставиться до свого матеріалу, довго вивчає простір міста, ходить темними вулицями, вишукуючи місця, придатні для того, щоб стати тлом його творів. Він наголошує, що всі вулиці в його романах — існують, і навіть туалети, в яких відбуваються вбивства, — теж справжні.
Проте здається, що такою позірною правдоподібністю художнього простору (навіщо треба, щоб вигаданий світ твору був повністю ідентичним реальному?) автор намагається компенсувати відсутність більш важливої правдоподібності подій, про які розповідається в його романах. Наприклад, більшість убивств у романах Краєвського здійснюють чи то фанатичні представники релігійних сект, чи то різного штибу збоченці, дії яких позбавлені простих, проте реалістичних мотивів. Ці маніяки ніколи не діють так, як вчинив би звичайний злочинець — тобто намагався б уникнути покарання. Вони не можуть просто зробити свою чорну справу і піти, залишивши детектива з мінімумом доказів. Навпаки — вони роблять усе задля того, щоб бездарні слідчі розплутали загадку і ув’язнили їх: залишають коло жертв то листки з календаря, підштовхуючи таким чином до думки, що серія вбивств має одного «виконавця», то листи поліцейському інспекторові, у яких звинувачують його в якихось таємних гріхах, то скорпіонів. Лише завдяки цим химерним зайвим доказам детектив і може розв’язати справу. Якщо з якихось причин убивця не зміг залишити жодного символічного послання коло тіла жертви, то, ризикуючи головою, він сам з’являється перед інспектором, щоб перекинутися кількома словами з приводу скоєного злочину.
Зрештою, справа не тільки в неправдоподібності подій і персонажів у романах Краєвського, але й у неоригінальності всіх цих «несподіваних» знахідок і персонажів. Це вже було тисячу разів до Краєвського — секти, послання, химерні татуювання на злочинцях тощо. Здається, щоб остаточно збаналізувати свої романи, польському письменникові не вистачає тільки потаємних ходів і братів-близнюків.
Стиль оповіді
Відсутність цікавого заплутаного сюжету, однак, компенсовується в романах Краєвського заплутаністю іншого типу. Це дуже туманний стиль оповіді, через який інколи не зовсім розумієш, що і де відбувається. Письменник недостатньо чітко описує місця подій та самі події, завдяки чому часто складно зорієнтуватися, хто ж куди йде, що з ким відбувається, хто кого бачить і т. д. Одним із таких незрозумілих моментів є фінал роману «Кінець світу в Бреслау», де не ясно, вбиває Ебергард Мокк свою дружину, чи лишає її жити, а також — що стається з його небожем. Навряд чи це вади перекладу, адже складно припустити, щоб перекладач міг так спотворити текст.
Тепер саме час зізнатися, що я не мав доступу до оригінальних текстів Краєвського, а користувався виключно перекладами, тому не було змоги звірити польский текст з українським, — відтак, подальша розмова про стиль буде безґрунтовною. Відкладемо її до наступного разу, якщо такий трапиться.
Персонажі
Діккенса колись критикували за те, що другорядні персонажі в нього цікаві та оригінальні, а головний, зазвичай, — банальний і нудний (характерний приклад — Олівер Твіст). Читаючи Краєвського, розумієш, що протилежну ситуацію — коли цікавими є лише центральні персонажі — теж є за що покритикувати. По суті, Краєвському вдалися лише ті герої, які перекочовують із роману в роман — детективи Мокк і Попельський, Мокків начальник — Мюльгауз. Герої ж, з якими слідчі зустрічаються під час розслідувань, недостатньо чітко прописані. Вони — ніби напівживі тіні, що їх доволі складно розгледіти на вулицях Бреслау чи Львова. Через це втрачається зв’язок зі світом, зображеним у творі, який і без того є не надто міцним.
Наостанок…
Коли берешся писати про літературу такого типу, як романи Краєвського, то мимоволі виявляєшся голослівним. Хотілося б показати, як у ній багато непотребу, але бути детальним у своїх описах або ж зацитувати щось не можеш. Не дозволяє формат видання, у якому твій огляд публікуватиметься, адже воно розраховане на зовсім іншого читача, ніж аналізовані твори. Доводиться обмежуватися описовими зворотами на зразок: «у цьому романі зображено неприємні картини міського життя». Або: «показано все, що є низького в людині» і т. д., хоча все це мало допомагає показати адекватно ті несмак і бруд, які присутні на сторінках цих творів. Тому м’яко скажу так: якби скласти частотний словник лексики, вживаної Краєвським, то виявилося б, що найуживанішими його словами (окрім сполучників та прийменників) є «повія», «бордель», «нужник», «гній», «педераст», з чого можна зробити висновки стосовно тематики й стилістики цих текстів. Романи Краєвського нагадують сальні жарти, з яких вилучено комічний елемент. Тобто зостаються самі нечистоти, призначення яких не до кінця зрозуміле.
Близько десяти років тому в США було видано енциклопедичний довідник «100 майстрів роману таємниць і детективу». У ньому репрезентовано найкращих авторів у цих жанрах. Звісно, йдеться не про те, що серед них немає Краєвського (там ще багато кого немає), а про те, що український видавець, націлений на детективну літературу, насправді має з чого вибирати. Очевидно, перед «сотнею майстрів детективу» Краєвський має лише одну перевагу — дія двох його романів відбувається в Львові. Чи є це достатньою підставою для того, щоб не лише перекладати його твори, але й презентувати його як «майстра слова»? Навряд.
