У знаменитого іспанського драматурга Педро Кальдерона де ла Барка є п’єса «Стійкий принц». У ній португальська армія зазнає поразки від маврів поблизу Танжера, а її головнокомандувач принц Фердинанд потрапляє в полон. Король маврів пропонує обміняти Фердинанда на місто Сеуту, але Фердинанд не погоджується, обґрунтовуючи своє рішення тим, що ніколи християнські землі не можуть належати невірним, навіть якщо за це їхньому правителю доведеться залишитись у рабстві й загинути. Король маврів застосовує приниження і тортури, але Фердинанд залишається непохитним і до останньої хвилини дотримується свого кодексу честі.
Цю п’єсу кілька десятиліть тому переклав Сергій Борщевський, якому 31 березня виповнюється 65 років. Перекладач такого класу обирає твори, суголосні його духу. Якщо ми приймаємо цю думку як точку відліку для осмислення того, що зробив Сергій Борщевський в українській літературі, то деякі факти його людської і творчої біографії одразу стануть на свої місця і набудуть глибокого значення.
Принаймні, зрозуміло, хто такі маври. Це всі ті минулі, теперішні й прийдешні провінціали, просякнуті анти-духом, які бачать Україну рабинею і не хочуть визнати її відкритим вільним простором високої культури, у якому найвище цінуються свобода і людська гідність. За радянських часів це були комуністичні бюрократи, які не давали спокійно творити не лише С. Борщевському, а й багатьом іншим українським інтелектуалам. Один з епізодів у біографії перекладача дуже символічний – заборона постановки «Стійкого принца» в Київському молодіжному театрі. Тоді інструктор міського комітету компартії України назвав п’єсу Кальдерона антирадянською крамолою, на що С. Борщевський відповів: «Кальдерон у XVII столітті навіть не мріяв про радянську владу, не те щоб її паплюжити». Після проголошення Незалежності розуміння перекладу як форми спротиву антиукраїнським силам і духовному примітивізму, яке обстоює С. Борщевський, не тільки не втратило своєї актуальності, а, навпаки, знову усвідомлюється як одне з нагальних завдань сучасної української культури.
Як відомо, головна колізія іспанської драми розгортається навколо кодексу честі. В цьому сенсі С. Борщевський є безумовно іспанським героєм. Він – один із тих, кого прийнято називати у нас «поколением дворников и сторожей», кого відлучали від творчої праці, виштовхуючи на почесні «посади» кочегарів. Відповідь на такі брутальні дії зовнішнього світу С. Борщевський знайшов у принца Фердинанда і, мабуть, тому переклав п’єсу про нього. За Кальдероном, найвища честь полягає в тому, щоб бути стійким, відданим своєму справжньому покликанню. У принців своя стійкість, а у перекладачів — своя. Перші мають бути вірними державному обов’язку, другі – самовіддано працювати над перенесенням слова з чужої літератури в свою, не звертаючи уваги на спокуси, на політичні режими, на хвороби і втрати близьких.
Я візьму на себе сміливість сформулювати кодекс честі С. Борщевського. Найвищими цінностями для нього були і є дві речі: любов до України і «гонитва» за досконало перекладеним словом. Точніше, це одна й та сама цінність. Проте дипломатична служба майже на 14 років відволікла його від перекладу. Хай пан Сергій вибачить мені таку інтерпретацію його біографії. Я зовсім не принижую його досягнень як аташе з культури першого складу Посольства України на Кубі, як представника Українського представництва в СНД, а також як одного з керівників департаменту МЗС: С. Борщевський – Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу, відзначений урядовими нагородами. І цим усе сказано. Проте як іспаніст я щиро радію з того, що тепер С. Борщевський знову повернувся до творення історії іспанської та латиноамериканської літератури в Україні, адже без його перекладів наші літературознавчі дослідження залишаються закритими текстами, які широкий український загал не сприймає. Але важливе також ще одне: на будь-якій посаді (а найчастіше без жодної посади) С. Борщевський керується незмінним принципом «Ми, українці, маємо дбати про те, щоб бути знаними у світі».
Вода точить камінь, а упертість перекладача творить цілу літературу. «Публікації художніх перекладів видатних творів у зашореному радянському суспільстві відігравали надзвичайно важливу роль, бо переклад стає живлющою часткою тієї літератури, мовою якої його здійснено, стає нашим надбанням», – сказав С. Бощевський в одному з інтерв’ю. Виконуючи цю місію, він виконав надлюдський обсяг роботи, і це при тому, що навряд чи міг колись похвалитися гідними умовами праці. Його перший переклад у «Всесвіті» вийшов 1973 року, відтоді Сергій Борщевський переклав сотні першокласних творів. Перекладацький талант С.Борщевського універсальний. У його доробку — понад 30 п’єс, зокрема, «Дівчина з глечиком» і «Переваги від зневаги» Лопе де Веги, «Стійкий принц» і «Дама-примара» П. Кальдерона де ла Барки, «Світанкова фея» та «Дерева помирають стоячи» А. Касони, «В палаючій пітьмі» та «Нічні судді» А. Буеро Вальєхо, «Річард II» Вільяма Шекспіра. С. Борщевський – визнаний майстер поетичного перекладу. Він відкрив українському читачеві красу віршів Л. де Гонгори, Ф. де Кеведо, Г. А. Бекера, М. де Унамуно, А. Мачадо, Х. Р. Хіменеса, Л. Феліпе, Ф. Гарсія Лорки, М. Ернандеса (Іспанія), а також А. Нерво (Мексика), Г. Містраль (Чилі), Х. Л. Борхеса (Аргентина), Н. Гільєна (Куба) тощо. Крім драматургії і поезії, С. Борщевський майстерно перекладає прозу: твори перуанця М. Варгаса Льйоса, парагвайця А. Роа Бастоса, аргентинця Х. Кортасара, чилійки Ісабель Альєнде та багатьох інших письменників. С. Борщевський пишається тим фактом, що роман «Осінь патріарха» Г. Гарсіа Маркеса вийшов українською мовою раніше, ніж російською. С. Борщевський також перекладає з української мови іспанською: варто згадати близько двох десятків українських пісень, чимало віршів Тараса Шевченка, поеми Бориса Грінченка «Матильда Аграманте» та Бориса Олійника «Ода музиці».
В останні роки перекладацької діяльності С. Борщевського – яскравий доказ того, що стійкість і відданість праці може перемагати соціальний песимізм і розгубленість. Один за одним пішли з життя його найближчі друзі-однодумці з перекладацького цеху (М. Москаленко, А. Перепадя, Ю. Покальчук та ін.), посилився наступ російського шовінізму на державному рівні, суперечлива ситуація склалася у видавничому бізнесі. Деградація видавничої інфраструктури, а також методів, змісту і прийомів викладання перекладу у вищих навчальних закладах – один із постійних мотивів публічних виступів С. Борщевського, адже нині перекладачі самі перекладають, самі себе редагують і навіть самі себе продають, а випускники перекладацьких відділень не тільки не знають літератури і культури, а подекуди просто елементарно не володіють іноземними мовами, як і рідною. На нашому пошматованому культурному ландшафті іспанського перекладу Сергій Борщевський височіє самотнім велетнем, будучи прикладом високої внутрішньої дисципліни, досконалого володіння іспанською й українською мовами та культурою тих письменників, чиї твори він перекладає. Хвилям новітнього хаосу і невігластва він протиставляє свою непохитну стійкість (і знову скажу це слово – упертість) професіонала, який із дивовижною швидкістю один за одним утілює в життя проекти, причому кожен наступний — амбітніший за попередній: у перекладі С. Борщевського впродовж 2009 – 2010 рр. вийшли книги прози й поезії Х. Л. Борхеса, були завершені україномовні версії «Концерту бароко» А. Карпентьєра, «Родини Паскуаля Дуарте» і «Вулика» К. Села.
У своїй перекладацькій біографії С. Борщевський нещодавно відкрив нову сторінку – він розпочав викладати перекладацьку майстерність студентам-іспаністам. Вони багато чого можуть навчитися у Сергія Юхимовича Борщевського, але мені б хотілося, щоб вони засвоїли від нього головне, щоб, поглянувши на його приклад, затямили, що немає перекладача без стійкості, без професійної віри, без чіткого кодексу правил, без самовідданої любові до слова. Істина банальна, але без неї якось культура не твориться.
