Юрко Іздрик: «Я волію викреслювати зайве, а не підкреслювати потрібне»

Розмова у листах, обговорення запитань у переписці видається найбільш влучним способом спілкування з Іздриком. Мене завжди дивувала його манера листування. В Іздрика особливий, ні на кого не схожий епістолярний стиль. У часи електронної пошти кожний його важливий лист виглядає, як написаний від руки, з особливою, прискіпливою увагою до відтінків семантичних значень і особливих акцентів. Думаю, що якщо раптом так трапиться і невдячні нащадки зацікавляться епістолярною спадщиною сучасних українських письменників, то саме листи Іздрика стануть прецедентом великих дискусій і суперечок, оскільки написані вони з перспективи літератури, а не елементарної передачі інформації.
Розмова у листах так само дала гарну можливість правильно сформулювати запитання і відійти від класичної схеми бліц-інтерв’ю, де всі запитання нагадують скоріше анкетне опитування, аніж детальну розмову про творчість одного з найцікавіших і оригінальних українських письменників. Про нові проекти і зацікавлення Іздрика, про об’єднання виражальних засобів і викреслювання непотрібних речей із потоку життя ми і поговорили. Точніше – написали.

— Ваші різносторонні мистецькі практики, якими Ви займаєтеся тепер, із часів виходу книги «ТАКЕ», схоже, об’єднані спільною ідеєю. Ваше повернення до музики в рамках проекту DRUMТИАТР, поєднання найновіших коротких віршованих текстів із графічними колажами і навіть позування оголеним для резонансної в ЖЖ-середовищі фотосерії – все це, здається, поєднано ідеєю розчарування у традиційному записаному слові. Чи це справді так? Чи класичні виражальні засоби видаються Вам занадто дрібними тепер? І звідси виникає потяг до глибшої інтеграції всіх своїх попередніх методів творчої самореалізації – музики, візуальності йтілесності?
— Та ні, тут не йдеться ані про нові засоби, ані про пошуки синтезу, ані взагалі про якусь осмислену стратегію. Просто якось так воно все складається. Тобто всі оті речі — DRUMТИАТР, блог, фотосесії — вони складаються, а інші речі наразі — ні. Мене важко запідозрити в працьовитості, тому те, що складається само по собі, — приймаю, а над тим, що не складається, — особливо не заморочуюсь.

— Намічена кілька років тому тенденція співпраці українських поетів і музикантів, зокрема, проекти Юрія Андруховича і Сергія Жадана, не мали такого довготривалого характеру, як Ваш спільний із поетом Грицьком Семенчуком DRUMТИАТР. Останнім часом Ви навіть започаткували особливий різновид поезій для виконання під час живих виступів – своєрідний реп, де ритм набагато головніший за зміст. Така форма, де відбувається абсолютне вивільнення ігрової мовної стихії цілком, здається, природна для Вашої попередньої творчості. Що для Вас особисто DRUMТИATR? Яку перспективу чи план функціонування цього проекту Ви бачите? І чи відчуваєте Ви глибинний вплив DRUMТИATRУ на Ваші твори, які нібито повинні створюватися у відриві від концепції цього музичного проекту? Тому що, приміром, неймовірно ліричні недавні вірші «ти знаєш багато слів ти чуєш багато мов» і «зима починається щойно на зламі зими» написані з абсолютним музичним слухом і вишуканим римуванням, справляють враження взагалі якогось нового етапу, не схожого ні на що перед цим.
— Останньо я намагаюся писати поетичні тексти «з прицілом» на сценічне виконання. Відомо, що й звичайні пісенні тексти — окрема, так би мовити, сфера виробництва, тексти, які ж надаються для хіп-хопу чи репового читання — взагалі ні на що не подібні. Щось середнє між піонерським скандуванням, шаманським бубонінням і рекламними слоганами. Оцим і займаюся, в сенсі, диктую, рахую, шаманю в міру можливостей, а чи має воно якийсь стосунок до літератури — діло десяте. Наразі йдеться про органічне поєднання вокабулярного, інструментального і цифрового способів видобування звуків. А органічне їх засвоєння — справа слухачів.

Проза для мене —  заняття осмислене, а всі ці віршики —  радше, фізкультура. Чи, якщо хочете, —  школа літання. Здебільшого вдається лише підскочити — вище або нижче, —  проте іноді таки трапляється політати, нехай невисоко й недалеко, та воно того варте.

DRUMТИАТР — це й нові форми комунікації з публікою, і нагода помузикувати з хорошими музикантами (нагадаю, в колективі грають Олег «Джон» Сук /бас/ і Андрій Войтюк /барабани/ — інструменталісти найвищого рівня), і спроби парних імпровізацій з Грицьком Семенчуком, ну і, нарешті — чергові спроби схрестити слово, цифру, дзен і драйв.

— Чи не в кожному інтерв’ю Вас називають «хрещеним батьком сучасної української літератури», маючи на увазі відкриття низки яскравих імен на сторінках часопису «Четвер». Уже кілька років, як Ви запропонували можливість редагування часопису іншим колегам, тим, хто готовий реалізовувати власні проекти, використовуючи «Четвер» як творчий майданчик. Але відтоді нічого гучного «Четвер» не створив, таким чином, показавши, що все одно залишається повністю залежним від Вас. У кількох інтерв’ю Ви зізнавалися, що вже елементарно втомилися самотужки займатися створенням журналу. При цьому Ви також наголошували, що вже давно не читаєте нових текстів, перечитуючи перевірені твори. Отож, чи не полягає Ваше небажання займатися «Четвергом» у зміні власної оптики сприйняття світу – зацікавлення в уже відомому і нехіть до ближчого контакту зі світом?
— Все, що ми робимо, чим займаємося, певною мірою репрезентує нас перед іншими. Двадцять років тому я вважав, що можу повністю виразитися й репрезентувати свою невдовбенну особистість через журнал. Так виник «Четвер». Крім «хрещеного батька» тоді побутували й означення на кшталт «людина-оркестр», «людина-журнал». Однак «людина-журнал» — проект приватний, а от «хрещений батько» передбачає певну суспільну заангажованість і відповідальність, чого я не люблю і уникаю. Тож «Четвер» собі й надалі існуватиме як стартовий майданчик для молоді чи як плацдарм для мистецьких експериментів, проте ним займатиметься «Дзига», фірма заангажована й відповідальна. А я, безвідповідальний і беззапитальний, втішатимусь своїм ЖЖ (також, по суті, журнальним проектом), як і будь-чим, що приносить втіху, не накладаючи особливих обов’язків.

— У своєму розлогому минулорічному матеріалі про «ТАКЕ», де я показував перегуки між Вашою книгою і творчістю Віктора Пєлєвіна, я оминув банальний, але принципово важливий момент, який відкрився мені з прочитанням нової книги Пєлєвіна – «Ананасная вода для прекрасной дамы». Йдеться про те, що багатий художній арсенал Пєлєвіна спрямований на пояснення реальності і актуальної довколишньої дійсності. Чи не щороку російський письменник подає власну картину життя Росії і світу. Ви, натомість, використовуючи схожий арсенал виражальних засобів, а останнім часом прямо запозичуючи міфологію художнього всесвіту Пєлєвіна, спрямовуєте окуляр на себе і всередину себе. Таким чином, Ваша творчість перетворюється на картографування власної психіки, на біографію мандрівок свідомості. Чи відчуваєте Ви щось подібне? І чи є ще якісь важливі моменти у Вашому ставленні до творчості Пєлєвіна, які потрібно враховувати?

— Пєлєвін — російський письменник класичного штибу. Як Толстой, Достоєвський, Шолохов. Його цікавлять приховані механізми російського космосу, містична складова повсякденності, типові обличчя свого часу, метафізика споконвічних російських сценаріїв і діалектика «переходу в нікуди із нізвідки». Герої Пєлєвіна завжди виростають саме з російського, по-сувенірному впізнаваного культурно-психічного тла, особистість наратора викристалізовується не лише з  особливостей індивідуального мовлення, але й із фантомів «непізнаваного зовнішнього», вже описаних іншими учасниками мовних практик. «Хто винен?», «Що робити?» — попри всю іронічність письменника та його скепсис стосовно «исконно-русских ценностей» — ці слогани актуальні і для нього. Можливо, Пєлєвін проектує відкриття, зроблені у власній «внутрішній монголії», на зовнішній світ, на довколишню російську дійсність, і це є його, Пєлєвіна герменевтика.

Мене ж більше цікавить поетика Пєлєвіна, а не його «філософія», що зводиться до кількох вигадливо й розлого проілюстрованих семінаристських парадоксів. Там, де філософія безсила (а існування семінаристських парадоксів — зайве свідчення її вродженої немічності), на допомогу приходить поетика. Образний світ, зведений на підвалинах хрестоматійних істин, також, виявляється, може бути інструментом пізнання. І пізнання це зводиться до оновленого («обнуленого») розуміння звичних слів і словосполучень, а не до пошуків нових реальностей. У цьому сенсі оптика Пєлєвіна також спрямована всередину. Всередину власного мовлення. Навіть психологічні портрети письменника — це передусім мовні, лінгвістичні фантоми. Що вже й казати про зневажену Віктором Олеговичем «реальність». Вона — лише стилістика буття, зафіксована стилосом літописця.

— Якщо перечитувати Ваші тексти останніх років, то чітко проступають контури інших письменників і митців, близьких Вам. Йдеться про твори Володимира Набокова і згадуваного Віктора Пєлєвіна, Юрія Андруховича і Тараса Прохаська, фільми Тімура Бєкмамбєтова і ширше – поле сучасної масової культури. Що для Вас значать ці імена і їхні твори? Чи є ще якісь приховані джерела, що впливають на Вас? Чи надходять вони з інших Ваших зацікавлень – із сучасного мистецтва і фотографії? Із музики і кіно? Чи, можливо, є ще щось?
— Річ, мабуть, у тому, що і Прохасько, і Набоков, і Андрухович з Пелєвіним, і їхні персонажі-сюжети-локації давно стали елементами мого приватного світу, що його час від часу можна розгледіти між рядками моїх писань. Проблеми творчої спадковості, чи, скажімо, запозичень, чи навіть плагіату мене мало обходять — в цьому моєму світі немає копірайтів та інших літературо-юридичних реалій.

Назагал мене більше приваблює масова культура, аніж т.зв. елітарне мистецтво. Йдеться не про спокусу масової аудиторії (це спокуса для генералів, а не для письменників), а про якісь достоту дарвінівські принципи існування цієї культури. Чому одне сміття викликає захват аудиторії, інше ж залишається непоміченим? Чому людина, здатна написати сонет шекспірівського взірця, не спроможна створити шлягер для поп-зірки? Чому безглузді рефрени й репліки стають афоризмами? Як, знімаючи поверхневі культурні нашарування, оперувати базовими лінгвістично-біологічними структурами? І врешті — як стилістика формує статистику? Де, власне, особисте зливається з масовим, а приватне поглинається суспільним? Здається, це зовсім не професійна, не мистецька цікавість. Ці запитання для мене пов’язані зі збереженням особистої свободи, а свобода куди важливіша за можливість творити, варитися й тусувати.

— Останнє питання абсолютно наївне, але цього разу апелює до іншого Вашого імені – «гуру». В умовах сучасного суспільства надто важко зберігати простодушну віру в силу мистецтва і слів, що римуються між собою вигадливим чином. Що би Ви сказали митцям і поетам, які втрачають мотивацію до заняття мистецтвом і літературою? І чи не втрачали Ви її на своєму шляху, пробуючи абсолютно різні засоби власної мистецької самореалізації?
— Мені нічого сказати людям без мотивації, як, зрештою, і людям із мотивацією. Я прихильник апофатики, себто волію викреслювати зайве, аніж підкреслювати потрібне. Віра — будь-яка, нехай навіть у магічну силу слів — вогник вибагливий: то гасне, то спалахує знову. Без віри, як то кажуть, «вопше нєфік снєдать», а з вірою жодні поради ні вам, ні мені не потрібні. Августин оно намагався сформулювати універсальний принцип «слав Господа й роби що хочеш!», і що з того вийшло? Нічого не вийшло. Мабуть, Августин попри всю свою просунутість, так і не догнав основ масової культури. І народ «не прохавав». А от якісь там «пиришкі-пупиришкі» піпл хаває і хоче ще… Ну хіба цей світ не загадковий, смішний, страшний, чудесний, пропащий (непотрібне викреслити)?

Розпитував Олександр Михед