Присутність Ігоря Римарука в українському поетичному просторі на межі тисячоліть являло собою те, про що він так і не написав в уривках із поеми. А написав він майже про всіх «вісімдесятників», тільки не про себе самого.
Перший вечір українських метафористів-вісімдесятників у Київському молодіжному театрі по тодішній вулиці Свердлова (Прорізній) мав назву «Січневі пелюстки». Це — назва одного з Римарукових віршів. Десь у моїх паперових завалах старовинного горища-поду збереглася афіша того вечора, типова радянська театральна афіша з іменами Герасим’юка, Римарука, Малковича.
Отой неговіркий редактор видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь» потім біло-цигаркової газети «Вісті з України» на Золотоворітській писав дуже філігранно. Сам шпетив зрусифікований середньонаддніпрянський діалект у дружньому колі й ретельно висиджував-випрацьовував години у ще одному видавництві «Дніпро» над книжною, радіотелевізійною мовою. У самого Римарука були раритетні слова з української літературної класики, з міжвоєнних підручників стародавньої історії, бо його батько викладав шкільну історію. Ці стародавні народи цілком природно вживуться в метафорику текстів Ігоря Римарука…
На цьогорічному Львівському форумі видавців вдова поета Лариса Андрієвська подарувала мені одну з найповніших Ігоревих книжок «Сльоза Богородиці». Я кайфуватиму від «Високої води» й «Бермудського трикутника» і вжахнуся від окремих текстів. Але про це — трохи згодом.
Колись Форум не забезпечував гостей готелями, не було широкого міжнародного представництва й письменники збиралися на дуже демократичній і богемній квартирі Ярослава Павлюка. Її дуже добре описав Неборак: стратегічне розташування за кілька кроків від проспекту Свободи й Музею ужиткового мистецтва. Туди приходив Ігор Римарук, ми цілий рік не бачилися.
Свій непередбачуваний відхід Римарук якось передчував і говорив, що проживе рівно п’ятдесят років. Хлопці жартували: мовляв, це саме він казав і в тридцять років. У тридцять було зовсім по-іншому. Серед літа 1988 року вони приїдуть із Володимиром Вознюком та Ірен Селезньовою в Широкий Луг і гасатимуть Івандельвої ночі по гладкому покосі мого городу серед гірської долини. Моя мама вилізе на дику черешню на якомусь крутосхилі й нарве повний пакет солодких ягід. Ігор цілуватиме маму в руку кажучи: «Дивовижна жінка…» Ігореве тридцятиліття суттєво вирізнялося тією життєдайною енергетикою, котру він знаходив посеред карпатських джерел і трав. У п’ятдесят він був поламаний і фізично й духовно, але через товсті лінзи своїх окулярів із дрібного аркушика, вимережаного напрочуд каліграфічним почерком, вичитував блискучі метафори. Це було, здається, останнє прижиттєве слухання його тексту й остання зустріч із двома майстрами: Ярославом Павлюком та Ігорем Римаруком.
Я мимоволі пригадував той вірш із «Високої води» – «Політ Гоголя»: «середина ріки, середина, іще середина, де ж той берег нарешті, щоб звити гніздо для душі?» Була середина життя й не було душевного гнізда, яке в останні роки життя цей подолянин і не зовсім подоляк намагався віднайти у Львові.
З Ігорем ми могли говорити багато про що: про російських поетів-сучасників, які були старші за нас за віком, про Прибалтику й тамтешній авангардовий літературний часопис «Родник», київський снігопад, зрусифікований середньонаддніпрянський діалект і Герасим’юкову Прокураву. Він носив довге волосся й хтось порівнював Ігоря з Миколою Васильовичем Гоголем. Та й по батькові він таки був Миколайович, наче якась містика. Містичне високе довговолосе тіло сікло повітря Ярославового Валу: київські княжі часи — це окремий аспект поезії Римарука.
Київ у долі Ігоря Римарука мав якесь визначальне місце навіть тоді, коли він займався не настільки редагуванням, а й кольпортажем журналу «Сучасність», тягнучи величезні сумки з поліграфічним продуктом до найближчого поштового відділення. Упорядкувавши едмонтонське видання поетичної антології «Вісімдесятники», він жартома казав: «Ось зараз збіжиться вся антологія…» В ній було представлено сорок авторів, усі вони могли збігтися одного дня на популярні в ті часи київські кави.
Ми могли йти десь у напрямку Гідропарку й викидати в смітники пляшки з-під «Троянди Закарпаття», жартуючи його ж словами: «Дай, доле, нам високої води». Звідки це могло взятися в околицях Ізяслава, Красилова, в подільському селі М’якоти? У нього завжди була філігранна поетична деталь, відшліфована, як давньогрецька ваза. Між тими деталями просочувалися інші подоляни: Іван Мердак та Ігор Герета. Був не менш загадковий Фльорко й відомий «Михайло в новій блакитній сорочці». Це Михайло Григорів у Юрмалі. Це численні мотто Івана Жданова. Чомусь Ігор любив саме Жданова, а не Бунімовича з Гандєвським і Шатуновським.
Римарукова метафора незрівнянна з іншими метафорами «вісімдесятників»: «заціпило узір парадним ряднам, затіпало сановні тілеса. І площа вознеслась у небеса…» Це читалося вголос, ідучи по Лєніна до якогось шинку «Старый Кіевъ».
Нині багатьом видавництвам бракує такого високваліфікованого редактора, яким був Ігор Римарук. Для львівської «Кальварії» була висока честь із римаруківськими касетами-ковчегами: саме там вийшли «Серпень за старим стилем» Герасим’юка й точена поетика бажанівського секретаря Мойсея Фішбейна.
З усіх вісімдесятницьких перших книжок, у мене вціліли з автографами чомусь «Тернове поле» Ігоря Маленького й «Висока вода» Ігоря Римарука. Відтоді минуло много. Але в мене й досі в пам’яті крихітна квартирка Галини Стефанової на вул. Комінтерну, просвітлений Римарук і наша разомішня радість від мого сорокасторінкового «Порогу». Римарук заслужив чесне ім’я, адже життя його часто було «гніздом у шипшині».
