Ювілеї класиків завжди «провокують» масові виверження патетичної риторики, і, мабуть, на те немає ради. Особливо гірко буває, коли раптом починає говорити український офіціоз, – збиваючись, плутаючись в іменах, кожним наступним словом виказуючи власну необізнаність із творчістю ювіляра (ювілярки). Казенщина не в силі замаскувати сама себе, вона завжди викликає почуття незручності й досади…
Втім, не про «вождів» зараз мова.
Мова про нас. Про нашу готовність/неготовність налаштуватися на одну хвилю з класиком, видати його твори, перекласти їх мовою театру, зробити художні тексти ЖИВИМИ через включення їх у мислительне дослідницько-читацьке поле (конференції, наукові збірники, ЗМІ)…
Коли йдеться про нинішню нашу ювілярку, то картина виглядає достатньо традиційно. Лесі Українки мало б бути в ці дні БАГАТО (проте 25 лютого багато буде не її, а Януковича: основні телеканали цього дня транслюють його «розмову з народом»). Я уважно шукав ім’я Лесі на столичній театральній афіші тижня – і знайшов лише одну виставу: у Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки покажуть «Камінного господаря» у постановці Михайла Рєзніковича (ця сценічна версія має назву «У полоні пристрастей»). Лесин Дон Жуан виглядає цілковитим самітником; режисери, як і раніше, проходять повз драматургію поетеси. І це дивно, адже в ній є ті глибокі смисли, до яких варто було б привернути увагу сучасного глядача. Як актуально могла б прозвучати, наприклад, «Оргія» з її складними морально-психологічними колізіями, що породжуються контроверсійними стосунками «двох культур» – римської та еллінської!
Свого часу – десь на початку 1990-х – мене вразила вистава «Оргія», привезена до Києва «московськими акторами українського походження». Режисер А.Парра знайшов простий і ефектний хід: «елліни» в його спектаклі розмовляли по-українськи, а «римляни» – по-російськи! А Меценат, який спокушає еллінських митців, закликаючи їх переходити в лоно римської культури, демонстрував «двомовність» (його роль виконував народний артист СРСР Василь Лановий, до речі – мій земляк із Одещини)! Парра, таким чином, зробив Лесині алюзії абсолютно прозорими, представивши глядачам драму еллінського митця Антея, якого полишають найближчі люди – учень, друг і дружина: їх Меценат таки спокусив славою і грішми. Антея теж спокушають, проте він не може дозволити собі кроку, який у його очах є відступництвом. Адже хтось-таки мусить «проповідувати в пустелі» (як писав критик Микола Євшан, маючи на увазі ситуацію самої Лесі Українки).
Усі ці колізії до болю знайомі й «еллінам» сучасної України. Тож чому б не представити їх на театральній сцені?
Або інша Лесина драма – «драмище», як вона сама її називала, – «Руфін і Прісцілла». Написаний у 1907-1908 рр., цей твір поки що жодного (!) разу не виходив окремою книжкою і майже не має сценічної історії! Минулого року я підготував його до видання в одному з київських видавництв, проте книга досі не вийшла, оскільки державна програма «Українська книга», до якої включено цю позицію, «не фуричить». Чекаємо…
Пишучи післямову до «Руфіна і Прісцілли», я мав можливість пересвідчитися, що Леся Українка таки зовсім недарма повторювала: я б не хотіла померти, не дописавши свого «Руфіна»… Цією «кассандрівською» драмою Леся Українка сказала надзвичайно важливі речі, причому – не тільки сучасникам. Вона апелювала й до нащадків, оскільки йшлося про трагічну візію ХХ століття, яке тільки розпочиналося. По суті, «Руфін і Прісцілла» – антиутопія, одна з перших у європейській літературі. Лесині герої – римляни часів раннього християнства, проте в усьому, що відбувається на кону, легко прочитується паралель «християнство – соціалізм». Лесі йшлося про перспективи «небесної держави», про ілюзії і спокуси, розплатою за які буде велика кров, нове поневолення особистості, по суті – соціалістичне рабство… Проектувати Лесині візії на реальну історію ХХ століття надзвичайно цікаво (й корисно): враження таке, що життя начиталося Лесі Українки…
Проте вона залишилася непочутою. Ані сучасниками, ані нащадками. До революції «Руфіна…» безжально «різала» духовна цензура; у часи ж «небесної держави» (СРСР) текст п’єси друкувався уже в повному обсязі (вперше – 1951 року), але інтерпретували його неймовірно спрощено, мало що не в суто атеїстичному ключі…
Режисери, агов, – де ви?!
Та що режисери, коли й літературознавцям ще роботи та й роботи. Зусиллями кількох дослідниць (В.Агеєва, О.Забужко, Н.Зборовська), звичайно, зроблено важливі кроки: творчість Лесі Українки поступово вписується в світовий модерністський контекст, – але об’єктивні запити все одно випереджають пропозиції. Немає повного академічного зібрання творів Лесі Українки. 12-томник 1970 років – за всіх його позитивів – має чимало ґанджів (частина творів поетеси в ньому відсутня, листи – купюровано, коментарі – жахливі). Мріяти про новий 15-томник – поки що не випадає. Тому доцільно йти шляхом реалізації вужчих проектів. Напрошується, скажімо, видання повного корпусу епістолярію Лесі Українки, – і це завдання цілком реальне (Віра Агеєва стверджує, що для такого проекту є й виконавці, головна проблема – кошти). Три томи листів поетеси з фаховими коментарями – справжній скарб! Тим паче, що епістолярій із 12-томника є вже чим істотно доповнити. Та й купюровані місця слід поновити, попри «фізіологію» й ідеологію…
Листи Лесі Українки, між іншим, є чудовим матеріалом для її біографів, в тім числі й тих, які працюють у галузі белетристики. Можна помріяти навіть про родинну сагу Косачів, показану в тісному переплетінні з великою і драматичною сагою української історії ХХ століття, – який це могутній епічний і психологічний сюжет!
Останніми роками твори Лесі Українки видають переважно в «шкільних» серіях. Тим приємніше було отримати великий том її драматургії, щойно виданий «Книгою» за підтримки фонду «Відродження» (упорядник Віра Агеєва). Всі Лесині драми, на жаль, у ньому не помістилися, але все одно – цікавою і ефективною виявилася сама стратегія цього видання: кожна драма супроводжується сучасною літературознавчою інтерпретацією. Маємо, отож, множинність науково-методологічних підходів, та й автори-дослідники – люди з досвідом, або ж із молодим зухвальством. Вийшло, як на мене, добре…
Втім, не столицею єдиною… Найширша програма урочистостей – на Волині, що й зрозуміло. У Луцьку чекають навіть на балет «Лісова пісня», «привезений» із Донецька…
Почуття, одне слово, змішані. Дещо й робиться, але пронизливий звук «пустелі» все одно дзвенить…
Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.
