«Мальована стрічка» про Голод

Поділитися
Tweet on twitter

Futuropolis, 2010″]Un récit-témoignage d’Igort. Les Cahiers Ukrainiens. [Mémoires du temps de l’URSS.] Futuropolis, 2010Книжки, які вражають, з’являються здебільшого несподівано. Буває, наслухаєшся про книжку, з десяток разів побачиш обкладинку на шпальтах газет, зітхнеш приречено й купиш – та далі десятої сторінки не просунешся. Нудно. Бездарно. Але коли минаю власні книжкові шафи чи стелажі бібліотеки або розкладені просто на асфальті Петрівки сумні книжки-сироти, обов’язково зачеплюся зором за щось ще не зрозуміле, безформне, але чому судилося стати одкровенням. Так сталось і з цим альбомом.

Про Іґорта і його книжку я почув задовго до того, як узяв її до рук. А коли взяв – то не відклав, поки не дочитав до кінця. «Оповідь-свідоцтво Іґорта. Українські зшитки. Згадки про добу СРСР» – така повна назва альбому. Це не сухий компендіум страхітливих спогадів і документів, якими заповнені полиці книгарень. «Зшитки» – повнокровний, потужний художній твір із головним героєм – автором, із «рамковим» сюжетом, зі вставними історіями, з філософськими відступами та зміною стилю щоразу, коли йдеться про новий епізод чи нову дійову особу.

Подорож Ігоря Тувері до України тривала майже два роки… Майбутній малювальник виріс у мистецькій родині в Італії. Батько-композитор і мати-художниця обожнювали російську культуру, назви творів та ймення їхніх творців повсякчас лунали в помешканні Тувері. Тож не дивно, що син їхній став Ігорем – далася взнаки любов чи то до музики Стравінського, чи то до опери «Князь Ігор». Юнак захопився живописом і вже в школі створив свої перші комікси. (Хоча, на моє переконання, вживаний у нас термін «комікс» далеко не відповідає розвиненому, глибокому мистецтву, яке у Франції називають bandes dessinnées – себто «мальовані стрічки».) У 16 років Ігор самотуж вирушив на пошуки видавця – і знайшов його! Відтоді вже більше трьох десятиліть Іґорт (себто Ігор Т. – Ігор Тувері) тішить читачів альбомами на найнесподіваніші теми (тут і історія Френка Синатри, і меланхолійні утопії в дусі «спейс-опери», й розповіді про тварин, і африканські замальовки). Щоразу міняє стиль, залишаючись, утім, цілком упізнаваним Іґортом – визнаним майстром «мальованих стрічок».

Отже, з часом у сина італійців-русофілів виник задум написати альбом про Антона Чехова та знамениту Білу віллу. І він вирушив до Росії… точніше, до України, хоча на той час для нього це було одне й те саме. (Тут хочеться зауважити, що в «Українських зшитках» ви не знайдете закидів на адресу Росії. Авжеж, ідеться про керівництво Радянського Союзу та Комуністичної партії – але жодного разу автор не наголошує на національності того чи іншого негідника-ката.) І от він ступив на українську землю, вийшов із таксі і… Цитата з інтерв’ю: «Горе цього народу було настільки відчутним, до нього можна було буквально торкнутися руками, навіть незважаючи на розкішні бутіки на Хрещатику. Я побачив, що злидні – повсюдно, щоб це побачити, не треба було докладати великих зусиль. Знаєте, я багато подорожував, немало бачив, але те, що я побачив тут, було живою рамкою для історії про тотальну руїну. Зізнаюся, я не був до цього готовий».

Ігорю пощастило з гідом. Вона розповіла йому багато цікавого з трагічної історії України в ХХ ст. І він, як справжній митець, не міг не надихнутися подіями, поруч із якими Шекспірові драми виглядають просто дитячими забавками. Італійський малювальник вирішив залишитися в Україні і вирушив до епіцентру трагедії – Придніпров’я, а конкретніше – міста Дніпропетровська. Де центральний проспект досі носить ім’я Карла Маркса, де гостей міста досі зустрічає «всєсаюзний стараста» Петровський, де центральну площу прикрашає Лєнін, а кількість полум’яних революціонерів і чекістів у назвах вулиць і провулків далеко перебільшує межі здорового ґлузду.

Ось перші рядки написаної там книжки: «Спершу Україна була для мене чимось невизначеним, хмарою радянського дурману. Потім, коли я став часто відвідувати її, незвичні назви, які чув у дитинстві – Київ, Одеса, Полтава, Севастополь, Леополіс, Ялта, – обернулися реальними краєвидами. Мене постійно мучило запитання: яким там було життя за комуністів та після їх повалення?» Щоб з’ясувати це, Іґорт вдався до розпитів. Так з’явилися історії ракетника Андрія, недовірливого Мишка (який постійно допитувався в художника, чи той, бува, не шпигун), «дитини 26 років» Вані з Москви, красуні Ані з Енергодару (яка потрапила під дощ і втратила своє розкішне волосся)…

Серцевину альбому складають довгі історії Серафіми Андріївни, Миколи Васильовича, Марії Іванівни, Емілії Василівни, Миколи Івановича… Голодомор – наскрізна тема альбому. Але не про Голод ідеться. Життя звичайної людини – своїх героїв художник зустрічає просто на вулиці, на ринку – постає страхіттям, причому страхіттям штучним, творивом безсердечної системи, в якій усі ми жили ще двадцять років тому. Принаймні я її добре пам’ятаю… Зізнаюсь, дуже зачепило те, що описані в коміксі події відбуваються в рідних мені місцях. Оповідь починається з прогулянки помпезною набережною Дніпропетровська, на якій минуло кілька років мого студентського й викладацького життя (Київ, до речі, такої набережної не має). Магдалинівка, Підгороднє, Новомосковськ, згадувані в тексті, мені добре відомі. Новомосковськ – священне козацьке місто Самар, де височіє оспіваний Олесем Гончаром Собор, – я вважаю чи не одним із наймістичніших місць України. І тут теж побував художник…

Якщо чесно, писати про «Українські зшитки» важко. Їх треба читати. І хочеться перечитувати, гортати знову і знову. Це витвір мистецтва. Подекуди картинки нагадують «Окна РОСТа» а-ля Маяковський, місцями – відеоряд від Довженка та Ейзенштейна. «Але ж як він – італієць – зумів так глибоко проникнути в нашу, українську сутність, так страшно і близько до істини втілити нашу трагедію?!» – висловив своє здивування при зустрічі зі мною Василь Герасим’юк. Я не знаю. Це щось містичне. Мовби земля Придніпров’я, з давніх-давен священна й наповнена таємними артефактами, промовляла до італійця. А італійці – вони ж частково етруски, колишні володарі Апенін; деякі ентузіастичні дослідники переконують, що етруски вийшли з території сучасної України. Повірити в подібні теорії важко, але коли до рук потрапляє книжка на кшталт «Українських зшитків», воленс-ноленс починаєш підозрювати згаданих науковців у правдивості.

Повторюся: в альбомі Іґорта йдеться не лише про Голодомор. Сучасна дійсність, на його думку (його очима), не менш жахлива, ніж радянське минуле. Злидні, бездуховність, занепад села – все це не сховалось від зору художника. Якщо хтось і колись зважиться таки видати альбом Іґорта українською, ми отримаємо унікальний шанс побачити себе очима європейця. І багатьом – гадаю – буде соромно. (Важливо те, що цей європеєць не вчився на славістичному факультеті, не мав і не має родинних чи бізнесових або професійних зацікавлень в Україні, себто закинути йому упередженість неможливо. Навіть холуям, які систематично дописують гидоту під статтями на сайті «Главреду», не було чого написати під моїм із Іґортом інтерв’ю. Від ненависті та безсилля їм просто заціпило.)

Тим часом художник готує продовження коміксу. Для цього він відвідав Сибір. Ітиметься про депортацію українців до суворого, але водночас прекрасного краю. Враження, про які Іґорт розповів мені в інтерв’ю («Край, де не передбачено існування людини. Мені було страшно. Так, саме страх. Страх і сум»), дають підставу думати, що альбом буде ще більш вражаючим, ніж попередній. Очікую з нетерпінням.

NB: Щодо перекладу коміксів в Україні. З ідеєю перекладати й видавати комікси («мальовані стрічки») я ношуся вже кілька років. Але зацікавлених видавців не знаходжу. Чому? Кажуть, культура коміксів у нас недорозвинена. Перепрошую, але в умовах загального катастрофічного падіння інтересу до читання та, навпаки, нестримного зростання аудиторії візуальної культури якраз комікси могли б стати тим «містком над прірвою», який вберіг би літературу від у тую прірву падіння. Кажуть, розкручувати комікси важко. А що не важко? Хіба розкрутити молодого письменника або нову книжкову серію важче? Але ж розкручують! У чому ж справа? Просто нехіть? Лінощі? Чи щось інше? Дуже хочеться вірити, що «чогось іншого» там немає…

Письменник, перекладач, автор і ведучий радіожурналу «Книжковий спалах» на Першому каналі українського радіо