Мені подобається цей сніг, ця зима, і не лише тому, що цього року якось дуже міцно її чекалося. Подобається раптова зміна погоди, і дедалі нижча позначка на термометрі, тобто все міцніший мороз. Подобаються речі, про які думається на морозі. Вони не раз дуже беззахисні, зате справжні. Подобається простота дерев без листя, подобаються обмерзлі вікна, діти на санчатах, безліч різних слідів на снігу. А найдужче подобається, що все це діється дуже просто і все відбувається дуже природно. Зима настає, бо на неї приходить час, бо в наших широтах вона холодна. Погода змінюється не так, як нам би, може, хотілося, поступово й лагідно, а так, як змінюватись повинна – принаймні, цього року, тут і тепер. Мені симпатично, що всі зміни такі, що не прагнуть нікому сподобатися. Що вони просто є, якими їм треба бути. Що вітер віє, як йому хочеться, і сніг іде, скільки має іти… Добре би й нам вміти так бути, ніби на нас не дивляться жодні очі, а водночас ніби нас бачить увесь світ. Добре би й нам навчитися бути так, щоб ні під що не підлаштовуватися. Щоби просто бути собою – також без намагань і бажання будь-кому сподобатися. Без прохань, щоби нас любили. Щоби нам просто вдавалося бути так, як нас до того покликано, і в міру того, як уміємо, самим любити цей світ.
У ці дні думаю про різних людей, яких люблю. Які є поруч, зовсім близько, і тих, які є далі, і тих, яких уже немає, і тих, яких люблю, хоча ніколи їх не бачила. В ці дні мені серед снігу й тиші дуже хочеться передивитися один із двох моїх найулюбленіших фільмів, «Мій Нікіфор», про художника-примітивіста Нікіфора Дворняка з Криниці, бо хочу пригадати собі багато речей – простих і важливих. І я знаю, що його, малими порціями, мені вистачить на багато зимових днів, принаймні — на весь грудень.
Багато думаю про людей, яких на щодень бачу, і про те, як добре могти говорити з ними дуже просто. І як гарно, коли можна говорити те, що думаєш, бо дуже болить, коли це не вдається, коли розмови не складаються. Також думаю про людей, із якими можеш ділитися не лише радостями й усім найліпшим, що тільки знаєш, але й тим, що тобі прикре, що засмучує, що болить. І що про смутки не менш важливо говорити, ніж про радості. І як гарно й коштовно, коли є ті, хто готовий прийняти тебе таким, як ти є, зі всім, що в собі маєш.
Думаю про свята, що іще трохи – і вже надходять. Про Різдво, і про те, що троє царів уже вирушили в дорогу, щоб прийти до Вифлеєму якраз тоді, коли народиться Христос. Десь саме тепер вони в дорозі, несуть свої дари. Ми теж до Різдва встигнемо пройти багато доріг і до нього приготуватися. І навіть якщо хтось іще не має дару, який зможе принести малому дитяткові, має час про нього подбати. А ще ми встигнемо подбати про тих, хто поруч, зробити їхні свята радісними.
Добре, що є зима. Але, попри все, прошу, щоб вона була милосердною. Щоби її холод оминув тих, хто в дорозі, й тих, кому з ним ведеться тяжко і боляче, й тих, хто не має де від нього прихиститися. Хай наші очі бачать тих, кому в цій зимі буде некомфортно й беззахисно, а наші руки будуть готові їх підтримати. Серця хай будуть чутливі на чийсь біль. Навіть якщо зима буде холодною, ніщо не боронить їй бути людською.
Мені подобається ця зима. І дуже хочу, щоб вона, заки триватиме, сталась нам справді світлою, спокійною і радісною.
Богдана Матіяш — поетка, перекладач, редактор видавництва й часопису «Критика», представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007). Кость Москалець назвав «розмови з Богом» найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року, а Андрій Бондар припустив, що «розмови з Богом» «із плином часу стануть культовою книжкою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги “Великий міст” або “Діти трепети” Василя Герасим’юка». Фрагменти «розмов із Богом» перекладено словацькою, білоруською, польською, англійською та німецькою мовами. Народилася, живе та працює в Києві.
