Приводу для того, щоб написати про перекладні літературно-теоретичні праці, видані в Україні, начебто й не було. Таким приводом могла б стати низка монографій чи збірників статей, виданих нещодавно кількома провідними видавництвами. Ці книжки можна було б охарактеризувати як гарні або ж погані, а також засвідчити, що їхня поява відбиває певні тенденції, які нині прослідковуються на книжковому ринку. Такими тенденціями могли б бути збільшення або зменшення кількості літературознавчих видань, що з’являються на полицях українських книгарень. На жаль, зробити подібні узагальнення немає змоги, оскільки для них справді немає приводу: за 2010 рік в Україні було видано лише одну перекладну літературознавчу працю – «Перетворення Шекспіра» Ірен Макарик. Ймовірно, Юрій Лотман схарактеризував би таку ситуацію як «значимий нуль», тобто становище, коли відсутність інформації сама по собі є інформативною. У цьому огляді йтиметься про те, що ж може означати кількість виданих літературознавчих книг, яка якщо й не є нульовою, то принаймні наближається до нуля.
Для того, щоб окреслити межі певної порожнечі й отримати уявлення про її розмір, передусім необхідно ознайомитися з цілком реальними присутніми, а не відсутніми просторами, які її оточують. У нашому випадку ними будуть, з одного боку, переклади теоретичних праць, виданих упродовж минулих років, а, з іншого боку, – ті, які ще з’являться в майбутньому. Якщо про другі можна говорити лише гіпотетично, то перші є дуже конкретними. Тому далі мова піде саме про них.
На жаль, про перекладну літературознавчу літературу, яка дотепер видана в Україні, можна говорити, уникаючи приблизних кількісних характеристик. За моїми підрахунками, з 1991 по 2010 р. було видано не більше п’ятдесяти перекладних літературознавчих книжок. Ця цифра навіть трохи завищена, оскільки було враховано також праці, які лише частково стосуються літератури (наприклад, «Культура та імперіялізм» Е. Саїда чи «Електронне слово» Р. Ленема). Виходить, у середньому за один рік в Україні видавалося по два переклади – кількість надзвичайно мізерна. Проте, таке середнє число, звісно ж, не відображає реального стану справ, який донедавна був трохи кращим: з 2004 р. до 2008 р. помітною була тенденція до зростання кількості перекладних видань. Але вже у 2009 р. вийшло друком лише дві книжки («Проблеми поетики прозового опису» Д. Корвін-Пйотровської і збірник «Сучасна літературна компаративістика: стратегії і методи»), а в 2010 р. поки що тільки одна. Для порівняння: за 2010 р. лише три російські видавництва – «Новое литературное обозрение», «Языки славянской культуры» і «Академический проект» – видали десять перекладних літературознавчих книжок. Ситуація у Польщі не гірша, а може, навіть краща: існує потужне видавництво Ягелонського університету «Universitas», яке з кінця 1990-х рр. видає серію «Горизонти сучасності». У ній вже встигли вийти переклади Г. Блума, П. Бурдьє, С. Фіша, К. Ґірца, В. Топорова, П. де Мана та ін., а також численні антології. Ані в польському, ані в російському книговиданні згадані видавництва аж ніяк не є «монополістами» в галузі перекладного літературознавства – на цій «ниві» трудиться чимало їхніх конкурентів.
Наскільки репрезентативною є добірка перекладених українською книг? Чи міг би український читач отримати адекватне уявлення про світовий літературознавчий процес, якби він скористався виключно українськими перекладами? Ці питання є, безперечно, риторичними. Головним джерелом подібного знання могла б стати для нього антологія «Слово. Знак. Дискурс» (1996, 2002), у якій представлені головні напрями в літературознавстві ХХ ст. Проте багато текстів у ній є неповними (зокрема, ті, що стосуються постколоніальних студій), крім того, ризикну сказати, що є й багато неточностей і хиб у самих перекладах. Найсмішнішою помилкою, яку мені вдалося помітити, є неправильний переклад імені радянського критика Волошинова, цитованого в англомовній праці, якого перекладачка М. Зубрицька чомусь зробила Волосіновим (очевидно, скориставшись англійським варіантом написання його прізвища – Volosinov). Безперечно, для середини 1990-х ця антологія була неоціненним скарбом, проте більш ніж дивно, що за півтора десятка років, що минули з часу її видання, не з’явилося жодної іншої загальної антології, яка б репрезентувала історію літературознавчого процесу більш-менш повно. Щоправда, у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія» було видано дві тематичні антології: «Теорія літератури в Польщі» (2008) і «Сучасна літературна компаративістика» (2009), які, однак, можуть дати уявлення лише про окремі аспекти літературознавчої науки. «Слово. Знак. Дискурс» досі, як видається, лишається найчастіше цитованим теоретичним україномовним джерелом. Щоб така ситуація не здавалася чимось цілком нормальним, можна навести приклад польського видавництва «Słowo/obraz terytoria», яке за недовгий час встигло видати близько десяти збірників теоретичних текстів (як загального характеру, так і тематичних: «Деконструкція», «Іронія», «Наратологія», «Риторика» тощо) – при тому, що це не єдине польське видавництво, яке видає такі антології (серед інших можна назвати «Universitas» і «Znak»). Що ж залишиться, якщо не враховувати невеликих статей, вміщених у збірнику «Слово. Знак. Дискурс»? Виявиться, що немає жодного перекладу українською мовою Я. Мукаржовського, Н. Фрая, Ж.-П. Рішара, В. Ізера, Г. Р. Яусса, М. Бахтіна, Б. Успенського, П. де Мана та ін.
Кількість літературознавчої «класики», українські переклади якої мали б існувати, але яких чомусь нема, є дуже великою. Зокрема, навіть такий давній і авторитетний напрям, як структуралізм, представлений дуже неповно і вибірково. Зокрема, найважливіших праць – «Розповідного дискурсу» Ж. Женетта, «Структурної семантики» А. Греймаса, «S/Z» Р. Барта, «Структури художнього тексту» Ю. Лотмана – немає. Проте, якщо цей пласт теорії представлено хоча б частково, то ситуація з наратологією значно гірша. Немає жодного перекладу, який репрезентував би зарубіжну науку про розповідь 1970-2000-х рр. Така ситуація є ще дивнішою з огляду на ту важливість, яку визнають за наратологією в сучасній гуманітаристиці – не дарма говорять про так званий наративний поворот у історії, культурології та інших дисциплінах. Саме тому було б добре, якби з’явилися українські переклади таких знакових наратологічних праць, як «Риторика літератури» В. Бута (W. Booth), «Наратологія» М. Баль (M. Bal) чи «Гетерокосміка» Л. Долежела. Зрештою, не зайве було б перекласти й такі класичні літературознавчі праці, як «Мімесис» Е. Авербаха (E. Auerbach), «Теорія літератури» Р. Веллека та О. Воррена (R. Wellek, A. Warren), «Анатомія критики» Н. Фрая (N. Frye).
До речі, виникає враження, що українські видавці мають своєрідну установку не випускати нічого, що вже є в російському перекладі/оригіналі. Справді, коли проглядаєш список виданих теоретичних праць, то впадає в око те, що вони начебто є пробкою, покликаною заткнути дірку в російському книжковому ринку. Г. Блум, З. Мітосек, Р. Нич, Д. Перкінс, Е. Курціус, Е. Томпсон – усі ці автори не перекладені російською, або принаймні не були перекладені на час, коли їх було видано українською. Така установка краще помітна навіть не по тому, що вже видано, а по тому, чого досі немає, хоча давно мало б бути. Наші видавництва начебто свідомо уникають перекладати російських авторів – хоча із цим було б, напевно, найменше труднощів. Досі не видано українською В. Шкловського, Ю. Тинянова, Б. Ейхенбаума, М. Гаспарова, Б. Успенського, В’яч. Вс. Іванова, майже відсутні переклади Ю. Лотмана, не кажучи вже про сучасніших дослідників, популярних у Росії: В. Руднєва, М. Ямпольського та ін. Єдиним винятком є видавництво «Дух і літера», яке видало кількатомне зібрання праць С. Авєрінцева. Логіку мислення видавців, здається, зрозуміти нескладно: якщо читач матиме бажання прочитати Бахтіна чи Лотмана, то скористається оригіналом, якщо ж він схоче читати Барта чи Авербаха, то скористається російським перекладом, оскільки має до нього більшу довіру; українську ж книжку купить тільки тоді, коли не матиме іншого виходу, а тому треба перекладати щось таке, до чого читач не мав би іншого доступу, окрім як через український переклад. Якщо видавець справді мислить таким чином, то навряд чи варто сподіватися, що в нас з’являться переклади праць відомих дослідників: російське книговидання, на жаль для нас, читачів, працює дуже продуктивно.
Проте, міркування видавців, які я мав нахабство реконструювати, аж ніяк не є безпідставними. Українського «Гаррі Поттера» видали багатотисячним накладом не тому, що такою була примха видавців, а тому, що на цю книжку був попит. Очевидно, що українського Барта не видають тому, що на нього не буде попиту. Швидше за все, він пилюжитиметься на полицях кілька років, аж поки не потрапить у магазини «Усе по 15» (чи, з огляду на інфляцію, «Усе по 20-30»). Принаймні, саме такою є ситуація з українськими перекладами Дерріда («Письмо та відмінність») чи Крістевої («Полілог»), які були видані шість років тому маленькими накладами, але й досі не стали бібліографічною рідкістю.
Книговидання відбиває не лише ситуацію, у якій перебувають самі видавництва (економічна криза і т. д.), але й стан суспільства. І якщо Україна має свого «масового» читача (романи Дена Брауна і Стефані Маєр продаються «на ура»), то з читачем «інтелектуальним» значно гірше. Вочевидь, я не дуже перебільшу, якщо скажу, що відсутність попиту на Дерріда й Крістеву спричинена невисоким рівнем культури українського читача, а також якістю самих перекладів, яка часто буває також не дуже високою. Не все можна виправдати економічною кризою, багато що пояснюється кризою читацького середовища і низьким рівнем освіченості. Саме про це і свідчить надзвичайно мала кількість виданих літературознавчих книг. І якщо ми не маємо достатньо знань про те, яким чином із цієї кризи вийти, то варто принаймні рефлексувати над її проявами – найгірше, якщо така ситуація сприйматиметься як норма.
