Поруч із серцем

Поділитися
Tweet on twitter
Костянтин Москалець
Костянтин Москалець

Трохи віршів Івана Малковича – тих, найулюбленіших – я знаю напам’ять, за сприятливої нагоди розказую їх собі або друзям, як і зеровські сонети або гайдеґґерівські концепти. Тож зміни, що з’явилися в новій книзі поета «Все поруч» (2010), одразу впадають в око, вкотре змушуючи перезапам’ятовувати давно знане і по-доброму дивуватися наполегливості поклику до досконалості. Малкович – пристрасний ювелір, майстер, що самозабутньо шліфує, обточує, полірує вже не слова навіть, а поодинокі звуки. Припавши до окуляра мікроскопа, зразу за яким розпочинається Всесвіт мови, анітрохи не менший за розчахнутий у нас над головою, він знову і знову ладнає срібні підкови мініатюрним коням прикметників, по-новому відчитує повідомлення з галактик, викладених світлячками іменників, навчає янголів української, а ті, щоб віддячити, допомагають змінити забарвлення музики сфер і прокласти нові, кращі, мабуть, траєкторії падіння крихітних, завбільшки з атом (проте, не менш золотих за справжні), метеоритів сполучників.

Утім, заворожений грою світла між макро- і мікрокосмосом, відлуннями, що снують між краєм і раєм, горличкою та горлечком, кіткою і квіткою, поет ніколи не втрачає голови остаточно, не впадає в глосолалію і штукарство, рік за роком, крок за кроком просуваючись до невидимої нам мети, може, аж до тієї запаморочливої верховини майстерності, коли один звук сприймається за один вірш. Або навпаки: один вірш сприймається наче єдиний звук.

Як і в попередніх збірках вибраного «Із янголом на плечі» (1997) та «Вірші на зиму» (2006), час у «Все поруч» рухається навспак, від найновіших до найдавніших поезій. Три десятки ранніх віршів публікуються тут уперше, зайнявши свої місця у хронологічно відповідних просторах тексту – і в цьому борхесівському заступанні прихованих зяянь також є своя гра, суто палімпсестна інтрига і пригода – бо хто ж міг подумати, що в начебто канонічній уже версії «Ключа» може бракувати не одного вірша, та ще й такого прегарного – навіть у своїй недовершеності, – як, скажімо, оцей:

Іван Малкович. Все поруч. — Київ: Аба-ба-га-ла-ма-га, 2010
Іван Малкович. Все поруч. — Київ: Аба-ба-га-ла-ма-га, 2010

Яринко, знаю, ти ще віриш,
що в цім замиленім мажорі
хоч би мізинцем, а здогониш
найперший звук на грифі чорнім.

Та музика – не прірва грифа,
не пальців сплеск, не дрібка флейти, –
вона у кров тобі налита,
Яринко – горло соловейка…

Натомість неважко помітити, що зміни в усталених, здавалося б, версіях спрямовані на ущільнення поетичного тексту, прояснення невиразних місць, усунення манірних і невластивих способів вислову. Особисто для мене це одне з найзахопливіших занять: обіклавшись книжками Малковича, шукати відповіді на запитання, чому і задля чого він зробив саме такі, часом докорінні, правки. Поет – довірливий і відкритий до читача, двері творчої робітні навстіж, заходьте, мовляв, і дивіться. Найкраще вчитися тоді, коли тебе ніхто до цього не змушує. Те, що виглядає знадвору як надміру вимогливий до себе перфекціонізм, є тільки поверхневим і приблизним відображенням важливого глибинного процесу; щойно потрапивши до майстерні і, завдяки власному дослідженню та інтерпретації взявши безпосередню участь у добудові поетичного світу, ми починаємо розуміти, що таке ретельне цизелювання тексту насправді є трудомістким, не раз болісним алхімічним чином самостворення, створення себе таким, яким ти – виключно ти один – повинен бути. Завжди готова, дана мова, через цю готовість і даність переповнена стереотипами та звітрілими, більше не чинними (або ж чинними тільки в розмові, однак рідко на письмі) синтаксичними конструкціями, акцидентальні примхи становлення, помилково засвоєні не ті наголоси, приблизні рими, чужі інтонації, книжні впливи – весь цей дитячий гамір має перетворитися на слово, сказане власним тоном і своїм голосом (може, ще й тому в поетиці Малковича горло – один з найулюбленіших наскрізних образів).

Ось, наприклад, «Послання до Т.», в якому з’явилися дві нові терцини про копальню, де спроквола визрівали «превелетенські сонячні кружала», зате зникли претензійні, нема на те ради, Ковнір, Дедалус та інші Слимакасуси, а старомодні й рідко вживані (за що, власне, ми їх і любили) вказівні займенники «сю» та «се» перетворилися на ваговиті, вільні від викрутасів «цю», «це» і «то»… Вірш покрасивішав ззовні завдяки строгій стриманості силуету, основний сюжет став ясніше прочитуваним, тон послання до сина набув дорослішої і теплішої глибини, а феєрична мапа, викладена в яру ярінням душ світлячків – ще зримішою і казковішою в імлі ностальгії.

Особливо приємний і несподіваний подарунок читачеві – есеї та інтерв’ю Івана Малковича. По-своєму щемка, міцно закорінена в гуцульській ідентичності розповідь про скрипаля Кифора, змістовний колаж з розкиданих по життю інтерв’ю, «Фотоспалахи», що сполохами вихоплюють з минулого найдорожчі лиця живих і вже, на жаль, померлих, таке собі блискавичне чорно-біле кіно, де кожен кадр прокоментований подеколи іронічним, частіше – замисленим і, сказати б, задивленим голосом автора. Мабуть, саме завдяки «фотографічним поезіям» назва книги, яка страшенно сподобалась мені з першого погляду (вона, властиво, була назвою одного з розділів уже згадуваного «Ключа») стає аж такою промовистою. У цій тихій і відвертій промові, з якою звертаються старі фотографії та вірші, чаїться стільки солодкої дитячої муки і так багато нестерпно гіркого дорослого меду, що залишається тільки зберегти їх у серці, подякувавши авторові за все, звідане поруч.

Поділитися
Tweet on twitter