Діти такі ж люди, як і дорослі, але з тією різницею, що малі є менш спокушеними життєвим і читацьким досвідом. Вважається, що дітлахам менше доступна не тільки тематика художніх текстів, а й багато яких літературних жанрів. Проте це не завадило з’явитися дитячій книжці «Коли був малим; Коли була малою» Ґжеґожа Касдепке та Анни Оніхімовської, які підважують такі твердження. А це лише одна книжка, дві обкладинки і два твори про хлопчачий і дівочий досвід варшавського дитинства.
Але трохи повернемося до проблеми. З читацького «раціону» дітей молодшого шкільного віку майже виключено всі великі жанри, серед яких і складна для розуміння мемуаристика. Ніби й не дивно, адже основною жанровою ознакою цього жанру є суб’єктивне осмислення певних історичних подій, життєвого шляху конкретно-історичної постаті із залученням документів, соціально-психологічною природою вчинків, мотивацією дій і рішень. Хіба така жанрова «докучливість» може зацікавити дитину? Як виявляється, може, якщо цю книжку написано малими письменниками.
Я не маю на увазі тут ні біологічного віку авторів, ні величини письменницького таланту, — ідеться про те, що в кожної людської істоти є не тільки внутрішній образ батька та дорослого, а й дитини. За теорією транзакційного аналізу поважного психіатра Еріка Берна, у кожної людини були батьки (або ті, хто їх заміняв), тому людина несе в собі набір станів Я, які відтворюють стани Я цих батьків (як вона їх сприймала), тобто кожен носить у собі Батька. Кожна людина (включаючи дітей) здатна до об’єктивної обробки даних, якщо активізований відповідний стан, тобто вона має свого внутрішнього Дорослого. І кожна людина колись була молодшою, ніж зараз, тому несе в собі фіксовані враження минулих літ, які можуть бути активовані. Інакше кажучи, кожен носить у собі маленького хлопчика чи дівчинку, яких за бажання може «оживити», повернути їх у тепер. Тим більше, саме дитина всередині кожного з нас є джерелом інтуїції, творчості та спонтанних виявів радості. Саме цей принцип послугував авторам книжки «Коли був малим; Коли була мала» і вони виправдали жанр мемуаристики, але у невластивий «дорослому» спосіб – по-дитячому.
Книга із двох боків обкладинки, яку можна починати читати із будь-якого боку (останнім часом – популярний спосіб організування книжкового блоку), є набором оповідок про дитинство малого Ґжешика та маленької Анкі, написаних простою мовою. Тематичний принцип цілком відповідає горизонту очікувань дитини. А з формального погляду це є спогади авторів про своє раннє дитинство, підкріплені документами, цікавими для дитини, тобто фотографіями з родинних альбомів авторів. Іншими словами, таке видання є повноцінною мемуаристикою, хоч і дещо специфічною. Окрім того, книга має багато динамічних ілюстрацій, виконаних Йоанною Олєх, де кожна лінія продовжує мотив, переданий словом. Щедра ілюстративність — безпосередня ознака саме дитячої книжки. Авторів поєднує тільки місто, у якому вони виросли, жодних спільних подій, в іншому книжка побудована на правах паритету: половина письменнику, інша половина – письменниці.
Коли Анна Оніхімовська була малою (червоний бік книжки), то мала поганий вестибулярний апарат і її нудило в автобусах та автівках, що закінчувалося часто недобре й соромно. Її дідусь багато пив і одного разу заблукав у лісі, та повернувся тільки через три дні (з оповідок бабці Льоні). Молодшому брату Ґжешу руки в рукавичках прив’язували до ліжка, щоб не дряпав свій сип, а коли він трохи підріс, то їздив на горщику по квартирі, чим усі тішилися. Загалом, дитинство дівчинки виглядає досить щасливим. У дівочій прозі багато солодощів і ляльок (щоправда, однієї здоровенної ляльки дівчинка жахалася), часом, такі розваги, як збирання з бабусею грибів прямо на вулиці Вавельській, у що зараз важко повірити, бо тепер вулиця має швидкий транспортний рух. Твір письменниці складається з невеликих розділів, кожен з яких має свою тему: «Місця», «Родина», «Знайомі», «Події», «Предмети». Оповідь ведеться від імені дівчинки, яка сприймає своє дитинство таким, як воно є, на відміну від хлопчика з іншого, синього боку книжки, який досить іронічно ставиться до багатьох подій.
Коли був малим Ґжеґож Касдепке, то його життя було ще цікавішим, ніж Ані. Взагалі виглядає, що хлопці через свою чоловічу вдачу мають шанс на цікавіше дитинство, або більше мають чого розказати, перебуваючи вже на іншому життєвому відтинку. Мама Гжегожа часто одягала його як дівчинку та давала в руки ляльку (є багато фотографій, що це підтверджують), і, на його думку, вона хотіла собі саме дівчинку, але це не завадило його хлоп’ячим забавам. Банда під проводом Чорного Кшиша, з’їжджання з крутої гірки Магдаленки на санках та розтрощені ноги одного з учасників, залізання в бункер, гармата, подарована хлопцем тітки-студентки, вуличні битви камінням. Одного разу каменюка летіла просто в обличчя Гжегожа, але раптом у неї з’явилися крила і вона обминула його. На думку хлопчика, це зробила Пані Бог, жінка, яка часто мовчки сиділа на лаві та перетворювала каміння на птахів. Окрім того, у чоловічій версії варшавського дитинства є оповідки на тему дитячої сексуальності, події, які частенько трапляються в дитячому житті (тут я апелюю до свого і вашого дитячого досвіду), але дуже рідко – в українській літературі, і ніколи – у дитячій українській літературі. Головному героєві подобалася одна дівчинка, йому дуже хотілося показати їй пицьок, як кажуть на Закарпатті (мовою оригіналу – «pokaza
siusiaka»), але спершу він спробував проекспериментувати з кузинкою, яку шокував такою непристойною поведінкою. Після того вона підмовила його з’їхати на ровері з Магдаленки, що закінчилося роздертими обличчям і побитими кінцівками малого. Отакі бувають історії. Твір Касдепки так само має частини з оригінальними назвами («Мур», «Пані Бог», «Вороги», «Лялька», «Морквочка і роверик» та ін.), що характеризують когнітивну складність розуму письменника, який у такій спосіб поділяє світ. Ця частина книжки цілісна і психологічно вмотивована, на відміну від жіночої версії дитинства, де ці риси відтворено менше.
З іншого боку, це – дві різні історії двох різних дітей. Анна Оніхімовська була дитиною, яка пристосовується, поводиться так, як вимагають того батьки, а Ґжегож Касдепке виглядав природною дитиною, яка поводиться спонтанно, часом виявляючи себе через неслухняність.
Попри всі недоліки «жіночої» половини книжки, уся книга загалом є гармонійним поєднанням двох історій, до того ж втілених у якісній поліграфії, і може бути поштовхом до дитячої творчості. І не тільки дитячої… Адже кожен із нас може повторити за автором: «Коли був малим, увесь світ здавався великим» (Касдепке). А, може, не здавався, а просто був?
Любов Якимчук народилася 1985 року на Луганщині. Закінчила факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Магістрантка програми «Теорія, історія літератури і компаративістика»Києво-Могилянської академії. 2008-2010 - ведуча програм Національної радіокомпанії України (канал «Культура»), авторка передачі «Літературна кав’ярня». 2010 р. – стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». За книгу „ , як МОДА” отримала три відзнаки: диплом І ступеня Літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича „Привітання життя” (2008) та Літературну премію ім. Василя Симоненка (2010), а також лауреатство літературного конкурсу „Ноосфера” (2008). Лауреат Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» (за трагедію «Міміка», 2010), лауреат Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2008) та лауреат Всеукраїнського конкурсу читаної поезії „Молоде вино” (2007). Співавторка проектів відеопоезії та аудіопоезії. Літературознавчі статті та рецензії друкувалися в журналі «Сучасність», «Дніпро», на «ЛітАкценті», «Буквоїді» та в ін. виданнях. Поетичні тексти перекладалися польською, івритом та французькою мовами.
