«Вишневі ночі» Бориса Харчука: роздуми над книгою/Відчути себе читачем

Найперше мушу зізнатися, що збірка «Вишневі ночі» стала для мене першим знайомством із творчістю Бориса Харчука. Це і вабило, і водночас трохи призупиняло на шляху написання статті. Адже переді мною була книга людини, життєвий шлях якої завершився тоді, коли я тільки відкривала для себе світ. Твори, зібрані в ній, публікувалися в періодичних виданнях у 80-х роках минулого століття. На презентації «Вишневих ночей» висловлювалися донька та друзі автора – люди, які знали автора особисто. У каталогах бібіліотечних фондів рясніють імена відомих науковців, які активно досліджували й досліджують творчість Бориса Харчука – щоправда, переважно в часи незалежності. Фаховий обов’язок вимагав ретельного ознайомлення з усіма матеріалами. Натомість було бажання не оцінювати, а прожити книгу. Відчути себе читачем. Одним із тих, які гортатимуть цю книгу біля прилавка, купуватимуть і читатимуть, так само не будучи ні знайомі з автором, ані примушувані навчальною програмою, ні успішно стимульовані розкруткою. Одне слово, наразі зумисно уникаю цитувань і спроб літературного аналізу. Хай це буде звичайне читацьке враження від знайомства з книгою.

Тож маємо три повісті: «Вишневі ночі», «Панкрац і Юдка», «De profundis». Перша спроба поділитися враженнями від прочитаного отримала несподівану відповідь: «А пам’ятаєш фільм?» Виявляється, яскраву роботу Андрія Микульського мої однолітки знають, охоче переглядають і можуть зорієнтувати, де отримати копію. Історія кохання лейтенанта-чекіста В’ячеслава Денисенка і зв’язкової УПА Олени Мартинюк на псевдо Калина на тлі творів популярних сучасних авторів видається нереально-поетичною, неначе міфологізованою. Але коли замислитися, що цей твір писався в пізньорадянські часи, за словами доньки письменника Роксани Харчук, немов спокута за твір інший, набагато раніше написаний, проте менш чесний – «Розстріляні ночі», то здається, саме так і належить. Сюжет повісті – короткий і несподіваний. Триває Друга світова війна. Лейтенант НКВД уже рік ганяється за повстанкою Калиною. Останнього разу упустив її, бо під ним зламалася кладка. Але відтоді не може забути «сірі очі і сивий вітер». Батька Олени вбито на війні, дочка має прийти потай оплакати його разом із матір’ю та сестрою. Денисенко влаштовує засідку й «бере» повстанку «живу і цілу» – як і вимагав майор Свиридов. Тепер В’ячеслав миттєво з невдахи, якого рік водила довкруж пальця «теличка», перетворюється на старшого лейтенанта, «щасливчика», премійованого грішми й відпусткою до матері. Залишається тільки один допит віч-на-віч. Але він вирішує долю обох – і ловця, і здобичі. Молоді люди втікають разом світ за очі, та вже наступного дня їх прошивають кулі під час погоні.

Читачеві, звиклому до бурхливого драматизму М. Матіос (повість «Просили тато-мама…» теж виповідає любов енкаведиста й повстанки) чи хвацького бойового запалу О. Вільчинського (роман «Останній герой»), сюжет «Вишневих ночей» видасться неправдоподібним, млявим і «непереконливим». Немає кривавих сцен допитів, захопливого духу погоні, яскравих, широкими мазками, пристрастей, кінцівка легко відгадується. Натомість у повісті є те, про що повсякденний читач уже встиг підзабути: неквапна оповідь, що підкоряється лише внутрішньому, змістово-почуттєвому ритму, дистанційована чуттєвість у стосунках між чоловіком і жінкою, зрештою, символізм мови й сюжету.

«Любов завжди індивідуальна й неповторна: гуртова притаманна навіть не всьому тваринному світові», – таким нехитрим афоризмом розпочинається твір. І вже читачеві не треба, здавалося б, думати, шукати підтекстів, та й щодо сюжету, схоже, чимало зрозуміло. Проте залишається те, чого важко відшукати в інших текстах, інших авторів, оте «індивідуальне й неповторне» – любов до слова, до людини, до читача. Непрямий порядок слів, нанизування епітетів, часто повторюваних, гра з безособовими конструкціями, що уможливлює суб’єктно-об’єктні переходи оповіді, даючи читачеві змогу то неначе «читати думки зсередини» персонажів, то немов опинятися поруч із ними «ззовні», чергування складних багатокомпонентних розлогих речень із уривчасто-короткими – все це витворює неповторний ритм оповіді. У найнапруженіший момент (як, скажімо, у сцені схоплення Калини) час немов зупиняється, і кожна деталь постає, ніби при уповільненій кінозйомці – з невимовною чіткістю й плавністю, аби читач не «проскочив» цю мить у гонитві за динамікою сюжету, а відчув кожне її слово.

У цьому, як і в градації означень, згаданій грі з безособовими синтаксичними конструкціями, апеляції до чуттєвих уявлень читача через образи, де сплітаються воєдино запахи, звуки, кольори і враження персонажа, «Вишневі ночі» близькі до класичних творів М. Стельмаха, М. Рильського, П. Загребельного, Ю. Мушкетика. Епізод, коли, відпочивши, задоволений Денисенко повертається до гарнізону перед допитом Олени-Калини, нагадує глибоко психологічні описи з «Війни та миру» Л. Толстого. «Він мовби прокинувся до цих слів: “Уже знають, що я поїду, вже і підвищують мене в званні”, — черконуло в свідомості, а з душі не звітрювалося чисте, привітне, пристрасне. Нічого не відповів: хотілось обняти вартового. Радісний, легкий і стрімкий, вбіг у прокурену чергувальню. Там у тютюновому диму грали в шахи. Йому поступилися, він сів і виграв. Його називали “везуном”. Усі з ним були уважні та лагідні. І він був зі всіма чемний і лагідний» (с.36).

Безумовно, авторського коментаря до подій, оціннісних характеристик персонажів і подій у творі чимало. Попервах вони викликають нерозуміння. Всі оці «великоокі невинності», «щомить льодяніші почуття і думки», або коли лейтенант сидить у засідці й мислить ускладненими реченнями. Ми ж, читачі, знаємо, що так не буває. Або вже було. Тільки забуваємо про закорінення у традицію. Про поетичний реалізм Довженка й імпресіонізм Хвильового. У цій книзі «шістдесятника за духом» Бориса Харчука не варто шукати історичної правди у звичному для нас буквальному розумінні. Символізм отаких «неправдоподібних» деталей на тлі цілком реальних подій привертає увагу до їх оцінювання, спонукає абстрагуватися від історичної конкретики й самому осмислити події у вимірі правди художньої. Може, так буде більш об’єктивно?

Любов на одну мить, яка наздогнала героїв повісті у казематах гарнізону, й подарувала, нехай і ціною життів, один день справжньої свободи й «чесності з собою» пояснює сцени в дусі поетичного кіно, коли втікачі танцюють посеред лісу в той час, як треба втікати. Але й утікати нікуди: обоє – зрадники для своїх «обозів», на обох чекає лише страта. Гострота проживання кожної миті викликає у пам’яті епізоди з «Чуми» А. Камю.

Загалом, для тих, хто не обтяжував себе ретельним вивченням історичної боротьби УПА й НКВД на українських теренах, повість абсолютно чітко пояснює ситуацію: було дві ідеологічні машини з обох боків, які мало зважали на людей, ставлячи все на службу ідеї. І були люди, які жили в умовах, коли «вдень одна влада, а вночі інша». І були ті, кого затягувала ідеологічна машина з того чи іншого боку. В’ячеслав і Олена вчинили фантастичний вибір – збунтували проти своїх машин в ім’я життя, повноцінного, вільного. Хоча б на кілька годин бути вільними – дорожче, ніж усе життя ходити під знаменами чужої правди. Такий лейтмотив твору.

Однойменний фільм за мотивами повісті Бориса Харчука «Вишневі ночі» був знятий у 1992 році – з Інною Капінос і Володимиром Шевельковим у головних ролях. Фантазія творців фільму рушила далі, відштовхуючись від сюжету. Олена працює санітаркою в містечковому шпиталі. В’ячеслав удає там військового лікаря, а насправді полює на повстанців. Обоє квартирують в одному будинку пані Марії. Перше, що впадає в око: автор сценарію зумів вловити одну зі знакових складових тексту: чистоту первісного потягу чоловіка й жінки, який не знає жодних умовностей – соціальних, ідейних, політичних. Автор сценарію «ступає із затакту», умотивовуючи подальший розвиток подій, уже описаний у повісті. Кохання, яке раптово спалахнуло між персонажами, у книзі було неначе осяянням, іскрою, завдяки якій насправді кожен із них зміг бодай на мить звільнитися від зашморга умовностей. У фільмі воно стає цілком реальною, психологічно вмотивованою подією. Значно чіткіше, порівняно з книгою, окреслено й лінію поведінки «подвійного агента» Сікорського. Особливо вражає фінал кінострічки: загибель закоханих від пострілів двох очільників ворожих таборів. Загалом, це той рідкісний випадок, коли кіно нітрохи не згірше за книгу, і навіть вступає з первинним твором у своєрідний творчий симбіоз, що тільки на користь реципієнтові.

Наступна повість «Панкрац і Юдка» переносить читача до окупованого фашистськими військами містечка. Про місце подій натякає малопомітна деталь – напис над ворітьми трудового табору для євреїв: «Кожному – своє». Як відомо, цей уривок із Цицерона був над входом до концтабору у Бухенвальді, що поблизу Веймара. Однак наявність поліцая Войтека і топонімів Золота Липа, Львів, Княжин, Воронюки адресує радше до сусідньої Польщі, чи навіть Західної України. Утім, ці деталі видаються швидше частиною художньої дійсності, і покликані відтворювати атмосферу довкола подій. Юдка – єврейська дівчина, вчорашня гімназистка, вродлива попри всю фізичну виснаженість, мусить прибирати будинок, який колись належав їхній сім’ї. Тепер тут мешкає один із найжорстокіших «есесівців» – Панкрац. Молодий, ставний і русочубий, блакитноокий, але з губами, тонкими, наче два леза. Їх перше знайомство з Юдкою дає читачеві змогу наослодитися особливим «кінематографізмом» авторського стилю. Юдка мила підлогу й плакала, Войтек узявся їй помагати, за тим їх і застали. «На порозі стояв і сміявся Панкрац – новий хазяїн. Сягнистими кроками ступив у вітальню і пішов, начеб їм обом – Юдці й Войтеку – по головах, простуючи до шафи. Порипували, мовби його сміхом сміялися, цвяховані чоботи, скреготнула із виском, мовби засміялася, й шафа, і таз із водою, і скло у вікнах. Войтек прогупотів надвір». Далі на півсторінки – епізод розмови Панкраца з Юдкою, коли той бере її за підборіддя і наказує приготувати вечерю й залишитися. І тут відбувається ота гра суб’єктно-об’єктної сфери оповіді. Досі читач спостерігав події немовби ззовні, тепер він «перепроживає» їх ще раз – уже «зсередини» разом із Юдкою. «Третій день вона тут, але вперше побачила Панкраца, який окупував собі їхній будиночок. Спершу почула його злий, лиховісний сміх, від якого їй потемніло в очах. Той сміх ніколи не забути: він як їдь, як отрута. Сам Панкрац стояв на порозі, як володар, який міг карати і милувати, – він одночасно карав і милував своїм сміхом. Потім була його стрімка і тверда хода. Потім він наказав їй звестися, і вона стала перед ним. Потім він узяв її за підборіддя, і вона дозволила…» Ось і бунт жіночої гордості (внаслідок якого пізніше отримав ганчірищем Войтек), і страх у різних відтінках.

Батьки Юдки спершу протестували, але почувши, скільки запасів хліба й консервів у німцевих шафах, якось і примовкли щодо торгівлі честю. Юдка наступного дня прийшла і залишилась, тішачи себе надією, що зможе при нагоді віднести їжі батькам. Але коли вирішила піти, Панкрац не пустив. Батьків знищили разом із іншими мешканцями концтабору. Тим часом ставний молодик своєрідно «приручав» дівчину. Спостереження Юдки за тим, як у ній інстинктивно прокидається жінка, притлумлюючи тривожні сигнали, які час від часу подає розум, виписані психологічно майстерно. Тим іще важчий трагічний фінал, хоча й розумієш: хіба могло бути інакше?
Відносна передбачуваність сюжету разом із «кінематографічністю» оповіді та вишуканою соковитою мовою є спільними рисами обох текстів. Чого варті лише «спромагаючися на дотеп», «колінкувала», «дощівка» та багато інших. Крім того, шанувальники психології пригадають «синдром Гельсінкі», але то вже окрема розмова.

Завершує збірку повість «De profundis» – «Із глибин». Як не дивно, цей твір виявився найбільш відомим читачам і навіть дещо заангажованим: «Це там, де про реальних людей». «Автобіографічний». «У персонажів є прототипи, які досі Києвом ходять». Залишмо нагоду «впізнавати персонажів» тим, хто має на це більше шансів і знайомств особистих. Їм буде вдячність за коментар, а нам наразі – насолода від читання.

Мілетій Павлюк, уже відомий і вшанований письменник, чия думка вагома й авторитетна у видавничих колах (про це читач дізнається пізніше), пише про призначення митця. А на папір саме собою лягає «виведене здивованим напівшепотом: «Спочатку посади, а потім оспівай…». Деталь невипадкова. (У Бориса Харчука випадкових деталей, вочевидь, не буває – про це можна захищати дисертацію). Невипадкова, як і тремтіння руки, і нібито безсенсовні слова, які раз-у-раз зроняє Павлюк сам до себе. Втомлений 70-літній «живий класик» вирушає на прогулянку Університетським садом, де зустрічає знайомого професора. «У сивий вечір, у сірому капелюсі, в такого ж кольору макінтоші – гострі зубки хижо поблискують – Глинський скидався на мишку, і Мілетію Павлюку хотілося втекти від нього або наступити йому на хвостик». Сірому професорові у повісті відведено, певно, найгіршу роль. Бідолаха втілює ницість і приземленість усього світу кон’юнктурників і номенклатурників. Саме з його уст читач потроху дізнається про причини справжнього конфлікту у творі – він розготрається у душі Мілетія.

Колись Мілетій Павлюк і Георгій Чайка були друзями з дитинства. Обоє талановиті, молоді, веселі. Разом навчалися. Але в дорослому віці Георгій став мішенню тоталітарної радянської системи, а Мелетій вчинив (був змушений?) як «борець і громадянин» – виступив із таврувальною промовою на адресу приятеля. Минули ті часи. Георгія немає на світі. Мілетій відомий і визнаний. Твори Георгія перевидають у повному зібранні. А професор Глинський, який «на все життя запам’ятав» ту промову, тепер допитується, чи той «за», чи «проти» перевидання, «розуміючи, що з таким перевиданням зміниться вже усталене, вже звичне в літературознавстві, але як тоді почуватиме себе Мілетій Павлюк»? Дещо згустивши фарби та додавши гротескового присмаку, автор у діалогах майстерно передає характери персонажів: і запобігливу підступність професора, і нещиро-відчаєний (може, запізніло-розпачливий) демарш письменника. Зміст і форма їхніх розмов досить влучно відтворюють дух тієї епохи, коли правду кажуть уже вголос, але ще – прикриваючи долонькою і роззираючись.

Професор розчиняється собі у київських сутінках, а письменник бреде додому, де на нього чекає поживна і корисна вечеря, приготована дбайливою дружиною. Стосунки подружжя змальовані з трепетною відвертістю. Абсолютно буденні жести, розмови набувають особливого значення, а надто – контрастуючи з буремними почуваннями Мілетія. Цікаво: тепер його непокоїть, чому членові редколегії не надіслали паперів на погодження? Невже він, Павлюк, «вийшов у тираж»? Значення вже трохи архаїчного словосполучення розкривається непрямо. З-поміж метань персонажа, його раптової метушні постає жахливе усвідомлення: «вийшов у тираж» – значить, ти вже нікому не потрібен, нічого не важиш. У радянські часи залежалий на полиці товар – «списували». Схоже, з людьми також могло трапитися подібне. На відстані часу нинішньому читачеві така смикотнява видається надуманою і зайвою, проте, водночас, до болю знайомою. То ось що відчувають чимало нинішніх «людей із портфелями» та «у кріслах», окрім жадоби влади і грошей. Мілетій Павлюк проходить усі кола внутрішнього пекла: сварка з дружиною, яка вперше за всі роки не лише гостро висловилася про його справи з тим перевиданням (гарцюєш по пам’яті Чайки, ще й по твоїй погарцюють), а й величала «синьором Макітрою», затяті телефонні дзвінки у всі інстанції щодо творів Чайки, проспект із вибаченнями від видавнитцва, і зрештою – власні муки спогадів, сльози каяття наодинці з томиком – ще прижиттєвим – творів покійного товариша. «Промітання душі мітлами». А потім – «правильний» і своєчасний розлогий есей-спогад про Георгія. Саме – правильний. І – до виходу обіцяного проспектом. Поважний часопис друкує все вчасно, спогад-рефлексії сприймають дуже вдячно. З подачі Мілетія професор Глинський береться готувати виставку до 75-річчя з дня народження Георгія Чайки. Тільки знову дрібна деталь просилизає у сцені, коли дружина Лариса читає заверстаний текст: «- Здорово!.. – в ту ж мить глибоко, затаєно думаючи: Мімікрія-павлюкія…А якщо й моя?» Але все гаразд: число часопису виходить напередодні відкриття виставки, і хоча у випадковому денному сні ще приходять «поет Мілетій Павлюк і антипоет», чарівна моложава дружина будить знову-таки вчасно. Наступого дня вони повертаються після гучного виступу на відкритті виставки: «Вона ступала, моложава, породиста, кланяючись самими очима; а він – із піднесеним чолом, засмаглий, ще багровіший – час від часу похиляв свою білу голову й ішов, як Олімпієць: хай колись і помре, та побачить свій пишний похорон». Такий опис більш ніж відверто передає авторську оцінку персонажів та їхніх учинків.

Втім, окрім історико-літературної, у повісті є невеличка творчо-психологічна лінія. Ідеться про оте невдале есе про митця, що його писав головний герой на самому початку. В ньому, як і в афоризмі про індивідуальну любов у «Вишневих ночах», – ключ до розшифрування тексту. Однак цього разу роздуми про талант розсипані по всьому твору і проступають немов пунктиром. Напочатку: «…талант – це ще не тільки й не стільки те, коли слова вивергаються, блискають і гримлять, бо талант – це коли розгойдана нестримна стихія кидає тебе у твй день, і прозирається темне, безпросвітне минуле й ще темніше, ще безпросвітніше майбутнє, і тобі видно з високого дня в усі кінці світу». Потім десь принагідно з уст дружини письменника лунає переказ бабці – легенда про те, як Бог дає людині талант, а чорт притьмом обсипає довкола спокусами. І далі – вибір тільки людини, адже Бог, даючи талант, робить чоловіка рівним собі, тож відтак – допомогти більше нічим не може. А тепер згадаймо назву – «З глибин». Це перші слова покаянного псалма, який читають над тим, хто при смерті. У час свого майже-катарсису Мілетій засинає, тримаючи чайчину книжку на животі, як мрець, і шепоче: «Ти не адепт, Жорко. Ти – творець… Я винен…Але я завтра…» На завтра Павлюк засів писати есе-спогад-рефлексію. Висновків напрошується багато…

Про справжнє мірило таланту й особливі вимоги до людяності митця можна міркувати чимало. Так само про значимість миті й відвертість із собою перед лицем вічності. Загалом же після прочитання всіх трьох повістей трохи більше замислюєшся над справжніми цінностями й істинною природою своєчасности. І над питаннями славнозвісної відповідальності перед читачем також. Приємно, гортаючи сторінки, відчувати, що незримо присутній поміж рядків автор тебе усвідомлює і поважає…