Дженні Хольцер та її Текст

Слова про всепроникність поезії у нашому житті вже давно стали трюїзмом. Попсові актори та музиканти переконують шанувальників, що варто лишень роззирнутися довкола й отримати дозу натхнення, а серйозні митці зізнаються, що просто інакше не можуть, — мовляв, дещицю поетичного світосприйняття не проп’єш.

Проте пригнічені побутовими проблемами люди не відривають очей від своїх черевиків, а вміння читати використовують лише для перебирання назв магазинів та випадкових заголовків уранішньої жовтої преси. Хоча, можливо, питання лише у репрезентації свого тексту, у формі подачі, яка могла б привернути увагу пересічної людини й змусити її задуматися.

Друга половина минулого століття увиразнила тенденцію взаємопроникнення різноманітних напрямів мистецтва. Часом художники, котрі мають зовсім інший підхід до потенційного читача і до міського простору як такого, можуть стати репрезентантами поезії у сучасному заклопотаному світі. Одним із найцікавіших прикладів подібного злиття сучасного мистецтва та поетичних текстів творчість відомої американської художниці Дженні Хольцер.

Формування пошуку і пошук форми

Дженні Хольцер народилася 1950 року в місті Галліополіс, Огайо. Епоха  формувала її особистість, – як згодом зізнавалася сама Дженні: перші десять років її життя пройшли в постійному перегляді фільмів воєнної тематики. Дехто з сусідів будував бомбосховища, хтось страждав через фантомний біль, а для неї війна ставала невід’ємною частиною світогляду.

Дженні навчалася в Університеті Огайо (Афіни, Огайо), престижній Школі Дизайну Род-Айленду та відвідувала Незалежну навчальну програму Музею американського мистецтва Вітні. Після переїзду до Нью-Йорка в 1977 році вона почала працювати з презентацією текстів як формою мистецтва.

Тривалий час Хольцер збирала висловлювання про різні сфери життя («хоча не з усіма я і погоджувалася», – уточнювала вона потім). Добірка цих загальновідомих істин і склала її першу значну роботу, яка нині вже стала класикою сучасного мистецтва. В 1977 р. Хольцер «оздобила» райони Нью-Йорку цитатами зі своєї добірки. Аркуші з гаслами типу: «Слухай, коли говорить твоє тіло», «Люди психи, якщо вони думають, що вони важливі», «Старих друзів краще лишати в минулому», «Планування майбутнього – це ескапізм», «Спасіння можна продати і купити», – утворили серію «Трюїзми». Написи були розклеєні на стінах і телефонних будках. У 1982 прийшло офіційне визнання, з якого почалася світова слава Дженні Хольцер. Того року її «Трюїзми» з’явилися на гігантських електронних бігбордах на Таймс-Сквер. Згодом «Трюїзми» з’являтимуться на футболках, виставлятимуться замість вивісок у кінотеатрах, стануть частиною дизайну меблів і т.д. Як каже сама художниця; «я хотіла охопити якомога більше тем, із різних точок зору».

У своїй творчості Хольцер постійно шукає нових форм для ретрансляції ідей. Так, тексти з серії «Виживання» (1983-1985) мали більш агресивний характер і фраза – «Чоловіки нас більше не захищають» – була видрукувана на упаковках з презервативами. Або, скажімо, її тексти висвічувалися на табло літаків, що прибували в міжнародний аеропорт JFK. Одна з найвідоміших фраз Хольцер – «Захисти мене від чого я захочу» – прикрасила болід для перегонів від BMV.

Одна з упізнаваних особливостей її творчості – екстраполяція чужих висловлювань і власних текстів за допомогою надпотужного проектора на різноманітні відомі архітектурні будівлі в Римі, Парижі, Каннах, Дубліні, Неаполі, Буенос-Айресі, Венеції, Ріо-де-Жанейро і т.д. Для нічних проекцій на Капітолій вона обрала висловлювання Кеннеді та Рузвельта про роль мистецтва та культури в американському суспільстві.

Прикметно, що сам підхід Хольцер до тексту має глибоке коріння в американській традиції. Ідеться про викарбовування певних життєвих приписів на стінах, дорогах та інших складових міського простору. Приписи, меморіальні написи і вислови батьків-засновників утримують щоденне життя американців у рамках свого роду правил екзистенції. Таким чином, слово відбите у камені, набуває більшої ваги і набуває статусу істини, що, погодьтесь, має ще глибші релігійні корені.

Дженні Хольцер була однією з перших сучасних художниць, яка почала використовувати рухливу електронну стрічку. Експериментуючи, вона постійно спресовувала щільність сенсів за допомогою збільшення миготіння стрічок. Кілька років тому на персональній виставці в Москві її  робота «Монумент» мала 5 метрів заввишки і складалася з 22 діодних стрічок. Крім цього, була представлена робота з 60-ма стрічками, де «Трюїзми» ніби наштовхувалися один на одного і навалювалися на глядача єдиним потоком. На питання враженої журналістки, як взагалі все це можна охопити, Хольцер відповіла: «Ви можете прочитати текст, якщо відійдете подалі. З близької відстані все це, направду, видається дуже агресивним, як і саме життя».

Буря в галереї й підбурення глядача
Дженні Хольцер писала тексти самотужки поміж 1977 р. та 2001р., хоча з 1993 р. вона в основному переосмислює тексти, написані іншими. Приміром, нобелівськими лауреатками Віславою Шимборською та Ельфредою Елінек. Хольцер наголошує, що для неї не так важливо, кому належить текст. Набагато важливіші процес читання глядачем і форма для презентації текстів.

Окрім «Трюїзмів» всесвітню славу отримав ще один її цикл – «Есеї підбурення», який уперше з’явився у просторі Нью-Йорку в 1979 р.

«Есеї підбурення» моделюють монологи фанатично налаштованих людей, які керуються і надихаються текстами Троцького, Гітлера, Мао та Леніна. «Есеї» закликають до повалення держави як такої, і знищення політичних лідерів та правлячої еліти. Стосунки між людьми спрямовуються у соціальну площину, у виміри взаємин між різними суспільними верствами. Тексти мають на меті вивільнення свідомості людей від упереджень, соціальних обмежень та підбурення внутрішньої енергії та свободи.

Як каже Дженні Хольцер: «Часом тексти стають неконтрольованими, і вони повинні мати чітку впорядкованість». «Есеї підбурення» містять 25 текстів по 20 рядків, 100 слів у кожному (зрозуміло, що при перекладі кількість слів варіюється). Есеї наносяться на різнокольоровий папір, з якого викладається життєрадісна мозаїка поп-арту, що часом ріже очі своїми токсичними кольорами, підкріплюючи інтенсивністю кольору потужність написаного слова.

Текст як світло

У своїх роботах Хольцер часто говорить про насилля, гноблення, сексуальність, фемінізм, владу, війну та смерть. Її головна мета – висвітлити таємне, пролити світло на те, що було прихованим, дати голос тому, хто був німий. Один із її останніх проектів включає картини у техніці супрематизму, намальовані на уривках з таємних документів армії США про війну в Іраку, де цілі абзаци зафарбовуються, приховуються від загалу. Так само, як в житті мас-медіа скеровують думку загалу, підфарбовуючи ту чи іншу напівправду.

Дженні Хольцер завше намагається донести глобальні проблеми, які хвилюють її, до якомога більшої аудиторії. Хоча сама художниця каже, що просто допомагає собі та іншим задуматися, «а думання – це найкращий ґрунт для дії».

P.S.
Українські глядачі можуть побачити роботи Дженні Хольцер на виставці «Сексуальність та Трансцендентність» в PinchukArtCentre до кінця вересня. Спеціально для цієї виставки було зроблено найбільшу інсталяцію  «Есеїв підбурення» – 2500 різнокольорових аркушів прикрасили стіни галереї на чотирьох поверхах. Також ознайомитися з українською інтерпретацією текстів Хольцер можна скачавши електронну версію.

В одному з інтерв’ю Дженні Хольцер зізнавалася, що обирає тексти для виставок залежно від країни. Скажімо, «Трюїзми» будуть зрозумілі будь-де, але «Есеї підбурення» точно не знайдуть відгуку в Бразилії чи Японії, «тому що люди там більш ввічливі, ніж у Нью-Йорку». Хоч це звучатиме банально, але тільки час покаже, чи знайшли тексти Дженні Хольцер відгук в українських читачів.