
Спекотне над Києвом небо замерзло. Очі сліпить білий-білий проти сонця сніг, а куди в глибокому потоці сонце не сягає, туди направлено світло потужних «дігів». – Знімають кіно, «Тіні забутих предків». Епізод «Коло церкви». Для нас, дітвори, вони всі – боги. Але й за піввіку не затреться виокремлена в пам’яті невеличка, ладна, міцна постать за кінокамерою. Будеш згадувати й після перегляду «Білого птаха…» в тому ж гірському селі, що стрепенулося від останнього танцю Ореста, спрагле сатисфакції за упослідження свого гонору і свого болю, і після «київських» уже сеансів роками ув’язнених картин режисера Іллєнка. Уникаючи сентиментів, не розкажеш цього потім при спілкуванні, аж пригадаєш на представленні літературної трилогії – навіжено відвертої і рідкісно талановитої. Зрештою, як і все, що ним створене.
Не стало Майстра.