Селінджер, якого немає

Селінджер був…
Народжений у січні 1919 р. у родині єврея-гендляра Соломона Селінджера і колишньої католички-ірландки Мері Джілік (після одруження правовірної юдейки Міріам) у Гарлемі, але дуже швидко, внаслідок розквіту батьківського бізнесу, родина переїхала у самий центр Нью-Йорка (так міг би починатися найвидатніший твір письменника «Ловець у житах», The Catcher in the Rye, більше відомий у нас як «Над прірвою у житі», якби сам оповідач «не забанив» такий примітивний опис власної банальної появи на світ і свого ж «безголового дитинства»). Повної вищої освіти він так і не здобув, хоча спроб було чимало, адже після випуску з Пенсільванського військового училища по черзі навчався у Нью-Йоркському університеті, в Австрії й Польщі (вивчав м’ясну справу), в Урсінус-коледжі в тій таки Пенсільванії (тоді вже вбирався у довге чорне пальто з вельветовим коміром й позиціонував себе автором майбутнього видатного американського роману) й, зрештою, у Колумбійському університеті (прослухав курс лекцій з написання короткого оповідання).

З 1942 р. служба у війську. Війна і госпіталізація 1945 р. Одруження з німкенею на ім’я Сильвія, яку завжди називав Саліва (звичка до примарних вигадок уже тоді давалася взнаки). Повернення додому. Другий шлюб 1955 р. з потенційною випускницею коледжу Клер Дуглас (відразу після одруження кинула науку), від якої згодом народяться двоє дітлахів: дівчинка Маргарет (авторка скандальних спогадів про татусеві пороки і своє жахливе дитинство, що з’явилися друком 2000 р.) і хлопчик Метью (назвав сестру трохи несповна розуму, зауваживши, що його дитячі роки минали цілком нормально). Усамітнення у містечку Корніш, штат Нью-Гемпшир. Розлучення. Кілька любовних романів (реальних й епістолярних; згодом листи письменника до Джойс Мейнард на аукціоні «Сотбіс» були куплені за 150000$ Пітером Нортоном і передані автору – є ще на світі благородні люди). Третій офіційний шлюб з Колін О’Ніл (персональна медсестра, колишня гувернантка його дітлахів).

І звісно ж, процес творчості. Перші проби пера − публікація оповідання «Молоді люди» (The Young Folks) 1940 р. у журналі Story; а далі − Cosmopolitan, Saturday Evening Post, Esquire, Collier’s. Перша серйозна публікація 1948 р. у підкореному New Yorker-і − «Чудовий день для рибки-бананки», A Perfect Day for Bananafish. Перший роман 1951 р. − «Ловець у житах», The Catcher in the Rye. Перша збірка оповідань 1952 р. − «Дев’ять оповідань», Nine stories. Перші повісті про Гласів 1961 р. − «Френні і Зуї», Franny and Zooey; продовження розповіді про цю родину 1963 р. − «Вище крокви, будівничі», Raise High the Roof Beam, Carpenters, і «Сімор. Вступ», Seymour: An Introduction. Нарешті остання публікація в New Yorker-і 1965 р. − «16-й день Хепворта 1924 року» (Hapworth 16, 1924). Кінець. Нічого «другого» в його мистецькій кар’єрі ніби й не було (правда, ще 1948 р., Селінджер спробував опублікувати «Океан, повний м’ячів для боулінга», The Ocean Full of Bowling Balls, таку собі історію з життя померлого брата Голдена Колфілда з майбутнього роману, але текст так і не був надрукований; нині ж його можна прочитати лишень у бібліотеці Прінстонського університету, в присутності бібліотечного працівника, за наявності двох посвідчень особи). Повернення, принаймні за життя, точно не сталося.

Він помер так само у січні, 2010 р., незабаром після 91 річниці від дня народження. Спокійно, відповідно до свого доволі поважного віку. Так, як, зрештою, і має бути з кожним добропорядним пересічним громадянином суспільства. Але чи був він ним?

…для світу
Для світу Селінджер був загадкою. Багато хто надавав перевагу обговоренню власне його епатажної постаті (хоча він навряд чи прагнув таким бути), а не творчості (зрештою, цілком імовірно, що й така розмова була б йому не надто цікавою).

Одні дивувалися: як можна відмовити Спілбергу?

Спершу була екранізація одного оповідання зі збірки «Дев’ять оповідань». Під назвою «Моє дурненьке сердечко» світ побачила «Тупташка-невдашка» (Uncle Wiggily in Connecticut – «Дядько Віґґілі у Коннектикуті» – кульгавий кролик «дядько Віґґілі» був героєм тодішніх популярних американських дитячих книжок; саме так і називав напівжартома, напівсерйозно свою кохану дівчину Елоїзу Уолт Гласс). Зрештою, не лише на думку автора твору, а й численних критиків, стрічка зазнала абсолютного фіаско, і письменник заповзявся ніколи більше не продавати авторських прав на екранізацію власних творів. Тож наступна відмова Стівену Спілбергу (й не лише йому, адже перед тим право на екранізацію «Чудового дня для рибки-бананки» хотіла придбати чарівна Бріджіт Бардо) була цілком закономірною, так само, як і заборона на сценічні постановки власних творів, після скромного прецеденту в театрі одного коледжу у Сан-Франциско. До того ж, як міг пристати Селінджер на режисерську пропозицію сфільмувати бестселерного «Ловця», якщо на першій же сторінці роману вустами головного героя він заявляв про свою ненависть до кіно й кіношників як людського виду: «А тепер він у Голлівуді, Д. Б. Продає себе, як повія. Коли я щось і ненавиджу, то це кіно. Просто не хочу про нього нічого знати» (переклад Олекси Логвиненка, 1984).

Дехто обурювався: чому він не дає жодних інтерв’ю?

Якось у далекому 1953 р. Селінджер таки зголосився поспілкуватися з місцевою шістнадцятирічною школяркою (враховуючи молодий вік усіх його дружин, нічого дивного в такому приятелюванні з тамтешньою молоддю не вбачаємо). Проте й вона його зрадила – незабаром розмову з письменником було опубліковано, але аж ніяк не у шкільній газеті, а як передовицю у місцевій газеті The Clarmont Daily Eagle. Письменник обурився й укотре переконався, що підступна, така ненависна йому липа-брехня – phony – атакує, наступаючи з усіх фронтів, адже нею інфіковано навіть плеканий ним дитячий світ, здавалося б, світ повної невинності, простоти, наївності – innocence. Наслідок розчарування – двометровий паркан навколо власної садиби. Як виняток – розмова з журналістом The New York Times у 1974 р. з проханням не втручатися в його особисте життя (втручанням у даному разі стала піратська публікація ранніх оповідань письменника).

Ще інші співчували: і не набридне йому по судах тинятися?

Незважаючи на численні судові позови, якими Селінджер рясно нагороджував чималу кількість відповідачів, він сам аж ніяк тією бюрократичною тяганиною не переймався. Рутинну роботу за нього завжди вправно робили професіонали. Вони ж, ці блюстителі порядку й закону, випещені адвокати, контролювали й кожне слово, що потрапляло чи не потрапляло на сторінки пресових органів у контексті відповідних судових процесів і ухвалених рішень (як правило, завжди на користь вибагливого позивача). Селінджер розпочав судову естафету наприкінці 1980-х рр., звернувшись до суду з вимогою заборонити британському критику Яну Гамільтону цитувати його листи у біографії. Далі було ще немало прецедентів. Останній мав місце влітку 2009 р. і призвів до табуювання публікації роману шведського письменника Фредеріка Колтінга, який під псевдонімом Дж. Д. Каліфорнія надрукував продовження історії про вже 76-річного Голдена Колфілда під назвою «60 років потому: пробираючись крізь жита» (60 Years Later: Coming Through the Rye).

…для США
Для рідної країни, тобто великих і могутніх Сполучених Штатів Америки, Селінджер перш за все (принаймні так його потрактовують у численних підручниках з історії американської літератури, яким, зрештою, не маємо підстав не довіряти) був нонконформістом (яке довге й складне слово – так і тхне від нього знову ж таки якоюсь phony – видно нікуди від неї у цьому світі не втечеш). Його творчість була викликом, знаменувала бунт, породжувала незгоду. Із неї він поставав не такий, як усі.

А водночас, то був приклад для наслідування. Продуктивного й не дуже. Під продуктивним – плеяди авторів, що починали власні кар’єри з цитатами Селінджера на вустах і його стилем на папері (серед найвідоміших ті, хто так само долучився до нонконформістської (sic!) когорти – Філіп Рот, Джон Апдайк, Гарольд Бродкі. Натомість під «не дуже» продуктивним наслідуванням маємо на увазі взірець для убивць (не конче серійних, проте дуже епатажних) і божевільних. Так 1980 р. Марк Девід Чепмен застрелив Джона Ленона і заявив поліції, що причини його вчинку можна шукати на сторінках селінджерового «Ловця у житах», до насолоди від читання якого він укотре й вдався одразу ж по скоєнні вбивства.

Крім того, як констатовано в антології «100 заборонених книг: цензурна історія світової літератури» (100 Banned Books: Censoprship Histories of World Literature, NY, 1999), саме роман «Ловець у житах» був книжкою, яку найчастіше забороняли в США між 1966 і 1975 рр. Їй інкримінували надмір нецензурної лексики (одна добропорядна громадянка навіть нарахувала 785 лайливі слова, – якби ж то нині так пуристично писали!), «очевидну порнографічність», «аморальний зміст», «антибілу пропаганду», «прокомуністичну філософію» та «підтримку проституції, гомосексуалізму й алкоголізму». Звісно, цим кампанія «проти» книжки аж ніяк не обмежувалась, адже ще 1957 р. австралійська митниця конфіскувала партію роману, що була подарована уряду країни американським послом (щоправда, потім книжки повернули, але з відповідною міткою, що книжка не призначена для молодіжного читання), а поодинокі випадки трапляються й нині.

…для України
Для України Селінджер завжди був і, думаю, залишиться й надалі видатним чужинцем. Він наче міф: про нього всі чули, багато хто його читав, зокрема завдяки майстерним перекладам О. Логвиненка, О. Сенюк, О. Тереха, Ю. Покальчука (деякі навіть усе перечитали, адже він, молодчина, не так уже й багато повидруковував протягом життя, а от що тепер почнеться, то вже інша історія, адже подейкують, що письменницький маєток переповнений рукописами, навіть увінчаними спеціальними авторськими поясненнями, на кшталт − друкувати відразу без втручань, зробити серйозне редагування, відкласти на десяток років і т. д.), але ніколи не бачили (звісно, крім однієї найпопулярнішої світлини симпатичного чорнявого молодика, такий собі «портрет художника замолоду», та ще кількох малознаних фото в уже набагато поважнішому віці – одна з них, презентована на обкладинці Times за 1961 р. – чудом вихоплене об’єктивом обличчя письменника у рідному Корніші, де на нього частенько, проте, як правило, невдало, полювали фотомисливці). Звідси й виринає в уяві чомусь зажди юний, вічно милий хлопчисько, за яким не вженеться жоден ловець. Здавалося б, чому він не помер молодим, адже багато хто так і думав, не чуючи про нього десятиліттями, а він, виявляється, жив і творив. Правда, для себе.

…для мене
Для мене Селінджер був, як не дивно, одним із найяскравіших представників втраченого покоління і якнайперше автором «Дев’яти оповідань». Я захоплювалась саме ними, а Голден Колфілд пройшов якось повз мене. Запам’яталась лишень уявна куля в його животі у сцені з готельним ліфтером, та й вона зрештою всмокталась, розщепилась всередині черева. А от бананові рибки, гусак мосьє Йошото, чорнокрилий вовк,  товстелезні скельця Рамониних окулярів й решта дрібниць з оповідного світу – досі яскраві. Можливо, завдяки кольорам. Про це розумні науковці навіть дослідження писали, порівнюючи авторські кольорові підбірки з буддистською символікою. Так, аналізуючи «Філософські й естетичні основи поетики Дж. Д. Селінджера» (М., 1975) і пишучи про «Загадки відомих книг» (М., 1986), І. Л. Галинська зауважувала, що в санскритських поетиках, відповідно до теорії «дхвані», спершу розрізнялось 8, а потім 9 поетичних настроїв «раса», кожній із яких відповідав свій порядковий номер і конкретна кольорова символіка. Відповідно до цієї системи й була розроблена орієнтовна схема: 1. «Чудовий день для рибки-бананки» − еротика, кохання − коричневий або синювато-бурий; 2. «Тупташка-невдашка» − сміх іронія − білий; 3. «Напередодні війни з ескімосами» − співчуття – сірий; 4. «Людина, яка сміялась» − гнів, лють − червоний; 5. «У човні» − мужність − помаранчевий; 6. «Для Есме з любов’ю та бридотою» − страх− чорний; 7. «Уста чарівні та зелені очі» − відраза − синій або зелений (бо на санскриті, це одне й те саме слово «ніла»); 8. «Блакитний період де Дом’є-Сміта» − здивування, одкровення − жовтий; 9. «Тедді» − спокій, що веде до відречення від світу.

Мене завжди мучило запитання (не тільки в селінджеровому контексті й, упевнена, не лише мене), чи думав письменник, коли писав, що потім його текст трактуватимуть саме так? Чи вивчав він спеціально всілякі потенційні можливості різновекторної наукової інтерпретації? Чи просто викладав думки на папері, не замислюючись над тим, як їх сприйматимуть? Для кого, для чого, як, де, коли, скільки − низку можна продовжувати до абсолютного виснаження, а от відповіді так і не буде подаровано (а навіть, якби вона й була, то не факт, що задовольнила б і виявилась кращою/цікавішою/фаховішою за чиюсь дослідницьку альтернативну пропозицію). Натомість лишаються тексти, і ті образи, що з них виринають, цінніші за будь-які запитання і відповіді разом узяті.

Бачу маленьку Сибіллу на сонячному пляжі. Так і не можу зрозуміти, якого кольору її купальник: синій, як стверджував надмірно блідий Сімор, чи  жовтий, як наполягала його маленька власниця.

Ніби відчуваю на дотик зроблену з пелюсток маку тендітну пурпурову маску Людини, яка сміялася, що так контрастує з обличчям господаря.

Разом з Дом’є-Смітом уважно розглядаю постать у блакитному вбранні на передньому плані малюнку черниці Ірми, що ймовірно належить Марії Магдалині.

Чую опівнічний телефонний дзвінок, на який відповідає сивий чоловік, до якого уважно придивляється дівчина з великими синіми, майже фіолетовими очима.

П’ю віскі з содовою у вітальні Елоїзи в компанії Мері Джейн і згадую старі добрі часи гуртожитівських буднів, а за вікном усе сипле й сипле сніг.

І ще багато різного. Більше сумного, але напрочуд ненав’язливого й дуже рідного, ніби то все коїлось десь поруч і не так уже й давно зі мною, з моїми рідними й близькими, з тими, до кого не байдужа і байдужа, з кимось, кого знала особисто і через знайомих…

The End
Одне слово, Селінджер помер. І це аж ніяк не погано. Можливо, навіть добре, адже тепер припиняться безглузді чутки й хворобливі пліткування, спричинені його захопленнями буддизмом, індуїзмом, йогою, макробіотикою, діанетикою, нетрадиційною медициною, а також неймовірно відчуженим способом життя останніх п’ятдесяти років, таким привабливим для продукування пліток. Звісна річ, вони породжуватимуться й далі, але вже не матимуть жодного значення. Адже його немає, і таємниця, якщо така й була, пішла разом із ним. Тож смерть Селінджера нічого не змінила (знаємо ж бо, що автор як вид помер уже давненько), натомість із нами залишилися Голден, Сімор, Зуї, Френні, Бу-Бу, Уолт, Елоїза… Для когось лише уявні. Для когось цілком реальні. Й може, не лише одна я часто-густо згадую слова небайдужої мені героїні «Тупташки-невдашки», котра розчулено питала у подруги/світу/себе самої: «Я ж була доброю дівчинкою, правда ж, доброю?». Думаю, відповідь давати не мені. Перечитайте. Згадайте. Просто подумайте.