Мить Шекспіра

Поете, Боже драми! Не годинник на башті відбиває відміряний тобі час, ні, ти сам встановлюєш
для себе межі часу і простору, і якщо ти здатний створити цілий світ, що існує у цьому часі і просторі,
то в ньому ж ти знайдеш і мірило його.
У цей світ веди зачарованих глядачів, давши їм міру.

Й. Г. Гердер.

Шекспір об’єднує Україну. Об’єднує навіть тоді, коли Україна знову нібито опинилася на межі політичного розколу.

Так, 27–28 квітня в Києві проходила міжнародна наукова конференція «(Інтер)національний Шекспір: вектори рецепції», що відбулась за сприяння Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка, Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ та Класичного приватного університету (Запоріжжя). Не відбулося б цієї зустрічі і без Лабораторії ренесансних студій, яку очолює справжній подвижник українського шекспірознавства професор Наталія Торкут. Торік відбулась перша в Україні Міжнародна шекспірознавча конференція «Поетичний універсум “Сонетів” Вільяма Шекспіра: рецепція, дослідницькі інтерпретації, переклади» в Запоріжжі (на базі Лабораторії ренесансних студій), про яку репортаж для «ЛітАкценту» підготував Володимир Панченко. І хоча торішня, по суті, перша міжнародна шекспірівська конференція мала привернути увагу громадськості до Шекспірового сонетарію, проте пленарне засідання було названо так: «Шекспірівський код у світовій літературі».

Природно, що вже цьогорічна конференція безпосередньо стосувалася проблем творення Шекспірового канону в світовій літературі з урахуванням різних векторів рецепції. Причому, що важливо, особливий акцент було зроблено на вивченні українського шекспірівського канону. Зокрема, неодноразово лунали думки про потребу створення Шекспірівської енциклопедії, яка б панорамно розкривала роль Шекспіра в українській літературі. Хоча Шекспір, безперечно, належить до класиків №1 у світовому літературному процесі, а отже, він представлений у всіх національних літературах, українська література має потужне явлення шекспірівського слова у своїй історії. Без перебільшення можна говорити про історію рецепції Шекспіра від Франка й Куліша до Андруховича та Подерев’янського. В будь-якому разі Шекспір і в дорадянський, і в радянський, і в пострадянський час утверджувався як постать, як текст, зрештою, як «культурна метафора» нового часу.

Проблемне поле «Шекспір на карті/ Шекспір як карта» пленарних засідань цьогорічної конференції поєднувало два основні виміри досліджень національних рецепцій шекспірівського канону. З одного боку, маємо реконструювати систему тих тематичних пріоритетів та аксіологічних преференцій, що визначають неповторність ландшафту шекспірівського дискурсу в різних країнах світу. З другого боку, як зазначають організатори конференції, важливим постає виявлення й осмислення тих інтелектуальних стратегій і культурних практик, завдяки яким сформувався шекспірівський код як один із ключових концептів європейської ідентичності. В такому разі засвоєння шекспірівського коду українською культурою є спробою залучення нашої національної культури до європейського інтелектуально-естетичного простору.

День перший: «Music to hear, why hear’st thou music sadly…»

Шекспір був актуальним для домодерного періоду, для української еміграційної літератури (в особі Тодося Осьмачки, Ігоря Костецького, Юрія Клена та ін.). У радянській Україні чимало зроблено для представлення Шекспіра — зрештою, саме ця ґрунтовна праця стала підставою для видання повного зібрання творів Шекспіра українською мовою в 80-ті рр. ХХ ст., до якого долучилися і видатні вітчизняні літературознавці (Д. Затонський, Д. Наливайко, Н. Модестова, О. Алексеєнко, К. Шахова, Н. Жлуктенко), і письменники (П. Загребельний, О. Гончар, Д. Павличко та ін.). Також це видання мало чудові ілюстрації Сергія Якутовича. Про ці успіхи української Шекспіріани у вступному слові сказала професор Н. Ю. Жлуктенко на першому пленарному засіданні 27 квітня. Наталія Юріївна зробила ґрунтовний екскурс в історію українського перекладу Шекспірових творів, зупинившись переважно на «материкових» перекладах — від М. Старицького до вже згадуваного повного видання Шекспіра. Також окреслено і внесок київської літературознавчої школи в розбудову шекспірівського канону в Україні. Пані Наталія зауважила, що дата проведення Другої міжнародної конференції не випадкова: як відомо, весь світ у різних формах відзначає день народження Шекспіра в останній тиждень квітня. Отже, в такий спосіб і українське шекспірознавство долучилося до світового вшанування видатного англійського барда. Вона нагадала, що торік на конференції в Запоріжжі було озвучено ідею про створення міжуніверситетського науково-дослідницького шекспірівського центру на базі кількох університетів. Інститут філології був першим київським університетом, який доєднався до цієї ідеї. Тому другу конференцію проведено саме в стінах Інституту філології.

Директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка М. Жулинський зупинився на висвітленні українського шекспірознавства в сучасному гуманітарному просторі. Зокрема, було відзначено і фахову дискусію на «ЛітАкценті» про утвердження шекспірознавчої школи в Україні (статті М. Соколянського, Н. Торкут, Д. Наливайка). Жулинський апелював у своєму слові до потреби творення системного шекспірознавчого простору — потрібно координувати зусилля шекспірознавців і поширювати знання про найвидатніші здобутки в цьому просторі.

Член-кореспондент НАНУ М. Сулима звернувся до висвітлення «Новокозацьких сонетів» Финтика Шляхтиченка в історії українського сонета.

В кількох подальших доповідях ішлося про визначення творчого генію Шекспіра в стереоскопічному зіставленні з творчістю Тараса Шевченка. Так, професор Л. Задорожна говорила про вартісні оцінки вчинку в Шекспіра та Шевченка. В обох поетів маємо особливу природу вчинку, що базується на пориванні до Істини. Краса ідеалу така велика в Шекспіра й Шевченка, що порив до неї — це вже щастя. В обох митців творчість будується на розкритті суперечностей між реальним і бажаним життям. Водночас, ми маємо можливість духовного переродження людини («Король Лір», «Гамлет»).

Професор Т. Бовсунівська дослідила «параболічний слід» у творах Шекспіра та Шевченка. І хоча обидва майстри слова ніколи не писали твір-параболу в чистому розумінні, проте про параболічність їхніх творів говорити варто. Вона постає як особлива парадоксальність, що виникає внаслідок умовності сюжетної ситуації. Параболічність постає як поєднання сюжетоскладання та проектування, як загострений тип мислення. Саме ця форма художнього модусу є ключем до розуміння емпіричної ситуації життя.

Культурологічні паралелі між Шевченком і Шекспіром провів професор С. Росовецький (також представник літературознавчої школи Інституту філології). Натомість професор Житомирського державного університету ім. І. Франка П. Білоус спробував підійти до простеження типологічних спільностей у трагікомедії Феофана Прокоповича «Володимир» та трагедії «Гамлет» Вільяма Шекспіра. Передовсім в обох текстах центральними є мотиви вбивства родича в королівській родині, подібна алегоричність, в обох текстах наявні сили з потойбіччя, що визначають лінію сюжетотворення: тінь Ярополка та привид батька Гамлета.

Друге пленарне засідання (на ньому вже головувала проф. Н. Висоцька) розпочалося з доповіді представника російського шекспірознавства В’ячеслава Шестакова, професора Російського інституту культурології. У виступі йшлося про найкращі театральні постановки Шекспіра в Росії (зокрема і про славетного «Гамлета» Смоктуновського). Загалом, у сучасному світі, на думку доповідача, закріпилася тенденція вдягати Шекспіра в джинси і показувати життя XVI століття. Натомість значно цікавіше вдягати персонажів Шекспіра в одяг своєї епохи, але показувати гру, що відображає сучасне життя. Ішлося і про визначний внесок у російське шекспірознавство О. А. Анікста, і про те, чому славнозвісна праця Гілілова є, на думку В. Шестакова, «національною ганьбою», оскільки викривляє сприйняття Шекспіра.

Професор І. Лімборський запропонував бачення Шекспіра в добу пост-сучасності, коли існує вже не один Шекспір, а кілька Шекспірів у кожній культурі. Світ знає не Шекспіра, а «шекспірів за доби глобалізації». Зокрема було згадано доволі дискусійну працю Габріеля Ідіна «Шекспір і Маркс», в якій розглядаються проблеми праці, ринку й економіки та їхній вплив на формування художньої свідомості Шекспіра.

Професор Б. Шалагінов у доповіді повернувся в чарівливий світ німецького романтизму і спробував зіставити двох геніїв минулого: Шекспіра та Моцарта. Зокрема, йшлося про близькість Шекспіра на світоглядно-естетичному рівні до представників німецького романтизму. З усіх можливих пар — Бах–Данте, Шостакович–Шекспір, Моцарт–Шекспір — саме остання є найобґрунтованішою. Шекспір подав людину в тому вигляді, в якому її задумала сама природа. Відображення онтологічного прагнення людини до трансцендентального виміру маємо в Моцарта.

Професор І. Мегела зупинився на докладному висвітленні античної спадщини в драматургії Шекспіра (зокрема на матеріалі драми «Троїл і Крессіда»).

Професор Н. Висоцька підготувала доповідь про «історично осучаснену» переробку «Макбета» Шекспіра — фарс «Макберд!» Б. Гарсон і традицію шекспірівського бурлеску в культурі США.

Професор, директор Міжуніверситетського науково-дослідного шекспірівського центру Наталія Торкут виступила з доповіддю про те, що «Шекспір» став культурною метафорою в контексті пошуків європейської ідентичності. Отже, вивчення Шекспіра не обмежується лише літературознавчим контекстом, а є спробою вивчення європейської ментальності. Осягаючи Шекспіра, ми наближаємося до розуміння європейського способу думання. Також Наталія Миколаївна, яка, безперечно, є душею і двигуном нинішнього шекспірознавства в Україні, розповіла про здобутки її Лабораторії за 2009 рік, коли Лабораторія ренесансних студій разом із Міністерством освіти і науки України та Українською асоціацією викладачів зарубіжної літератури провела відкритий Всеукраїнський творчий конкурс серед старшокласників за двома номінаціями: «Кращий український переклад 91-го сонету Шекспіра» та «Сонет до Великого Барда», що пройшли в рамках інтелектуально-просвітницької акції «Безмежний світ Шекспірових сонетів». Таким чином, вдалося повернути читацьку рецепцію молоді до Шекспіра, часом такого неприступного і монументального. Сьогодні розвивається сайт Лабораторії, що є потужним ресурсом для утвердження шекспірознавства в Україні.

Після другого пленарного засідання учинки конференції розбрелися по секціях і підсекціях, щоб продовжити роботу вже в іншому режимі.

День другий. «Ні, я не йду тропою віршоробів, / Що оди тчуть з фальшивої краси»

Часто буває, що другий день конференції є менш плідним у науковому плані. Проте на цій конференції другий день став не просто днем підбиття підсумків. Ми мали досить потужне фінальне пленарне засідання, на якому головувала Т. Михед. Вже перша доповідачка зі США привернула до себе увагу, оскільки йшлося про відлуння Шекспірового тексту в славетних і добре відомих українському читачеві творах Ільфа і Петрова. Таку компаративістичну доповідь представила професор Стретфордського університету Ріма Ґрінгіл. Читаючи цей роман, ми часом не замислюємося, наскільки потужно в ньому представлений шекспірівський інтертекст: і в епізодах із Еллочкою-людожеркою, і в зображення Остапа Бендера (який у психологічному портреті доволі подібний до Гамлета й також хоче виїхати зі своєї Батьківщини в Ріо-де-Жанейро), й у використанні шекспірівського тексту для пародіювання радянських реалій. Зрештою, професор Ґрінгіл звернула увагу на типологічну подібність у фіналах «Гамлета» й «Золотого телятка».

Ґрунтовним був виступ проф. Н. Жлуктенко, яка говорила про шекспірівський дискурс в англійській літературі середини ХХ ст. — у романі П. Акройда «The Lambs of London». Доповідачка використала саме англійську назву твору в доповіді, оскільки наявні переклади (маємо російські варіанти «Лондонские обманщики», «Лондонские сочинители») не відповідають первісній назві. Lambs — це і прізвище Марії та Чарльза, двох англійських романтиків, популяризаторів Шекспіра. Наталія Юріївна розпочала свій виступ із цитати французького історика П’єра Нора (який увів у світову гуманітарну науку поняття «місце пам’яті»): «Ми більше не прославляємо нації, ми вивчаємо їх славу». Роман Пітера Акройда — постмодерне прочитання шекспірівського тексту, в якому дослідниця виокремила три головні шари: єлизаветинської епохи, межі XVIII–XIX ст. та  літературної сучасності, в якій реалізується настанова життя як театру.

Лада Коломієць спробувала знайти спільні орієнтири в перекладах «Гамлета», які запропонували Ігор Костецький та Юрій Андрухович (із часовою дистанцією майже в півстоліття). Костецький постає першопрохідцем у системі виламування з шекспірівського канону, яке ми мали в радянській Україні, представляючи пародію на необарокову версію перекладу Шекспіра (версія Костецького протистояла перекладам Гребінки). Переклад Ю. Андруховича — це вже постмодерне обігравання шекспірівського коду в ХХІ ст. В обох перекладах маємо орієнтацію на бурлескне представлення Шекспіра. На думку дослідниці, говорячи про переклад Андруховича, можна говорити про «пацанський» переклад, оскільки тлумач використовує доволі специфічні мовні засоби для відтворення оригіналу (знижену лексику, вульгаризми, зокрема: каталажка, пацани, фраєр, шухєр, дрейфун тощо). Ю. Андрухович подає, скоріше, не переклад Шекспіра, а переспів, про що свого часу написав на «ЛітАкценті» М. Соколянський, показавши «нарцисизм» перекладацького методу новітнього тлумача. Можливо, проте, навіть у такому разі все ж таки варто говорити не лише про опозиційність до шекспірівського канону, що ми маємо в Костецького й Андруховича, а також про спробу в пародіюванні, викривленні витворити інший канон Шекспіра. Тобто, що шекспірівський анти-канон, який творять Костецький та Андрухович, є новою формою канону. В такому разі сам канон набуває гетерогенної природи, вбираючи pro et contra.

Тетяна Михед заторкнула тему стосунків Т. С. Еліота та Шекспіра. Г. Блум писав про цю особливу інтелектуально-естетичну боротьбу Шекспіра ХХ ст. із Шекспіром ренесансним. Доповідь завершилась цікавою дискусією. Марія Габлевич навіть запропонувала думку, що не беконівські ідеї ми відчитуємо в Шекспіра, а шекспірівські — в Бекона (якого, до речі, антистретфордіанці вважають одним із можливих справжніх авторів шекспірівських текстів).

Сама ж Марія Богданівна запропонувала вишуканий, філігранний аналіз типології «ренесансної Любові». Як відомо, в античності було кілька лексем на позначення того, що сьогодні ми просто називаємо любов’ю. Львівська перекладачка звернулася до висвітлення контекстів, у яких в шекспірівському тексті маємо вживання концептів любові, де в метафоричних образах відбувається творення цієї стихії. Пані Марія делікатно заторкнула проблему пост-сучасної рецепції Шекспіра, яка постає часом збідненою, вульгаризованою, нецікавою. Немає геніїв, які б сягала шекспірівських небес. Насамкінець іспаніст Олександр Пронкевич (щойно прибулий із Маямі) запропонував своє бачення дванадцяти анімаційних історій, створених за текстами Шекспіра. На жаль, в аудиторії не було можливості продемонструвати фрагменти з фільмів, а компаративістичні доповіді сприймаються значно краще саме з проектора. Проте Олександр Вікторович зупинився на особливостях новітнього прочитання Шекспіра у відеотексті, коли «Гамлет», наприклад, є претекстом для «мультфільму жахів» тощо.

Ставлячи фінальну крапку, Наталія Торкут сказала, що ця конференція постала потужним кроком до утвердження шекспірознавства на рівні системи. Було згадано і «ЛітАкцент», що став трибуною, яка активізувала рух до відродження Шекспіра в Україні. Наталія Миколаївна говорила і про поширення знань про Шекспіра у вищій школі, про потребу створити олімпіаду з шекспірознавства (на кшталт студентської олімпіади з української філології, англійської мови), впровадження новітніх методів викладання Шекспіра у школі, заохоченні школярів через конкурси, МАН до вивчення Шекспіра. Отже, відкривається величезне поле для українського шекспірознавства ХХІ ст. Дещо з перерахованого планується реалізувати на черговій конференції 2011 року в Запоріжжі.

P. S. «O’ let me, true in love, but truly write, / And then believe me, my love is as fair»

Безперечно, Вільям Шекспір належить до митців, які перебувають у центрі західноєвропейського літературного канону. В такому разі, з одного боку, нічого дивного немає в тому, що кожна епоха прагне подивитися на Шекспіра своїми очима, зробивши і його придатним до свого бачення. Звичайно, нова епоха не може дивитися на Шекспіра через окуляри, якими на Шекспіра дивився його час — доба англійського Відродження. З другого боку, творчість Шекспіра — це духовно-естетичний простір, який промовляв до людини, який розкривав перед глядачем одвічні людські проблеми життя та смерті, вірності та зради, кохання та ненависті. Шекспір у творчості винайшов абсолютно нові художні прийоми, які мали велику естетичну силу, він створив підґрунтя для персонажів, які заглиблюються в себе, розпочинаючи тиради саморефлексій. Філософія вчинку доповнювалася новим поглядом персонажів на себе, новим типом художньої рефлексії. Драматургія Шекспіра закорінена у проблему індивідуального героя, замкненого зі своїми пристрастями, який іще не може знайти гармонійного розв’язання проблеми.