Сьогодні творці французької інтелектуальної літератури встигають писати книжки, регулярно вести щотижневу колонку в престижному журналі, коментувати всі важливі (й не дуже) події в блозі, виступати на рейтингових ток-шоу…
Поворотною точкою, з якої почалося народження кола інтелектуалів у Франції, вважають справу Дрейфуса. Країна розкололася надвоє, унаочнилася вкрай суттєва зміна суспільства — зросла роль суспільної думки. Громадянин, письменник, філософ, журналіст стали силою, що здатна впливати на процеси в країні та нести за це відповідальність.
До чого тут література? Обурення французьких публіцистів переросло в ряд відкритих листів і суттєвіших творів. Деякі з них стали хрестоматійними, як-от відкритий лист Еміля Золя від 7 липня 1898 р. «Звинувачую» («J’accuse») проти несправедливого суду. Ці та решта подібних публікацій не лише вивели справу з площини звичайної справи про шпигунство у площину публічних дражливих проблем тогочасної Франції, але й створили новий літературний контекст.
Відтак мислителі, автори монографій, памфлетів, есеїв, рецензій або статей-колонок у ЗМІ перетворюються на «рупори» суспільної думки, часто не згодні з існуючим порядком речей. Їх називають інтелектуалами (intellectuels), іноді використовують російське запозичення «intelligentsia». Відповідно з’являються поняття «інтелектуальна література», «інтелектуальна влада» (littérature intellectuelle, pouvoir intellectuel) тощо.
Інший знаковий рік — 1977, коли з’явилося покоління мислителів-письменників-публіцистів, які об’єдналися під назвою «нові філософи». Флагманами серед них були Бернар-Анрі Леві, Андре Глюксман та Моріс Клавель (Bernard-Henri Lévy, André Glucksmann, Maurice Clavel).
Кілька тогочасних філософів виступили з жорсткою критикою їх. Наприклад, Жіль Дельоз в одному з інтерв’ю сказав: «Їхня думка нічого не варта. Цьому є 2 причини. По-перше, вони оперують великими концептами: Закон, Влада, Господар, Світ, Спротив, Віра тощо. Також вони роблять гротескні суміші, грубі паралелі, як-то закон і опір, влада і ангел. Водночас — що слабший зміст їхньої думки, то більшої важливості надає сам собі мислитель».
Відтак уже 1977 року опоненти «нових філософів» зауважили їхню надзвичайну медіатизацію.
Інтелектуал перетворюється на публічну особу. Яким чином? Завдяки надзвичайній увазі ЗМІ. Наприклад, у 1978 р. журнал «Le Nouvel Observateur» відкрив нову рубрику «Objectif 78», яка стала полігоном для обговорення тез «нових філософів». А світоч тодішньої французької літературної критики Бернар Піво (Bernard Pivot), своєю чергою, присвятив один з випусків передачі «Apostrophes» проблемі їхньої політичної орієнтації.
До ролі ЗМІ варто додати також надзвичайну функцію видавця. У Франції кінця 70-х ключові позиції в «битві титанів» інтелекту зайняло видавництво «Grasset». Своєю чергою, у видавництві деформується ієрархія — відтепер головний редактор не є ключовою фігурою, він більше не деміург, який обирає рукописи. Бал править «керівник серії» (directeur de collection): це спеціально запрошена особа, яка є мозковим центром видання серії книжок — від розробки загальної концепції серії до підбору авторів і текстів, які туди увійдуть. У видавництві «Grasset» такою постаттю став Бернар-Анрі Леві. Молодий автор, якому на той момент не виповнилось і 30 років, повністю координує серію «Figures».
Ще одна важлива складова — активна участь самих інтелектуалів, самопіар. Починаючи з 70-х рр. вони створили інформаційний фон, що постійно спонукав не просто до висловлення власної думки, а й до справжньої полеміки, що часто переростала у відверті дебати на сторінках ЗМІ або на радіо.
У вже згаданому вище інтерв’ю Жіль Дельоз лаконічно окреслює зміну взаємин між ЗМІ та інтелектуалами: «Відтепер вони навчилися самотужки привертати увагу мас-медіа за допомогою «інформаційних приводів». Тобто будь-який медійно грамотний інтелектуал за бажання легко може спланувати, сконструювати і реалізувати проект свого проникнення в публічний дискурс.
Сьогодні мало що змінилося. Присутність інтелектуалів у ЗМІ посилилась: тепер вони не тільки дають інтерв’ю чи працюють ведучими на радіо чи телебаченні. Сьогодні творці французької інтелектуальної літератури встигають писати книжки, регулярно вести щотижневу колонку в престижному журналі, коментувати всі важливі (і не дуже) події в блозі, виступати на рейтингових ток-шоу…
Це цілком гармоніює із нинішнім медійним визначенням поняття «інтелектуал» — людина, яка працює в сфері науки, мистецтва чи культури та використовує свою відомість із метою громадської мобілізації за певну ідею чи проти неї, надає зміст змінам у суспільстві.
Умова sine qua non інтелектуальної літератури Франції — тісний зв’язок зі ЗМІ. Дуже дотепно озвучив його Жан-Клод Казанова (donne Jean-Claude Casanova), редактор журналу «Nonfiction», у першому випуску свого дітища взимку 2008–2009: «Напишіть гарну статтю в журнал «Commentaires», і в неї буде більше читачів, ніж у книжки».
Медіатизація така потужна, що журналісти вже поділили інтелектуалів на спеціалізації, на своєрідні «сфери впливу». Наприклад, для ксенофобського коментаря проти арабів у Франції запросять улюбленця Ніколя Саркозі — Алена Фінкелькрота (Alain Finkielkraut), для роз’яснення рухів політичних еліт — Режіса Дебре (Regis Debray), для дражливого антирелігійного висловлювання покличуть Мішеля Онфре (Michel Onfray) і так далі…
Хто зараз є обличчям французької інтелектуальної літератури? Добру спробу створення канону сьогодення зробив 2007 р. «Nouvel Observateur» у номері, присвяченому саме цьому питанню. У номер потрапило 12 чоловічих імен.
На обкладинці п’ять облич, в тілі журналу — ще сім імен, але меншими літерами. Відтак, за версією «Nouvel Observateur» 2007 р. інтелектуалами «з обличчям» є Ален Фінкелькрот, Андре Глюксман, Бернар-Анрі Леві, Макс Галло та Мішель Онфре (Alain Finkielkraut, André Glucksmann, Bernard-Henri Lévy, Max Gallo, Michel Onfray). Решта сім меншим шрифтом: Ніколя Бавере, Жорж-Марк Бенаму, Ален Мінк, Жак Атталі, Жозе Фреше, Патрік Бюіссон і Жан д’Орнессон (Nicolas Baverez, Georges-Marc Benamou, Alain Minc, José Frèches, Patrick Buisson, Jean d’Ormesson, Jacques Attali).
Чи справді у французькій інтелектуальній літературі немає жінок? Є. З них виділимо двох — Мону Озуф і Елен Сіксу (Mona Ozouf, Hélène Sixous), бодай тому, що обидві впродовж 2009–2010 літературного року опублікували по новій книзі.
Проте в ЗМІ говорять і про нагальні проблеми інтелектуальної літератури.
Наприклад, про вибірковість тем коментування інтелектуалами — справді, коли в спальних районах Парижа горіли машини, практично всі медіатизовані автори — замість того, щоб надати фаховий холоднокровний коментар — змовчали.
Але найбільш дражлива тема — питання про кризу думки, яка чи то вже непомітно відбулася, чи то ось-ось відбудеться. Реакція обережна, але доволі промовиста. Одні ЗМІ пропонують використовувати словосполучення «ті, хто продукує думку» замість слова «інтелектуал», інші нагадують про існування величезного прошарку «невідомих» інтелектуалів, яких називають «universitaires», тобто непублічні науковці — філософи, соціологи, антропологи, психоаналітики, літературознавці.
Кола читання:
Ряд визначень поняття «інтелектуал» у французькій Encyclopédie d’Agora: http://agora.qc.ca/mot.nsf/Dossiers/Intellectuel
«Французькі інтелектуали від справи Дрейфуса досьогодні»: рецензія + синопсис: http://www.krinein.com/livres/intellectuels-france-5925.html
Журнал «Manière de voir» про виробництво та війну ідей у Франції сьогодні (квітень-травень 2009): http://www.monde-diplomatique.fr/mav/104/
«Географія вчених» — карта інтелектуальних ресурсів світу: http://www.monde-diplomatique.fr/cartes/geographiesavants
Досьє «Nouvel Observateur» про інтелектуалів (10 травня 2007): http://hebdo.nouvelobs.com/sommaire/dossier/071821/7-les-intellos.html
«Nouvel Observateur» про «нових філософів» (2 березня 2006): http://bibliobs.nouvelobs.com/2008/07/09/que-reste-t-il-des-nouveaux-philosophes
Згаданий в статті випуск передачі Бернара Піво «Apostrophes»: http://www.ina.fr/art-et-culture/litterature/video/CPB77051334/les-nouveaux-philosophes-sont-ils-de-droite-ou-de-gauche.fr.html
Згадане в статті інтерв’ю з Жілем Дельозом (травень 1977): http://www.generation-online.org/p/fpdeleuze9.htm
Мона Шоле про «недозрілих інтелектуалів» (травень 2006): http://www.monde-diplomatique.fr/2006/05/CHOLLET/13437
Антуан Шварц про кризу ідей та падіння якості інтелектуальної літератури (травень 2006): http://www.monde-diplomatique.fr/2006/05/SCHWARTZ/13448
Народилася, росте, вчиться і працює в Києві. Викладач кафедри теорії та історії світової літератури Київського національного лінгвістичного університету. Магістр цього ж університету (факультет французької мови), тема магістерської роботи: «Інтермедіальний дискурс в романі Ірен Неміровскі «Собаки та Вовки»», науковий керівник В.І.Фесенко. Стипендіат програми Phileas Accueil 2008-2009 н.р. Майбутній аспірант. Автор французького перекладу проекту «Богдан-Ігор Антонич: Назавжди» (гурт «Тельнюк: Сестри»). Коло інтересів: сучасна література, інтермедіальність, література і живопис, театралізація, література і кінематограф, театр абсурду, métissage, autofiction, géocritique. Маленька слабкість: каталонська кухня.
