8 квітня „ЛітАкцент” організував у київській книгарні „Є” поетичний вечір Віктора Неборака „Свобода – це воїн”, у рамках якого було презентовано його нову книжку письменника „Вірші з вулиці Виговського” (вид-во „Срібне слово”).
Назва вечора і назва книги (вулиця Виговського належить до багатоповерхового, спального району Львова, значно менш відомого в публічному просторі, ніж старий центр) вже свідчили, що на відвідувачів і слухачів чекає не зовсім звичний Неборак. І справді, вірші останніх років виявилися дещо простішими, прямолінійнішими, а заразом часто спокійнішими й медитативнішими, сумними. Яскраво виблискувала в них публіцистична складова, причому ні суто текстуальні інтонації, ні авторське виконання не давали остаточно зрозуміти – це серйозно чи із самоіронією?
Ось як сам Віктор Неборак прокоментував свою нову поетику: „Так склалося, що зазвичай у моїх текстах фігурували старовинні частини Львова, на зразок Академічної вулиці, але особисто я завжди жив поза центром, у новіших районах. І ось я вирішив звернутися саме до цих територій, виступити від імені пересічного мешканця багатоповерхівок”.
Модератор вечора Володимир Панченко розпочав „дискусійну” частину вечора з суміжної теми – історії української літератури. Мовляв, у своїй статті в „Кур’єрі Кривбасу” Неборак нарікав на неправильний „код нещастя” української літератури. Про що саме йшлося?
„Я там трохи іронізував і мав на увазі передусім шкільну програму з літератури, – відповів Неборак. – Мало не вся вона присвячена описам страждань, поразок, голоду і подібних речей. Звісно, учням непросто це сприймати, їм хочеться побачити й позитивні, „переможні” приклади. З цієї точки зору набагато веселіші твори, наприклад, „Енеїда”, „Тигролови”, „Конотопська відьма” і навіть „Гайдамаки”, котрі особливо ефектно сприймаються в середовищі криміналізованих підлітків – це я кажу з власного досвіду викладання літератури на Донбасі. Взагалі, вивчення літератури в школі – велика проблема, і якщо вчитель її сам не любить, він нічого не дасть своїм учням. У мене навіть була ідея зробити літературу не звичайним предметом, а просто годинами обговорення певних книжок на вибір учителя”.
Утім, якраз нові вірші Неборака аж ніяк не назвеш надто веселими. Це, як пояснив автор, спричинено тим, що кожен вірш писався з приводу конкретного випадку, а більшість випадків були невеселі. Такий собі поетичний реалізм.
У книжці „Вірші з вулиці Виговського” чимало творів із навколополітичною тематикою – „Обличчя Президента”, „Промовляння після Майдану”, „Лист після Майдану” тощо. На запитання Володимира Панченка про роль політики в поезії Віктор Неборак відповів, що політика постійно втручається у приватне життя і намагається його поруйнувати.
Взагалі, питання приватного життя, приватного світу і простору стали головною темою вечора. Як каже Неборак, його нинішні вірші спрямовані саме на культивування малого, закритого особистого світу. „Якби я міг, я би щодня тільки тим і займався, що водив би дітей до школи та назад”, – пожартував він. Під час читання віршів, щоправда, така теоретична концепція втілювалася на практиці далеко не всюди. Зокрема, важко назвати дуже вже приватними згадані політично заангажовані тексти з їхнім часом геть прямолінійним пафосом. І формулювання „Свобода – це воїн, а не курва”, хоч і було визнано актуальним усіма учасниками зустрічі, важко назвати маніфестом „приватного спокою”.
Можна сказати, що в більшості прочитаних віршів сенс і риторика виразно домінували над образністю. Хоча час від часу в текстах з’являлися цікаві тропи. А найчастіше Неборак переймався „фреймовими” мовними іграми та комбінуванням смислових конструкцій на тлі емоційного штилю. За моїми спостереженнями, багатьом слухачам найбільше сподобався вірш „Дві історії” — про те, як ліричний герой із малою дочкою зустрічає свою колишню кохану та про всі думки та емоції, що в таких випадках виникають і наповнюють своєю напругою лаконічні й прості слова.
Далі виступала Людмила Таран. Спочатку вона заінтригувала всіх згадкою про те, як давно вони познайомилися з Віктором Небораком, але раптом передумала про це розповідати, а натомість прочитала свою рецензію на книгу. Суть її в тому, що „Вірші з вулиці Виговського” – своєрідний експеримент: чи можна опоетизувати буденне, побутове, звичайне життя в ситуації, коли, за формулою самого Неборака, „наш дім опинився серед колишнього пустища”. І, впевнена Людмила Таран, експеримент удався, на такому ґрунті цілком можливе створення цікавих текстів.
А Віктор Неборак продовжив апологію приватності: „Приватність буває різна: для когось, може, це просто почитати спокійно газету або ще щось. Але в кожної людини є світ своїх маленьких дотиків до справжнього, і його хочеться оберігати від чужих. Особливо це важливо в нашому суспільстві, котре постійно перебуває в транзитному стані, в пошуку – якщо ми не будемо кожен підтримувати свій світ, то просто розчинимося, як цукор. Тож теперішня моя віра – плекання приватного”.
Колишньому кореспондентові „Літературної України” Анатолію Щербатюку така віра Неборака не сподобалась. Як і його нові вірші – „Мені здається, це плекання не приватності, а примітивності. Якщо ми будемо так писати, а не робити різноманітним і цікавим наш дім, то його просто розтопчуть, і правильно зроблять”.
„Можливо, – відповів Віктор Неборак, – комусь це й здається примітивним. Але в нашій літературі вже був період густої метафоричності. І ми так у ньому блукали, що тепер хочеться навпаки чогось простішого. До того ж, інколи саме базові цінності виявляються, на перший погляд, дуже простими, а примітив часом виявляється є основою життя”.
Наступним виступив молодий поет Дмитро Лазуткін. Він згадав часи, коли „рука Неборака мене торкнулась вперше” – як він прогулював школу з пивом і журналом „Світовид” та знайомився, зокрема, й з поезією Віктора Неборака. „Треба подякувати Вікторові, що він виводить на поетичну карту дотепер маловідомі частини Львова. А головне – що поет не деградує і не вариться у власному соку, а змінюється”.
На пошуках „нового слова” зосередився й Василь Герасим’юк. За його словами, цілком природно, що Неборак звернувся до „людяних” місць – свого дому, району, вулиці. І наслідком стала поезія, можлива навіть і без густої образності.
Тарас Федюк традиційно присвятив свій виступ критиці верлібру (саме верлібри переважають у „Віршах з вулиці Виговського”). Мовляв, ця форма угробила європейську поезію і намагається зробити те саме з українською. Проте, сказав він, Неборакові вдається створювати цікаві вільні вірші. „Для мене ці твори – ніби екзотичні тваринки. Вони безумовно гарні, але не зовсім знаєш, що з ними робити”.
І завершувала вечір Тамара Гундорова. Вона відзначила в новій книжці побудову „утопії вкорінення”, такого собі нового ґрунтівства, що корелює з давнім хуторянством Пантелеймона Куліша, а також недовіру до метафори й згадуваний вже „пошук нового слова”. Проте, застерегла дослідниця, на шляху побудови „реальної” чи „предметної” поезії, автор завжди перебуває під загрозою надмірної прямоти і перевантаження публіцистичністю.
Усі фото Ірини Троскот
Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
