Не Тільки Тексти: Назад у майбуття

З винаходом Інтернету було вирішено чи не одвічну проблему посередництва між «виробником» мистецтва і «споживачем» – глядачем, читачем і т.д. Кожен медіатор завше хотів підзаробити та нагріти лапу на митцях, у яких генетично закладено нездатність до заробляння й накопичування грошей. Століттями різноманітні ділки – видавці, антрепренери, книгопродавці, продюсери, дилери та інша  нечисть, лишали у власних кишенях чималий осад відсотків із продажів.

Інтернет дав можливість спраглим за культурою користувачам отримати безпосередній доступ до мистецького продукту. Не йдеться про «піратське» незаконне розповсюдження, чи гігабайти графоманії-еротики-й-іншого-контркультурного-непотребу, чи випадковості, коли з нікому не відомих співаків та писак роблять супер-зірок, популярність яких триває 3-4 хвилини. Рівно стільки, скільки лунає черговий хіт-одноденка. Серед справжніх митців музиканти першими почали розміщувати свої твори в Інтернеті.

Потрохи черга доходить і до інших видів мистецтва.

Потрохи черга доходить і до України.

Останній з таких прикладів – Інтернет-проект «Тільки Тексти». Електронні рукописи (думаю, з часом оксюморонність такого вислову не буде відчутною) нових книг В. Стах, О. Криштопи, А. Кокотюхи, М. Бриниха та Т. Антиповича доступні для завантаження (технічні подробиці й деталі тут).

Сьогоднішня розмова про нові книги Т. Антиповича та М. Бриниха – письменників, чиї позаминулорічні твори зібрали низку позитивних рецензій та довели не тільки можливість, але фактичне існування високоякісної, популярної та конкурентно спроможної української белетристики.

У пошуках мата. «Шахмати» без шахів

Ітак, я пропоную каждому із нас ступить на свою клєтку. І хай ця партія не буде вершиною іскуства, но рубка – я вже чуствую – буде атлічна.
М. Бриних

Минулорічні «Шахмати для дибілів» М. Бриниха стали вибухівкою миттєвої дії: рукопис дипломовано «Коронацією слова», видання названо «Книгою року», розгорнуті розмови довкола і навколо. Найцікавіший підручник шахів, обрамлений у стьобну історія становлення, навчання й виховання юного гросмейстера Міши під проводом геніального доктора Падлючча, в шаленому ритмі веде читача до останньої партії, до останньої сторінки. Дикий драйв «Шахмат», драйв мови та гумору, не відпускає до останньої фігури на шахівниці, до останнього мата доктора Падлючча.

Під кінець книги, коли більш-менш підкований у шахах читач цього найменше чекає, роман виховання та посібник із шахової теорії набуває рис справдешнього трилеру з елементами містики, історії і т.д. Проте подібна жанрова метаморфоза виглядає абсолютно органічно у світі «Шахмат», де змішались мови, стали прозорими жанрові кордони, а художні реальності напливають і налипають одна на одну, як «Електронний пластилін» (перша книга М. Бриниха). Фінал обіцяв продовження пригод Міши і Падлючча, бо «У нас попереду, малиш, ще ціла туча всяких випробувань. Хоть ми і не машини BMV, шоби проходити такі краш-тести».

Продовження літературного серіалу – повість «Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча» – не змусило себе довго чекати. Цього разу героям доводиться грати у небезпечні інтелектуальні ігри з самими «ісчадіями» пекла. Паралельно, за сусідніми сюжетними дошками, розігрується історія приїзду в Київ Капабланки і його тутешні пригоди. І ще добрих зо п’ять сюжетних ліній: про нового директора спортивної школи, котрий закриває шахову секцію і чий образ в буквальному сенсі просякнутий запахами смоли і «аццкими» примочками, або партія, розіграна живими шахами, між священиком і отим інфернальним приблудою, «який ровно в двінаццатій годині ночі переступив поріг храму, ні разу не перехрестившись <…> В правиці він тримав зажжону сігару, катора смерділа чим-то дуже непохожим на табак».

У боротьбу на світовій шахівниці втягнуті сили значно крутіші за пересічних «граждан», самі лише обрані та відібрані, ангели й демони. Тому що «шахмати – це вовсє не обична ігра. <…> це поле брані між Богом і діаволом за власть над світом і нами, грішними. У самому буквальному смислі. І протягом віків Господь іграє проти нечистого. А результати цих партій опріділяють нашу історію і будущность». Оповідь перемежовується іншими історіями, паралельними сюжетами; зрештою до боротьби залучаються Чігорін, Старицький, Лисенко, друга «жона» Капабланки – княгиня Чубарова та інші. Згідно з рецептами історичного роману «вальтерскоттівського» типу, або белетристики мейнстриму, в «Цейтноті» «події-що-могли-би-мати-місце» відбуваються на тлі історичних постатей і їхнього руху сюжетними клітинами.

Продовження «Шахмат» – це стьобний мікс стилів, де більше фантастики, фішок сучасної псевдоісторичної белетристики, і набагато менше драйву, гумору і власне шахів. Найяскравіші моменти першої книги – описи боїв на шахівниці, звичок фігур і т.д. У продовженні ж – лиш кілька баталій. Проте окремо варто згадати масштабну битву на початку твору, коли підлога храму перетворюється (ох, знову ці метаморфози) на клітини шахівниці, і ось «вже почали появляцця перші фігури – на шостій горизонталі вишикувались суєтліві демони. Каждий із них хіщно розмахував чимось похожим на граблі. Костлява баришня з косою на плечі без зайвого шухєра розмістилась на клєтці “де8”. За білих поки вийшли тіки восьмеро слігка поддатих храмовників і два архієпіскопа із посохами у покручених артрітом пальцях».

Тільки лінивий не писав про особливу мову «Шахмат», ностальгійно згадуючи відомі з дитинства п’єси Подерв’янського та зрідка цитуючи підліткові «Пісьма братана». Тільки філолог-початківець не мріяв написати літературознавче дослідження про звертання доктора Падлючча до свого «многогрішного дитяти» і «начинающого Фоми». Але точно, що ні перші, ні другі не були готові до появи ліричних і поетичних фрагментів, виконаних у цій химерній стилістиці. Особливо прикметний блискучий початок оповіді про дитинство Капабланки: «Пильний мячик сонця уже достаточно потрудився, нагрівши окіан до тимператури, када вся риба від сказу начинає кидацця на рибаків, – вечір мєдлінно тянув ковдру на себе, п’яні голоса і гітарні перебори струїлись з каждої другої підворітні, а дето в садах оттачували злобу малярійні комарі». Просто музика для вух.

* * *
Фінал «Цейтноту доктора Падлючча» принципово відкритий, що наштовхує на думку про продовження «шахматних» історій. Колись відбудеться фінальна битва і наш юний друг Міша обов’язково проведе кілька особливо вдалих гамбітів. А поки що хочеться процитувати обнадійливі рядки: «Воно, канєшно, ще невідомо, як все обернецця, но мушу тебе успокоїть: те, що ви сиграли у примарному подвалі, – пересічна галіматья, катора Граальом і не пахне».

Зрозуміло, що автор не хоче зупинятись і йти далі у пошуках свого письма, свого стилю, свого виграшного мата. Але чи готовий читач піти за ним?

М’ясорубка любові. Коротка історія лохів

Той, хто дар Божий має, але не використовує – грішник є.
Т. Антипович

У кожній наступній книзі Т. Антипович звертається до різних жанрів – від постапокаліптичної притчевої «Мізерії», через «Тіло і долю» – концептуальну збірку оповідань, присвячених непростому діалогу грішного земного і духовного горішнього, до третьої книги – «Лох», сміливого поєднання жанрів новітньої белетристики. І те, що зачиналось як ще одна історія типового життя, щоправда з атиповим героєм, з плином сторінок прибирає зовсім інших обрисів і масштабів.

«Лох» починається як монолог Рема – годувальника риб у офісах і банках. Він годує риб, щодня рятує їхнє життя, приводить до ладу їхні домівки та має свої уявлення про все на світі. Він прагне гармонії і намагається подолати негаразди нашого геть неідеального світу. Якщо не вдасться, то хоча би узгодити протиріччя закладене у власному імені: між реальною розшифровкою «Революція-Електрифікація-Механізація» та аналогією з античністю – Ремом, братом Ромула. Він хоче цілісного світу і укладає довідкові «Короткі історії риб, абортів, часу, грошей» і навіть дуже коротку «історію кохання». Розповідаючи історію речей, він проказує і свої уявлення й розуміння облаштованості світу. Це і «теорія еволюції під проводом Бога», і сумніви щодо достовірності існування часу, і роздуми про те, куди діваються самотні душі абортованих дітей.

Слабкий, не пристосований до реальності Рем з дитинства хотів бути «ніким». І зараз він, нарешті, ніхто – «не джентльмен, не воїн, не захисник і не завойовник», який  «ніколи ні за що й ні за кого не боровся, брав лише те, що пливло в руки».

Рем має свій талант – він чує музику грошей. Йому затишно в банках та ощадкасах і вночі йому світять лиш поодинокі світляки банкоматів. Як і кожна талановита людина, він художник і поет по-своєму. Часом Рем випадає з реальності і тоді до нього приходять фантазії, сни, думки, видіння.

Рему відкриваються приховані рівні свідомості, трапляються і прозріння. От як, приміром, перемелюючи у старій м’ясорубці шматки серцевого м’яза на корм для риб, йому «враз уявляється, що й наші серця меле якась м’ясорубка. О, м’ясорубка любові! І хтось же їсть весь цей вміст наших сердець, хтось же його перетравлює».

Рем ненавидить конкуренцію і боротьбу. Але любить усіх, любить якоюсь тотальною любов’ю повійку Марійку (найбільша стаття витрат у його бюджеті), сотні риб, випадкову жінку-двірника, продвинутих однокласників, пришелепуватого психіатра, самотнього коропа Тарасика і просто всіх, хто є. Він упевнений, що й найдрібніша жива істота «варта любові, хоча не сіє і не жне». Його внутрішній лічильник смертей близьких йому створінь постійно увімкнений. І він точно знає, скільки риб проливають за ним сльози у своїх акваріумах.

У самотніх сирітських пошуках батька він зустрічає свого шкільного викладача-дивака Стаховича. Той не тільки перевертає з ніг на голову уявлення Рема про влаштованість світу, але й кардинально змінює жанрове спрямування самої повісті. У діалогах штибу Вчитель-Учень Стахович передає Ремові таємні знання про світ, про те, що у світі існують великі лохи й осквернителі. Перші – «кеш-клінери», очищувачі грошей, ті, що віддають («Гроші – це найбільш замацана субстанція на землі. Ти знаєш, скільки над ними проказано молитов дияволу! А є ще певні люди, що вміють їх фахово забруднювати… Брудні гроші розносять заразу нещасть. Їх чистити треба – як чистять одяг і посуд, як лікують хвороби, розумієш?»). Другі – осквернителі, накопичувачі й забруднювачі грошей. У цю дивну війну втягнуто багато кого. Осквернителів, думаю, назве кожен, хто хоча б іноді слідкує за політичними новинами, а серед благосних та сакральних лохів були «Діоген Синопський, святий Миколай, Махатма Ганді, а з наших – Сковорода, Тарас Григорович, іще дехто».

З одного боку, така світобудова може видатись стьобним варіантом голлівудських блокбастерів, у яких доля цілого світу обов’язково залежить від однієї маленької людини, яка стає заледве не всесильною і врешті-решт розуміє своє призначення. З іншого – подібний сюжет, зав’язаний навколо грошей, напрошується на аналогію з реальностями В. Пєлєвіна, де часом цілий світ будується на видобуванні «баблосу» («Ампір В»), або страждання й душі замучених людей перетворюються в гроші й нафту («Македонська критика французької думки»), або гроші липнуть до грошей і багатії стають «баблонавтами» («Простір Фрідмана»).

По-третє, перехід від одного жанру до іншого, стрибок від розміреного діалогу «Вчитель-Учень» до нагальної потреби вирішення героями долі світу, має ті самі перегуки з «Шахматами для дибілів» М. Бриниха, які у поворотній точці перетворюються з найсмішнішого навчального посібника з шахів у знову-таки стьобний і загадковий трилер.

По-четверте. Створюючи потужну метафору боротьби лохів за життя, Т. Антипович описує насправді буття справжнього художника-поета, який, живучи у полоні власних ілюзій і талантів, залишається абсолютно чистим і проігнорованим злими духами грошей. Як писав Ігор Римарук: «Як весело бути поетом і лохом,// Якого, мов мед у горнятку, розводять» (з епіграфу до повісті).
«Лох» якраз і постає своєрідним продовженням філософських розмислів навколо проблем митець і гроші, митець і суспільство. На початку минулого століття Джек Лондон у «Мартіні Ідені» серед іншого подав діалог між дочкою і матір’ю. Вона відмовляла доньку від заміжжя, бо «Мартін Іден, мені здається, ніколи не буде заробляти гроші. А світ так влаштований, що гроші необхідні: без них не буває щастя, – я не кажу про якийсь величезний статок, але просто про твердий прибуток, що дає можливість нормально існувати». Ті ж самі. Про те саме.

І останнє. На фоні загального шабашу масової (без)культури, яка постає відображенням світу зі зруйнованою духовною вертикаллю, повість Т. Антиповича помітно вирізняється.

Бо в його тексті насправді багато Бога.

І пошуків Його: «А що як і наш Бог не знає нашої мови? Тоді всі ці наші молитви – лиш незугарне пожадливе плямкання, як у риби на піску. Ми не тієї мови вчилися від народження, нам треба було вчити мову Божу, а ніхто нас не вчив. Погана школа була. І самовчителів не видавали».

* * *
У часи, коли життєвий цикл людини звужено до перегонів з перешкодами за маршрутом «робота, зарплата, магазин, унітаз», коли будь-яка життєва філософія вкладена в рекламні слогани й заклики якомога вправніше й фінансово вигідніше скористатися з чужої поразки, повість Т. Антиповича «Лох» розповідає про нормальні, прості, природні й такі людські почуття, як любов та співчуття.

І навіть до «Бога, що змушений бачити весь цей бедлам».

Назад у майбуття
Важко сказати, чи приживеться електронна література в наших тенетах. Але перший такий експеримент – «Тільки Тексти» – важлива проба якісного проекту для широкого читача, проба, що за допомогою нових технологій, немов машина часу, повертає до епохи перших письмових свідчень, коли текст і читач залишалися сам на сам. Без свідків. Без посередників. Без книг.