Словобоязливість як явище, або Чи був насправді кінь?

Страхи бувають різні. Кожен із нас має, певне, свій, найпотаємніший. Психологи стверджують, що найсильнішим у людині є страх смерті. А хтось боїться жити. Ще темрява страшна. Або самотність. Можна боятися собак. Чи висоти. Чи великих дядьків. Та чого завгодно – он скільки їх, приводів для фобій, тільки озирнися навкруги! На всіх стане.

А чому боятися слів? Їх, які так легко вимовляти, артикулювати, посилати до чужих вух – а ще легше писати, виводити ручкою на папері чи – геть архаїку! – хвацько друкувати, тиснучи пальчиками на клавіші. Що в них страшного?

«… По правді, я слова боявся завжди. Особливо цей страх живе в тобі, коли починаєш перше і друге речення. Коли ти вже їх написав, і написав, як хотів, то перед третім реченням починаєш боятися вже втричі більше. Я живу перед словом від страху до страху. Впевненим буваю лише вві сні. Коли ж пробуджуюсь, то впевненість мене покидає, і я ходжу біля столу мов неприкаяний. Образи накидаються на мене так, що я під їхнім тиском гублюся. Вони настільки мають свою наді мною силу і владу, що інколи мені робиться страшно жити. Про це я кажу Вам не задля чогось такого, а так, як воно в мене є насправді, саме оте, що ми називаємо творчістю або натхненням. Щасливі ті люди, які цього не знають!»

Це з бесіди Миколи Вінграновського і Людмили Тарнашинської 1991 року. Подібні зауваги він робив не один раз – в інтерв’ю, листах і приватних розмовах.

«Писати я боюся, а слів жахаюся, як дідько ладану. Вони мені не даються, все життя я воюю із словом. І такої жорстокої війни не бачили у світі» («Вечірній Київ», 13 січня 1999 р.)

«Я завжди боявся слова, а тепер, хоч і досвід, все одно його боюся. Встаєш ранком, чи коли, і йдеш до столу, береш ручку і – страшно. Чи я один такий словобоязливий, чи ще є такі, як я?..» (з листів до В. Біляїва).

«… Слова я боявся завжди: як у віршах, так само й у прозі… Не боюся я слів лише вві сні, коли слова сняться мені, як люди, як барви, як глина й пісок, як дерева й квіти» (з книги Г. Гусейнова «Господні зерна»).

Все це – одкровення визнаного автора-шістдесятника, відомого поета і прозаїка (любленого не лише дорослими, а й дітьми, бо ж чимало писав і для них), актора і кінорежисера (чого вартий його проект документальної кіноепопеї «Чотирнадцять столиць України», що його, на жаль, через брак коштів у сутужні 90-ті так і не було до кінця здійснено. Вінграновський замислив був не більше не менше, як «…зняти на екрані історію України. Всю історію нашого народу – від сарматів і скіфів по сьогоднішній день, – закінчуючи національним прапором на Верховній Раді під гімн Миколи Лисенка «Боже великий, єдиний…» з листів до В. Біляїва). Проте розмову про кінодіяльність цієї багатогранної особистості залишимо поки що осторонь, а хотілося б зупинитися на царині художнього слова, того, яке, попри все надруковане, прочитане, визнане і взяте до серця багатьма й багатьма, таки виривало з уст розпачливе побажання: «Щоб не мучило, не давило, не смикало тебе більше це триклятуще слово, якого, буває, шукаєш-шукаєш і так і не знайдеш… Бо що там говорити – я пишу важко» («Дніпро», 1986, № 11).

Напевно, аби зробити таке зізнання, потрібна мужність. Бо як же так: ти відомий поет, провісник Божої волі, і натхнення мусить бити з тебе фонтаном, а слова лягати на папір легко і рівно, просто, як дихаєш, мусиш писати, бо ж маєш дар, що водить твоєю рукою. Аж ні. Виявляється, не лягають. І не так просто все. Тому що, крім дару, потрібно ще щось. І це щось – велика праця. Якої не оминути, якщо ставиш собі за мету: «Кожне моє слово мусить стояти, як нота в гармонії, на своєму місці» («Київська правда», 1996, 7 листопада).

Звідси – ощадливість у слові, що бере свій початок в особистому людському спілкуванні. Ось спостереження Р. Дідули: «…Микола ніколи не допускав пустих балачок або просто розмов на малозначущу тему. Але людина є людина – і поряд хтось почне якусь балачку, в котрій і Микола бере участь. Але тут же спохоплюється: «Про що ми говоримо?» І залягла тиша, ніби досі нічого не було».

Показова заувага, адже настанова «Про що ми говоримо?» в творчості виявлялася з у стократ більшою силою. І говорити вирішено було про одне – про те, що є гарним і добрим, що красиве. Про те, що «Ми ідемо по губи у Дніпрі», що «на колінах яблуні спить вітер», що «У синьому небі я висіяв ліс…». Про  це – і ні про що інше! Бо інше не варте того, аби бути зафіксованим у слові – тому слові, яке виношувалося з такою мукою, відбиралося з такою дбайливістю, допасовувалося з такою обережністю – аж ставало реальністю, єдиною і достеменною. В. Моренець зазначав: «У Вінграновського насправді-бо тільки так і є, як ось у цьому слові. Поза ним нічого іншого (ані істиннішого, ані вартіснішого!) просто немає, не існує. Невитворене поетом за законами краси не є дійсним». Тому і страшно їх – слів. Бо як ти скажеш, як висловиш, так воно і буде.

Й у Вінграновського так воно і було. І в поезії, і в прозових творах, про два з яких хотілося б тут повести мову. Йдеться про роман «Северин Наливайко» і повість «Манюня», які, певно, посідають окреме місце в спадку автора. Найперше тому, що писалися вже наприкінці творчого шляху, переважно в роки незалежності (переважно – бо «Наливайка» було почато ще 1986-го), а отже, стали своєрідним підсумком тривалих шукань і розмислів. По-друге, це найбільші за обсягом прозові твори Вінграновського. А по-третє, вони, на жаль, найменше з усього корпусу текстів письменника потрапляли в поле зору критики – написано про них не так і багато. Мені навряд чи вдасться компенсувати цей недогляд цим своїм невеликим нарисом, а проте окремі зауваги – хай, можливо, і побіжні, – хотілося б викласти.

Роман «Северин Наливайко» (найдокладнішою рефлексією над яким є наразі передмова І. Дзюби до видання 1996 року «Історичний міф Миколи Вінграновського») творився шість років – і, як твердив сам автор, «шість років у нашій хаті всі говорили пошепки: я працював. Тепер я дозволив говорити голосно…» (зі спогадів О. Різниченка).

Писалося, як і все інше, важко: «Я спостеріг, що в мене вже виробилась і норма – кожна сторінка переписується від п’яти до семи разів. Буває, на сьомий раз від сторінки лишається мало, а то й нічого не лишається». А проте – «я написав його люто і ніжно – і як буквар. Але та лютість, ніжність і той буквар – вони суто мої, як було і до цього» (з інтерв’ю Л. Тарнашинській).

Й історія українська, і Наливайко, і всі герої в цьому романі теж його, Вінграновського. Адже він сам твердив: «Історія наша повинна бути такою, якою ми її хочемо бачити, а не хтось інший» (зі спогадів М. Лазарука). Тож автор і написав її такою, якою хотів, щоб вона була, не соромлячись зізнаватися: «Северин Наливайко – це, звісно, я сам. У нім мій характер, мої інтонації, моє все. А от історичні події – то вони вже його, Наливайкові. Северин Наливайко 1594-го і я 1991-го – все це одне і те ж саме. Змінились лише зброя, одежа, харчі й нерви. А віра, пристрасті, любов і коні – єдині. Між ними не змінилося нічого. Як не змінилась, на жаль, і наша доля» (з інтерв’ю  Л. Тарнашинській).

Дивовижна річ: в історичному романі Вінграновського вигадки, напевно, більше, ніж правди – і водночас завдяки цьому історія тут постає у найвищій мірі правдивою, існує в рухливих життєвих формах, дихає, ворушиться і сміється. Ми віримо в те, що все описане насправді було – тому що воно вкрай людське, кумедне, гомінливе, часом незграбне, часом слабке, а проте таке, яке – ми знаємо – існує. Так відбувається завдяки тому, що автор сміливо зобразив у Наливайку самого себе, та й інших персонажів, певно, наділив рисами своїми чи своїх знайомих. Хоча, як видається, якраз образ Наливайка не є в творі найцікавішим – цей герой виглядає дещо пасивним і позбавленим яскравих рис. Це певною мірою ідеалізований герой, який апріорі має викликати в читача захоплення – і саме тому трохи… маріонетковий. Тоді як другорядні (начебто) персонажі, наділені якоюсь характерною рисою-родзинкою, запам’ятовуються після прочитання значно більше: наприклад, Петро Жбур та його зворушливі стосунки з конем Куріпочкою, Яків Шийка, який завжди щось говорить не до ладу і цим страшенно переймається, намагаючись догодити гетьманові, Тиміш із його вихорцем – душею занапащеної коханої.

Деталі, підмічені рисочки, несподівані спостереження є безцінними знахідками у творі. Хто ще міг би так зобразити сцену погоні козаків за татарами, як описав це Вінграновський, зображуючи сотника Петра Жбура на його вірному конику? «Петро нісся на Куріпочці, вмощувавсь у сідлі, тихо віднімав руки від руків’їв шабель, щоб дихали і не пітніли долоні, коли де не візьмись, з Куріпчиної гриви вискочив той самий степовий коник і, аби не зірватися та не впасти коню під копита, влип Петрові в щоку, зграбастав її всіма своїми залізними лапками… Кониковими крильцями вітер лупив Петра по оці. Петро закрутив головою, задмухав на коника крізь вус, аби його здути. Підняв плече, аби збити його плечем. Та коник не збивався і не здувався…»

Справді, як зазначав І. Дзюба, «це не даність історії, це магія історії, міф історії…» Тут «адекватна (достеменна) історія – лише частина життя минулого в поетичному світі автора». Бо ж і пишучи роман, Вінграновський залишився справжнім поетом, даючи собі розкіш спонтанно витворювати карколомні образи і не дбаючи про історичну достовірність: адже, як ми з’ясували, все витворене в слові ставало у нього реальністю, тож як він написав, так і було насправді: заметене по самі димарі село, місячне світло у шапці діда Максима, білі запорожці, яких не видно на снігу, коронація китайцями Наливайка на імператора, танок негритянок із козаками, мирна бесіда гетьмана і хана про поезію, подорож на санях на медових полоззях і охрещена арабська принцеса Хабіджа. Видається, час від часу автор раптово згадував, що він таки пише історичний роман, і змушував себе повертати від буяння уяви до фактів минувшини: такі сторінки виглядають дещо штучно на тлі інших (наприклад, оповідь про устрій у козаків, про рід Острозьких чи про історію Січі), певним чином нагадуючи уривки з підручника. На щастя, таких місць у романі небагато, хоча без них він, можливо, тільки виграв би. Зате там, де автор дозволяв уяві вільно будувати оповідь, деякі образи набули просто-таки символічного звучання (наприклад, віслючок, який сам одягає собі корону, або очолене сорокою військо, або ж пронизлива сцена, де після відмови запорожців помиритися з ним Наливайко пливе в труні по Дніпру – неймовірне за силою проникливості зображення одвічного українського розбрату, який клав у домовину надії народу на краще майбуття). Та й останні сторінки роману, де поляки перемагають козаків, які в цей час рубають один одного, не можуть не викликати численних невеселих аналогій з іншими моментами нашого минулого (і сучасного).

«У “Наливайкові” я виклався увесь. У ньому я спробував усе, на що здатний. Після “Наливайка” в мені, окрім порожнечі, не лишилось нічого. А коли щось і лишилось, то тільки те, про що нікому знати не треба. Навіть Богові» (з інтерв’ю Л. Тарнашинській). «Тепер уже більше нічого не напишу», – казав Микола Вінграновський Іванові Дзюбі після закінчення роману.

А проте – написав. 2003-го року було закінчено останній прозовий твір – повість «Манюня». Текст зовсім іншого плану: від широких історичних картин Вінграновський перевів погляд на звичайну сучасну людину, повівши оповідь про подорож головного героя (якого дивним чином звуть так само, як і автора) разом із кобилкою Манюнею, лошатком Орликом і цуциком Султанчиком на возі понад річкою Кодимою, про його любовну пригоду у лісосмузі біля колгоспу «Шлях до Комунізму», про День Буряка 1991 року та про незабутній марш «Ніч крота», що його чути у полі, коли темніє.

З Манюнею пов’язана інтрига, на які Вінграновський був майстер. Важко втриматися від спокуси навести спогад Р. Дідули про одну з його витівок: «В останній приїзд до Львова, а це було під час Форуму видавців у вересні 2003 р., на зустрічі у Львівському національному університеті ім. І. Франка, Микола Степанович на запитання журналістів, як він живе, похвалився, що купив собі шість гектарів землі й тепер він заможний фермер. Але бувають запарки, як то на селі, особливо в жнива… Усі газети попалися на цю “качку”».

Проте, повертаючись до «Манюні», згадаймо, що в інтерв’ю 1999 року Вінграновський розповідав: «Ось тепер я пишу прозову річ, ще не знаю, роман чи повість, під назвою “Манюня”. Це ім’я моєї кобили. Вона у двоюрідної сестри у селі Кримка, там же й мій добротний циганський віз, збруя, намет. Роман “Северин Наливайко” написав на тому возі, якого тягла Манюня. Тільки викрою час, одразу їду до сестри на місяць-два, запрягаю Манюню у воза, беру чотири каністри води – три для Манюні, одну для себе, пару діжечок з харчами, сокиру, пилку, запасні підкови – і їду степовими ґрунтовими дорогами, зупиняюся десь під лісосмугою на скільки хочу часу, там і пишу, часом на коліні, часом на якійсь дощечці, ніхто не заважає, вечорами роздумую біля багаття, сплю на кожусі, а другим вкриваюся. Коли ж кінчаються вода чи харчі, прямую в село, а мене знають по всіх навколишніх селах. І отак уже 20 років. За цей час перебуло в мене п’ятеро коней, Манюня – шоста» («Вечірній Київ», 13 січня 1999 р.)

Проте в іншому інтерв’ю автор так говорив про новий твір: “Він не автобіографічний, а увесь придуманий, як усе написане раніше: і вірші (дорослі й дитячі), і проза, той же «Северин Наливайко» («Київська правда», 7 листопада 1996 р.).

То придумано чи не придумано Манюню? Ось що пише про це Р. Дідула: «Вінграновський почував себе у світі своїх фантазій, як у власному вірші, й любив про нього розповідати. Свою ще з дитинства пристрасть до коней, як на радянські часи і на свої статки, він просто і легко задовольнив. За видуманими кониками доглядали його рідна сестра Геля разом з чоловіком або ще хтось із родини. З роками я уже знав усе про Манюню: про її породу, масть, характер, що любить їсти, словом, не повірити чи слабо повірити в неї було просто неможливо. А все ж одного разу після деяких сумнівів – а навіяв їх не хто інший, як таки Вінграновський, – я поставив питання напрямець:
–    Так є Манюня чи нема Манюні?
–    Романе, і це я мав би Вам казати неправду?
Сказав це на усмішці, з лукавинкою в очах, що сама говорила: ну, який же ти дивний, чоловіче, що тобі – не все одно?»

Справді, чи не однаково і нам? Е. Кассірер наводить твердження Канта, згідно з яким естетичне споглядання «цілком байдуже до існування або ж неіснування свого об’єкта». Тому, знаючи особливість слова у Вінграновського, яке завжди (завжди!) каже тільки правду, зупинімося на думці, що Манюня, безперечно, існувала – насамперед тому, що автор так докладно і так вправно нам про неї оповів.

Завдяки такому своєму слову герой у повісті легко перетворювався то на лікаря-професора, який «по-жіночому. По жінках», то на ворожбита, а то й на «американського шпійона», що його скинули з літака парашутом (разом із конем, цуциком і лошатком) і який тепер не знає, куди той парашут подіти, аби його не викрили. Так само завиграшки він раптово став маршалом (бо ж йому достатньо кількох слів, аби здобути найвищий чин й отримати відповідну шану і почесті):
«- А хто ти такий, що нами командуєш? Я, ось наприклад, мічман Микита Дузь! А ти хто за один?
–    П’ятнадцять діб гауптвахти за непоштиві слова перед маршалом! Я – маршал Микола Вінграновський!
–    Слухаю, товаришу маршал! – мічманів голос враз пересівся. Його рокочучий бас зів’яв…»

Стосовно «Манюні» хочеться використати вкрай нелітературознавчу категорію (хай пробачить нам вимогливий читач!): це дуже добрий твір. Добрий в усіх значеннях цього слова, а найперше – в тому прямому, що його подає тлумачний словник: «Який доброзичливо, приязно, чуйно ставиться до людей; доброзичливий». Саме таке ставлення відчувається в змалюванні персонажів, таким – добрим – поглядом дивиться автор на цілий світ, зображення якого всуціль пронизане любов’ю і гумором. Авантюрна подорож по колу в’язки вбитих браконьєрами диких качок, що переходить від головного героя до мічмана, потім до діда, а тоді знов до героя; страшний кожух-конокрад; майже карнавальні картини святкування Дня Буряка, яке прагне сягнути всесвітнього рівня; врешті, прикінцева мандрівка героя разом із чотирма жінками та їхніми козами на возі трасою «Київ-Одеса»… Навіть легка еротика зображена тут начебто з усмішкою… Однак на завершення – притишена журлива нотка: зустрівши циган, Манюня пішла за ними, так і не довізши до моря колгоспниць, які ніколи його не бачили.

Ось так – дещо сумно – наприкінці, бо не вдалося досягти омріяного водного безмежжя. Як, напевно, трошечки сумно було й автору, що, можливо, не зміг віднайти всіх потрібних слів, аби розповісти про свою велику любов до світу (про яку, власне, й говорив усією творчістю). А проте чимало таки сказав, і тому – після страху і страху перед отим «триклятущим словом» – була і втіха: «Для сторінки мені часом потрібен місяць, а одне речення пишу іноді 2-3 тижні, але це для мене не каторжна робота, а велике задоволення. Бо це щастя, коли те, що сам відчуваєш у душі, твоя голова здатна одягнути в точні слова, а рука спроможна їх написати» («Вечірній Київ», 13 січня 1999 р.).

Напевно, досконалий Бог не відав страху, творячи Словом світ. А людина знає свою слабкість, тож і боїться помилитись у виборі слова, яке – «животворяще», яке має абсолютну силу реальності. Боїться, бо розуміє свою велику відповідальність: той, хто пише, «з нічого робить усе, допомагає людям жити. В першу чергу створюючи красу, яка розлита в світі і її не видно. А письменник її своїм пером чи нюхом відчуває, як ото собака в пошуку наркотиків» («Київська правда», 7 листопада 1996 р.). Нюшити за красою, завмираючи серцем, благаючи лихий час: «Лиш Слова мого не чіпай!», аби мати право ствердити: боротьба зі словом – «це єдина війна, яка може не вбити, а продовжити моє життя – життя у слові» («Вечірній Київ», 13 січня 1999 р.). І чи обирати для себе цю війну, якій немає і бути не може кінця, – особиста справа кожного, хто береться називати себе письменником.