До свого по своє

Мені доводилося вже дискутувати з Петром Кралюком на історичні теми («Не варто гратися з нелюбов’ю»). Минув рік, острозький науковець та письменник в одній особі, прочитавши рецензію Роксани Харчук на «Чорного ворона» Василя Шкляра «Героїчна анархія як стиль», повторив свої основні тези про українську минувшину («Герої та героїка, або Незручні думки про нашу історичну белетристику»), і я знову – на «сперечальній» хвилі.

Я згоден з П. Кралюком, коли він розрізняє історичну українську «анархію» як таку і її втілення в белетристиці. В. Шкляр таки добре зробив, що написав про холодноярських отаманів роман, начебто простий за виконанням, але дуже вдалий і потрібний нині. За цією простотою – глибінь авторських зусиль у вивченні матеріалу, розуміння політичного моменту, серце патріота. Роман гідний започаткувати цілий напрям в українській історичній літературі, коли письменники вподобають творити, як В. Шкляр, без зайвих зітхань над долею нації, зі зрячим оптимізмом. Р. Харчук у рецензії на «Чорного ворона», як завжди, виказала чимало слушного. Але потрактувала історичні «вади», які не допомагали українцям на шляху до відновлення державності – анархію, отаманію як недоліки ідейного спрямування конкретного літературного твору. Здається, даремне. В. Шкляр не складав історичного трактату чи партійної програми. Він, будучи вільним у виборі засобів, просто написав художній роман.

Я згоден з П.Кралюком і в тому, що нам, особливо тим, хто пише на відповідні теми, треба знати історію. Нам справді необхідно добре вивчити ВСЮ свою історію, у тому числі й історію Речі Посполитої. Вивчити до деталей, бо після радянської школи ми – невігласи. Що ми чули свого часу від учителів? Мовляв, з давніх давен по Україні ходили люди — спочатку зігнуті, потім прямі, спочатку голі, потім у шкурах — і питали одні в одних: “Та коли ж ми нарешті з’єднаємося з Росією?!”. Вожді або жерці їх заспокоювали: “Потерпіть, якісь чотири сотні тисяч років — і з’єднаємося…”. І скільки ж серед нас зараз ходить напханих цією казковою наукою? Немало… Тож не біймося час від часу влаштовувати собі лікнепи. Достатньо сильними державами були Княжа Русь, Галицько-Волинська Русь. Та коли вичахла влада нащадків та послідовників короля Данила, Володимирову землю неозору покраяли сусідні держави. Відтоді політичні центри українців (русичів) містилися в литовських Троках чи Вільнюсі, у Кракові чи Варшаві, у Бахчисараї, у Костянтинополі, у Відні, у Москві чи Петербурзі. Як можемо зараз до цього ставитися? Урівноважено. Як до історичної даності, яку не змінити…

Міркуймо далі. Щоб розібратися в характері життя українців в Україні радянській, треба вивчити добре, хто були наші тодішні правителі — Сталін, Хрущов, Горбачов — і суть їхньої політики. Це, здається, кожному зрозуміло. Але ж так само, щоб докопатися до глибини існування Руси-України на початку, скажімо, такого славного року, як тисяча п’ятсот сімдесят четвертий, треба вивчити, поряд з іншим, і обставини вибору на краківський престол Генріха Валуа, майбутнього французького короля Генріха Третього — героя романів Дюма “Королева Марго” та “Графиня де Монсоро”. І тут уже кожен третій наш обиватель закліпає очима й запитає “До чого тут Україна?”. І з натугою, властивою всім маловченим обивателям, загукає: “Це стосується поляків!”. Бо він звик, що все досі зводилося до москвоцентричного примітиву…

До чого Україна? А до того: наша земля — усього лише — входила тоді до Речі Посполитої. А Генріх, або по-французьки Анрі, або по-польськи Генрик (історикам відомий такий документ, як “Генрикові артикули” — себто “Генрикові статті”), десь із півроку побув фактичним її королем… Щоб зрозуміти, як жили наші пращури, треба добре знати, хто і як ними керував. 1572 року помер безпотомний Сигізмунд-Август, останній з Ягеллонів. За три роки до цього він скликав у Любліні об’єднавчий сейм, на якому провів процедуру злиття Польщі та Литви в єдину Річ Посполиту. До того під Короною була Червона Русь (Галичина). Після Люблінської унії й решта українців дізналися, що таке польські колоністи… Відповідно до Генрикових артикулів, які склала головата команда на чолі з Яном Замойським, королів уже вибирали тлуми шляхти, що збиралися кінно на якомусь засніженому полі, і це називалося елекційним сеймом. Про якого кандидата на пост короля більше кричали, той і вважався викричаним. Викричаними були Генрик, Анна Ягеллонка (королював її чоловік Іштван Баторі), Сигізмунд, Владислав, Ян-Казимір Вази. Далі правили Корибут-Вишневецький, Ян Собєський тощо. Про заходи їхні, їхніх попередників і послідовників ми повинні мати достатні відомості, так само як і про битви при Грюнвальді, Варні, у молдовських кодрах (коли загинуло багато шляхтичів разом із королем Яном-Ольбрахтом), при Цецорі, Хотині, Відні, знати резонансні закони, прийняті урядовцями, самих цих урядовців. Найбільше пощастило Оссолінському: він був канцлером у часи Хмельниччини, яку брався вивчати не один наш літератор. А інші? Бажаючи писати про той час, ми повинні орієнтуватися в латині, що пронизувала мовлення освіченого панства, відати про владик-примасів, інших знаменитих представників католицького кліру, про послів Ватикану в Речі Посполитій, про антикоролівські рокоші-конфедерації.

Та що там, ми про поляків маємо знати – як про себе, багато. І з огляду на те, що ми люди освічені, і з братнього обов’язку. У літописі значиться: «Коли ж волохи найшли на слов’ян на дунайських, і осіли серед них, і чинили їм насильство, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі й прозвалися ляхами. А від тих ляхів пішли одні, що прозвалися полянами, другі ляхи прозвалися лютичами, інші – мазовшанами, ще інші – поморянами.

Так само й ті ж слов’яни. Прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах…» (Літопис Руський/ За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – К.: Дніпро, 1989. – С. 2). Як бачимо, і тут «поляни», і там «поляни» (пізніша самоназва «поляци»), і ми з поляками таки брати в більшій мірі, аніж з деким з інших сусідів. Українців та поляків одна часова відстань єднає з глибинами індо-європейськими.

Річ Посполита виникла майже через дві тисячі літ після того, як частини одного племені здійснили марші на Віслу і Дніпро. Було ще чимало приязні, була неповторна спільна служба русинів, поляків, литвинів, литовців на пограниччі в Дикому Полі (читаймо М. Грушевського та мріймо про свого модерного Фенімора Купера). Були бої із зовнішніми ворогами, і були внутрішні «непорозуміння», «затарги», «войни домові». Про все це нині треба говорити спокійно і чесно.

А зараз – думки контрастні. Я б дуже обережно підходив до таких понять, як «козацьке повстання», «козацька анархія». Повстання були пошуками дороги в історичній темряві. Навіть нині, при яскравому світлі дня, ми продовжуємо бути в пошуку, оскільки не вдоволені виглядом та природою своєї незалежної держави. А що казати про минулі століття! Думаємо всі разом і кожен зокрема. Я, наприклад, не шукав би свого на чужому полі і не оголошував колишньою українською елітою, скажімо, Ярему Вишневецького (до цього нас закликали якось П. Кралюк та Ю. Рудницький). Його предків та родичів, князя Дмитра-Байду, князя Михайла, старосту черкаського – так. Князів Острозьких – так. Ярему – ні, у нього є вже історичне ім’я – «кат українського народу», нехай цей пан із ним і залишається. Справа не у його переході до католицизму і польської мови. Справа у виборі чужого стану (табору). Тодішні люди (ХVI – XVIII ст.), часто буваючи у міжплемінних та міжконфесійних шлюбах, добре знали і сусідні мови, і як правлять у костелі та православному храмі. І нічого проти цього не мали. Але православні братства чомусь дуже настійливо боролися проти повного окатоличення, а запорожці на чолі із Сагайдачним – за відновлення та закріплення українського православ’я. Справа полягала у збереженні своєї інакшості, свого національного світу. Кінетична енергія древності роду не давала про це забути… Українці були впертими (порадіймо за себе), використовували деколи й несприятливу історичну ситуацію, щоби справдити свою самість. Свого часу багато хто вважав перехід православних владик під правління папи римського як повну капітуляцію українців. Капітуляції не сталося, православні отці випросили зоставити їм грецьку літургію. Східна літургія (інакша) поряд з історичною пам’яттю не дозволила західним українцям забути, хто вони такі. І греко-католицька церква стала для них засобом збереження національного імені. Справа, отже, у пам’яті та шануванні свого. Князь Ярема вибрав чужий стан, чужі інтереси, яка ж він українська еліта?

Україна своїм хребтом зупиняла орди Батия, її рвали кримські розбійники і, пізніше, турецькі загони. І хоч татари часом добігали й до етнічних польських земель, однак робили вони це і рідше, і кволіше. Коли бездержавний Київ лежав у руїнах, польська шляхта, митці та вчені мостилися біля свого короля та панських замків. І ось уже дехто з поляків, надзвичайно порозумнішавши, розглядав українців лише як хлопів та схизматів. Подібно діяв і Ярема. Лубенську округу він розбудовував не для України. І карав повсталих селян так, як це описав Генрик Сенкевич, – як людей диких та відсталих. Так само потім чинили й московські колонізатори. Спочатку повивозили з України професорів для закладання своїх університетів, а через деякий час оголосили українців бидлом, суцільним «весіллям у Малинівці». Нещодавно українські комуністи на телешоу вимагали визнати Леніна «великим українцем». А ще дехто – нагородити великою державною нагородою незалежної України Володимира Щербицького. Не бачу принципової різниці із вимогою визнати князя Ярему українською елітою.

Краще шукати свою справжню еліту й ходити по розум саме до неї. Коли вийшла одним томом дилогія Михайла Старицького «Молодость Мазепы» і «Руина» (1997), я постарався придбати її, прочитати й поставити на полиці поряд з іншими романами цього автора… М. Старицький, нащадок старого княжого роду, продав маєток і гроші потратив на відродження українського театру. На старість поправляв становище писанням широких історичних романів і друкуванням їх із продовженням у газеті «Московский листок». Мав помічницю — середульшу дочку Людмилу. Хронологія публікацій така: : “Молодость Мазепи” (1893), “Перед бурей” (1894), “Буря” (1896), “У пристани” (1897) — трилогія про Хмельниччину, “Руина” (1899), “Последние орлы” (1901), “Разбойник Кармелюк” (1903). Дізнаємося, отже, про те, що першим національним діячем, про якого М.Старицький забажав створити широке історичне полотно, був Іван Мазепа. І про те, що українці чекали на видання цього роману про Мазепу 104 роки. Ось як нами керували чужинці. І нині Дмитро Табачник забороняє українській владі протегувати українську культуру! Мовляв, нехай вільно змагається з російською. В Україні. Після всіх наруг.

Уже на початку роману «Молодость Мазепы» головний персонаж каже Сіркові: “Думаю, что вся наша борьба, если она будет зиждиться лишь на вере да на казачьих вольностях, ничего не создаст, не “збудуе” той либо другой “протекциею”… Вы оглянитесь, панове, кругом: соседи вси “будують” сильные царства — Москва, Швеция, Немеция… одна только Польша заботится не о своей державе, а о своих шляхетских вольностях, да вот еще мы заботимся о вольностях казачьих… и клянусь вам, что и она, и мы, коли будем о вольностях лишь печалиться, рано ли, поздно ли, а погибнем” . І ще каже молодий Мазепа кошовому: “У Москвы и обычай, и закон другой, батько с сынами в одной хате до самой смерти живут, а у нас и года не удержатся; у них и народ в послушании привык ходить, а наш и своей старшине покоряться не хочет. Да и все так. Так подумай — не станут же они из-за нас весь свой порядок ломать… Ни одно царство не потерпит у себя status in stato, в одной хате двух господарей, а потому нам надо: либо засновать свое особое панство (державу. — Авт.), или навсегда отказаться от Запорожья”…

Якби ж то наші люди мали змогу читати своїх просвітителів! Не могли, чужі господарі не давали…

Не давали їхні прислужники-малороси. Ось що писав радянський літературознавець Петро Колесник в одному з томів авторитетної і нині восьмитомної “Історії української літератури” про ще одного представника української еліти: “Нема чого й говорити, що “молодомузівець” Лепкий цілком стояв на сформульованій “Українською хатою” політичній позиції, ставши зброєносцем націоналістичних об’єднань за кордоном… Завершенням еволюції Лепкого до войовничого націоналізму стала його трилогія “Мазепа” (1926). Поява цього твору була чи не найяскравішим свідченням того, що Лепкий як художник вмер для української літератури”. Ось так, нема такого українського письменника, як Богдан Лепкий, і ніколи не було!.. Так от, Б. Лепкий в епопеї «Мазепа» виказав, як і М. Старицький, чимало суттєвих поглядів на українські проблеми. Сформулював центральну думку: заради загального щастя українцям необхідно відновити свою державу. І для цього, зокрема, варто відмовитися від давньої схильності до анархії.

До речі, про анархію. Нині легко бути мудрими й просвіщенними. До деяких істин, що нам зрозумілі без пояснення, козакові минулих століть потрібно було пробиватися з великими, насамперед морально-духовними, зусиллями. Козак повставав через пряму особисту чи родову образу. Але далі він бачив перед собою політичну, суспільну, церковну ієрархії. Повстати проти короля, проти «кесарю кесареве» було дуже важко, просто неможливо. Ось чому Хмельницький довго не міг піднятися над своєю становою психологією, він довго не вважав себе чимось принципово іншим, ніж попередники Наливайко, Гуня, Трясило. Він тільки погрожував проголосити себе руським князем, але для захисту від помсти поляків усього лише шукав – чужого князя, чужого суверена. Хоча, поживши хоча б ще трохи, міг би опанувати ідеєю руської суверенності. Помер підозріло рано.

У Б. Лепкого є мемуарний твір «Казка мойого життя». Виділяється там своєю елегійністю розповідь про навчання в гімназії. Яскравим спогадом з тих років стала з’ява друком трилогії Генрика Сенкевича “Вогнем і мечем”. Гімназист Лепкий добре відчув дію цього твору на собі і своїх товаришах. Ставши дорослим уже чоловіком, він записав: “Серед молоді в нижній гімназії (у Бережанах) окремого зацікавлення політикою не було… Щойно поява Сенкевичового “Огнем і мечем” знівечила цю дотеперішню ідилію. Тієї хлоп’ячої щирості, що перше, вже не було… Від Богдана і від Яреми лягали поміж нас великі чорні тіні”. Схоже, пропагатори князя Яреми начиталися саме Сенкевича, який писав для своїх, і серед українських письменників ХІХ ст. вважався великим вигадником.

Колись у наших галичан було добре прислів’я: свій до свого по своє. От саме так. Навчаймося найперше у своїх. А потім уже вислуховуймо думки інших.