Ціна брусничної миті

Загальновизнаною й упізнаваною особливістю книг Юстейна Ґордера справдливо вважається розгляд складних філософських проблем у невимушеній, доступній пересічному читачеві формі. Направду, моє знайомство з його творами розпочалося років три тому, коли на першому курсі аспірантури викладач філософії порадив перш, ніж приступати готуватися до кандіспиту, перебігти очима «Світ Софії» – аби всі ті велемудрі любомудри вишикувалися в уяві більш-менш упорядковано. Відкривати світ філософії разом із 15-річною Софією дійсно виявилося значно приємніше, аніж із авторами університетських підручників (звісно, взаємозамінними їх не назвеш аж ніяк), та й тексти першоджерел сприймалися після того якось простіше. Обговорюючи потім із колегами цю книгу, ми дійшли думки, що вона допомагає перестати «боятися» праць світових філософів і почати розмірковувати разом із ними, а не навздогін їм. Не дивно, адже її автор – викладач філософії, і писав він свою книгу саме для дітей.

Для кого був написаний «Замок у Піренеях», однозначно сказати важко. Зі слів автора на презентації роману на осінньому книжковому Форумі у Львові, скидається на те, що це книжка про «кохання століття», приречене на розпач розлуки, про вічне і проминуще, віру і сумнів, містицизм і раціоналізм. Однак для читачів віку, коли ще «так ніхто не кохав», книга, судячи з відгуків на інтернет-форумах, видалася трохи занадто «медитативною» – справді, зрозуміти, що відчувають люди, озираючись на власні почуття з відстані 30 років, простіше, коли сам пережив щось подібне. Або коли маєш у пам’яті щонайменше 30 свідомих років життя й отримуєш втіху, аналізуючи їх.

Однак, про все по черзі. «Замок у Піренеях» – це картина Рене Маґрітта, яка, на думку головного героя, Стейна, «символізує світ у вільному польоті». Її репродукція висіла на стіні спальні юних Стейна і Сульрун у ті чудові часи, коли вони ще були разом, кохали одне одного і майбутнє здавалося їм безхмарним, як літнє небо того чудового дня, коли Стейнові спало на думку поїхати до льодовика покататися на лижах. Дорогою закохані збили загадкову Брусничну Жінку, про загибель якої не повідомляли у жодних новинах і тіла її не знайшли, зате сама вона з’явилася їм у горах ще й перемовилася кількома словами з кожним. Ця історія стала каменем спотикання у стосунках пари. Адже раціоналістичний науковець Стейн і містично налаштована релігійна Сульрун аж ніяк не могли дійти згоди в її поясненні і поступово віддалилися одне від одного. Незвично тихо та непомітно як на такі бурхливо-емоційні стосунки, що палахкотіли між ними 5 років. Адже це було покоління хіпі у найчистішому розумінні, хлоп’ят і дівчисьок із розхристаними душами,  спроможних розкидати щосуботи у центрі Осло «ВАЖЛИВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ ДЛЯ ВСІХ ГРОМАДЯН МІСТА: ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ ЛИШЕ ТУТ І ЗАРАЗ!», видрукуване на старенькій машинці. Можливо, саме такий раптовий перехід від нестримних емоцій до майже крижаного спокою й засвідчив ту глибину відчаю, в яку втрапили обоє, розлучившись.

Однак час бере своє, і, зрештою, Стейн і Сульрун створили сім’ї, виростили дітей. Аж через 30 років вони зустрілися за химерним збігом обставин у тому самому готелі. Славнозвісна «іскра почуттів» проскочила між ними, і давні стосунки відродилися у форматі е-мейлів. Данина часу – нарікати на штучність та нещирість електронного листування вже стало ніби гарним тоном, а проте своєрідна реінкарнація цього неодмінного атрибуту доби Романтизму так міцно вплелася в сучасні  твори, що вже складає мало не окремий дискурс. Можливість отримати відповідь одразу, помережену «смайлами», і водночас – усвідомлення того, що адресат перебуває за сотні кілометрів звідси, уривчаста синхронність розмови (ти мені пиши, я прочитаю, але  відповім тобі завтра, бо час іти готувати вечерю родині) витворюють особливу атмосферу. «Online» – це вже ніби в іншому вимірі, де простіше бути щирим (за обопільною згодою листи знищуються одразу після прочитання – «життя прекрасне лише тут і зараз», еге ж) і торкатися тем, які були забороненими ці 30 років. І висловити нарешті одне одному те, що ці 30 років перебувало під взаємним табу.

Науково-публіцистичній складовій книги, порушеним у ній філософським проблемам і читачі, й рецензенти приділили вже чимало уваги. П. Кралюк влучно простежив паралелі між роздумами Сульрун і Стейна та поглядами Платона й Арістотеля. Справді, цікаво було б дізнатися про ґордерівське бачення східної філософії – мусульманського, буддистського світу – в окресленому книгою контексті. Тим більше, що серед сучасної європейської молоді дедалі  поширенішим стає захоплення східним штибом життя, медитативною неквапністю, умінням смакувати кожну мить саме тут і зараз. А оце вже нам знайоме, авжеж?

Отже, минуло 30 років. Стейн викладає в університеті й веде наукові дослідження змін клімату. Сульрун вчителює у школі – навчає дітей французької мови та зарубіжної літератури. Розбіжність у світоглядних засадах кожного лише поглибилася, обросла новими переконливими аргументами, які співрозмовники щедро виливають одне одному, часом забувши про читача. А проте десь випадково поміж украй важливих, загострених сюжетними колізіями пошуків істини Сульрун випадково виголошує власне істину: «Я знала, що ми дотримуємося абсолютно різних поглядів, але не могла збагнути, чому з цим не можна жити». Спробуймо уявити на хвилину: кожен із нас є певною унікальною цінністю, складеною, наче мозаїка, з уподобань і переконань, смаків і принципів, звичок і досягнень. Досить висмикнути якусь одну складову – і вся загальна картина зміниться. Вона не буде кращою, або гіршою – просто інша. Але ж ми так цінуємо себе такими, як є вже. І от: зустрічаємо іншу людину-мозаїку, і два візерунки вже майже готові злитися в один, треба тільки прибрати або переставити один-два фрагменти. Змінити –ся. І тут кожен починає змінювати іншого. Бо ж «я» – це унікальна-цінність-зміниш-крихту-зміниться-уся. А ось кохана істота – на те й кохана.

Звісно, ідеально припасованих мозаїк не існує. А скільки існує тих, хто спроможний «із цим жити», приймаючи іншу людину такою, як є, без зазіхань на вдосконалення її внутрішнього світу? Адже, зрештою, намагаючись змінити того, хто поряд, ми змінюємося самі, навіть не помічаючи.

Ведучи дискусію про те, хто насправді є джерелом творення всього сущого – Великий вибух чи Божа сила – Стейн і Сульрун водночас віддзеркалюють (маскують?) питання: чи маємо ми право творити одне одного? Сульрун готова змінюватися з самого початку: якщо ти не сприймаєш моєї віри, роз’ясни мені свою, може, я сприйму її. Після чергової науково-популярної лекції, вона конкретизує запит: «Я хочу, щоб ти знову зазнав отого дивовижного зачарування життям, у якому ми купалися тоді, і якого ніхто з нас не зумів утримати, давши хоча б іскорку надії. Я запитаю: Що таке світ, Стейне? Що таке людина?» Мимохіть згадується перший лист, отриманий Софією, що містив одне запитання: Хто ти?

Укотре Юстейн Гордер підводить читача до одвічної проблеми, з якої й почалася історія філософської думки людства. Пропонуючи черговий варіант відповіді і вкотре залишаючи читачеві право самому його формулювати (у суперечці переміг начебто Стейн, однак повороти сюжету не залишають сумнівів у правоті Сульрун), автор лише нагадує нам, що остаточної відповіді на ці питання немає досі. І світ, і людина – динамічні за своєю суттю. Поки ми шукаємо визначення явищу, воно змінюється. То ж чи потрібна остаточна дефініція? Однаково на мить свого постання воно буде вже застарілим. А мить тим часом мине.

Життя варте того, щоб ним втішатися, а не розмірковувати про нього – така думка видається головною тезою, довкола якої виснувано і драматичний сюжет, і філософсько-популярну дискусію «Замку у Піренеях». Певно, можна було б втілити її веселіше, оптимістичніше, цікавіше. Але тоді то був би інший автор, інша книга. І читач теж був би іншим. Яким? Дізнаєтеся, коли прочитаєте.