Спогади про майбутнє

Не так давно, на початку грудня минулого року, в Україну приїхав презентувати свій роман «Тінь гобліна», що вийшов українською мовою, Валерій Казаков. Ця подія викликала певний резонанс. У газетах, на  сайтах можна було зустріти інформацію про цей твір, котрий часто представлявся як скандальний і такий, що викриває систему російської влади. Не обійшов цю подію своєю увагою й «ЛітАкцент», опублікувавши рецензію О.Стусенка на цей роман.

Якось так випадково збіглося (а чи взагалі в цьому світі щось є випадкове?), що ця презентація відбувалася тоді, коли в нас розгорталася президентська передвиборча кампанія. Принагідно хочу нагадати: В.Казаков – не просто письменник. Навчався він у Вищому військово-політичному училищі (за часів СРСР то був елітний навчальний заклад), потім – у Літературному інституті ім. Горького, де, як відомо, «вчили на письменників». Закінчив аспірантуру Білоруського державного університету й захистив дисертацію з соціології. Був військовим кореспондентом у головній армійській газеті «союзу нєрушимого» «Красная звєзда». Служив в Афганістані. По звільненню у запас працював у Російському Союзі ветеранів Афганістану, Раді безпеки Російської Федерації, Адміністрації Президента РФ Бориса Єльцина. Член письменницьких спілок Росії й Білорусії. Лауреат «Большой литературной премии Союза Писателей России».

Уже ці скупі біографічні дані чимало можуть сказати про автора. Без сумніву, це людина з великим життєвим досвідом, яка має доступ у «вищі коридори» російської влади, непогано володіє пером (все-таки за спиною Літінститут, робота в газеті і т.д.). А ще ця людина схильна до наукової аналітики (ступінь кандидата соціологічних наук зобов’язує).

Презентуючи «Тінь гобліна», В.Казаков також розповідав і про свій останній роман «Холопы». Цей твір ще не перекладений українською мовою. Як на мене, «Холопы» стоять на голову вище — «Тіні гобліна» у плані художньому (тай не лише художньому). Тут автор зумів розкритися сповна і виглядає дуже органічно.

Власне, «Холопы» – антиутопія, що переносить нас у середину ХХІ століття. Це зовсім не світ благоденства, достатку й щастя. Здається, автору вдалося дещо передбачити. Правда, ці передбачення його не тішать, радше, викликають супротив. Це тенденції обмеження свобод при позірній декларації про права людини, її свободи і т. ін. Це і виродження, деінтелектуалізація еліти, і цинічна бюрократизація суспільства. Можливо, В.Казакову навіть вдалося передбачити «новий світовий порядок». Зрештою, нічого незвичного в цьому немає. Наше майбутнє закорінене в нашому сьогоденні.

Де-факто «майбутнім світом» у романі керують афроюси, тобто американці, серед яких переважають негри (чим не передбачення обрання Б.Обами Президентом США?). На плаву тримається така країна, як «Объевропа» (цю назву можна розуміти двояко). А щодо Росії, то від неї лишилися «рожкі да ножкі» – така собі Сібрусія.

У Сібрусії відновлено кріпосне право, а, отже, населення поділяється на холопів та благородних дворян. Автор спеціально стилізує мову під мову російської класики часів кріпацтва, вклинюючи в неї терміни інформаційного суспільства, блатну й чиновницьку «фєню», діалектизми, неологізми тощо. Додайте до цього ще й такий собі новояз – «демократична Імперія», «августійший демократ», «каземати свободи» тощо – і отримаєте гримучий мовний коктейль.

Сібрусією править чиновний люд на чолі з Президентом-Імператором, влада якого передається по наступництву. Імена Імператорів – Наступник Перший, Другий, Третій і т.д. Усі Наступники особливим розумом і талантами не наділені, зате цинізму в них хоч греблю гати. Автор блискуче описує поведінку чиновників, логіку їхніх дій (часто непотрібних, а то й абсурдних та шкідливих). Відчувається, що тут В.Казаков «у темі». Він не лише прекрасно знає російські чиновницькі реалії, але й уміє їх осмислити та подати в блискучій художній формі. Хоча, якщо розібратися, то «чиновницький абсурд» нашої Неньки-України нічим не поступається тому, який панує в Росії-матушці (може, ми навіть у дечому перегнали наших «старших братів»?)

Основним персонажем роману є такий собі високопоставлений чиновник Енох Мінович. До речі, імена героїв твору – окрема тема. Вони – «інтернаціональні», точніше євразійські. Щось у них є слов’янського, трохи тюркського, китайського і т.д. Та й саме населення Сібрусії – суцільний євразійський інтернаціонал. Мовою країни є суміш китайських, азербайджанських та новоамериканських лексем. Щодо колись «вєлікого і могучого руского язика», то від нього лишилася вимова й ненормативна лексика. Принагідно хочеться зазначити, що ми не відстаємо від сусідів: уже тепер маємо широке побутування різних варіантів суржику, який і далі успішно «суржикується», навіть почав активно проникати в засоби масової інформації.

Але повернемося до головного героя. Як і належить високопоставленому чиновнику та ще й дворянину, він отримав освіту за кордоном. У Сібрусію повернувся, щоб, працюючи на чиновницькій посаді, банально нажитися, а потім дременути подалі з цієї «проклятої землі» в «Объевропу» чи Афроюсію. Одна з героїнь твору говорить зі всією прямотою: «…это Родина, здесь не живут, здесь выживают».

Енох Мінович потрапляє на роботу в сибірську глибинку (це майже як наш «далекий схід» – Донеччина, Луганщина). Він не дуже знає місцеві порядки. Принаймні не відає, що не можна вночі покидати місто, оскільки дорогами шастають банди розбійників. Ось і потрапляє в їхні лапи. Правда, ці розбійники трохи цивілізовані, а їхній отаман навіть у Сорбонні навчався. Буває!

Далі автор віртуозно закручує сюжет. Виявляється, лігво розбійників знаходиться там, де легендарна Шамбала, яку хочуть віднайти вищі чиновники з Москви і підірвати атомною бомбою, бо вона може порушити усталений порядок. У цій всій сюжетній круговерті маємо і різні історії кохання, щасливі і нещасливі (а як же без них!), і містичні чудеса (Шамбала ж!), і вбивства, і навіть воскресіння, а ще маємо дворян, кріпаків, розбійників і навіть агента-повію. Одне слово, усілякої «дурі» вистачає (сам автор визначає жанр свого твору саме так – роман-дурь).

Однак уся ця ніби літературна «дурь» є відображенням справжньої російської «дури». Автор використовує реалії нашого «старшого брата», доводячи їх до абсурду. Проте ця «дурь», як уже говорилося, не є виключно російським явищем. Звісно, Україна – не Росія. Але, читаючи роман «Холопы», починаєш розуміти, скільки їхньої «дурі» є у нас.

Хіба мало в нас кріпацького дикунства, коли наша рідна «елітка» людей має за ніщо? Або хіба немає в нас безпринципності й продажності чиновництва? Чи «ширмової демократії», за лаштунками якої творяться цинічні паскудства?

Правда, поки що ми не доросли до «інституту наступництва», таких собі «демократичних Імператорів», як це є в Росії. Але після нинішніх президентських виборів вони можуть з’явитися, а «Україна – не Росія» все більше нагадуватиме Малоросію…

Але прошу не сприймати це як передвиборчу агітацію чи контрагітацію. Єдине до чого закликаю: читайте В.Казакова. Його твори багато чого вам прояснять і пояснять – і про нашого сусіда, і про нас самих. Бо, на жаль, у нас подібної «соціальної» художньої літератури вдень з вогнем не відшукаєш.