Часом я не знаю, що гірше: коли про минуле починає писати далекий від історичної науки журналіст, – чи коли цим займається історик, який колись пішов у журналістику. Хто з них завдасть більше шкоди нашому здоровому глузду та взагалі ясності сприйняття навколишнього світу? І якщо кпинити з писань Бузини справа цілком зайва, то що робити з Данилом Яневським? Останню книгу цього відомого тележурналіста – доктора історичних наук (!) коротко можна охарактеризувати як послідовно викладену маячню, створену з однією метою: будь-що відшукати велику сенсацію. Проте жодної сенсації у ній так і не знайшлося…
Між невідомим доктором Джекілом і популярним містером Гайдом
В обох згаданих мною вище випадках на «історичних дослідженнях» позначається професійна деформація журналіста: за всяку ціну треба знайти сенсацію, яка б шокувала читача і показала йому, що все, що він знав і чув до цього (або його вчили) – то брехня, а «правда» була роками (століттями) прихована внаслідок таємної змови замовчування. Аж ось тепер, завдяки проникливому розуму та громадянській мужності автора-відкривача можна дізнатися таке!… Спалахує інтерес заскоченої зненацька громадськості, автор – на слуху… Читач (глядач, слухач), який у такі моменти охоплений млосним відчуттям героїв Дена Брауна, що розгадали черговий загадковий символ, поступово виходить на інтригуючий квестовий шлях: хочеться іще таємниць, іще загадок, іще приголомшливих відкриттів… «Банальна» історія перестає бути цікавою, натомість вона заступається розгалуженим та постійно поновлюваним комплектом «смаженого минулого». І наш читач рухається цим замкненим екскурсійним маршрутом, оздобленим обабіч псевдоісторичними декораціями, а справжнього минулого (яке трохи далі, за рогом) і не побачить ніколи.
Мій читач може запідозрити, що це я такими манівцями підводжу до делікатної теми оцінки професійного шляху, Данила Яневського… Але ж справді: як можна?! Він, по-перше, – дійсно популярний (тобто професійний) тележурналіст, по-друге, – доктор історичних наук, – тобто ж не невіглас якийсь. Разом це у нас виглядає як начебто успішна кар’єра в обох фахових царинах. Що й дозволяє нашому герою займатися популярним, журналістським, викладом певних історичних тем для широкого загалу. Звісно ж, ми маємо довіряти докторам історичних наук. Але на жаль, у новій книжці Данила Яневського відбувся не симбіоз професій, а навпаки, – цілковите роздвоєння, лише приховане одною палітуркою. Продукт «симбіозу» чомусь виглядає так, нібито книжку писали по черзі то доктор Джекіл, то містер Гайд. Причому, авторські думки та оцінки викладав саме другий. Факти й події описував «історик-Джекіл», а висновки з них робив «журналіст-Гайд». І цей «журналіст» виявився вкрай нікчемним істориком, – що, втім, не позбавляє його статусу «професійного журналіста». Тоді ж навіщо бути «доктором історичних наук»? Але залишимо довгі прелюдії та риторичні запитання: за мною, читачу!
Як дідусь-Грушевський закатував мільйони людей
Отже, доленосний твір Яневського називається «Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського». Зазначається, що це є «другою частиною навчального посібника для політиків, журналістів, політологів та любителів з написання, переписування та удосконалювання Конституції України. На сторінках цієї книги – альтернативне бачення суті «Української революції»… Ви дізнаєтесь… що приховують сучасні міфотворці про вітчизняну історію періоду 1917-1918 рр., … що сьогодні відомо про вільних мулярів зразка 1917 року». Ну, – з такою анотацією та таким автором, – як не віддати належні 43,63 грн. (з ПДВ)? І якщо говорити про продажі, думаю, що принаймні у цьому сенсі книжка буде цілком успішною, і, окрім мене, знайдеться ще 1999 (наклад – 2000) зацікавлених. А от чи задоволених? Щодо втіхи, то дочитати до кінця цей опус мене змусило лише відчуття фахового обов’язку: не можна ж писати рецензію на підставі лише перших тридцяти сторінок… Хоча, як виявилося по прочитанні, – можна було б. Діагноз був зрозумілим уже під час початкового огляду пацієнта, а подальші аналізи лише підтвердили його.
Наблизимося до таємниці… Суть сенсаційних досліджень полягає, звісно, у тому, щоб дезавуювати певні усталені уявлення, стереотипи, зруйнувати їх за допомогою шокуючої інформації. Класика журналістики говорить: «Сенсація, – це не тоді, коли собака кусає людину, а коли людина кусає собаку». Тому треба піддавати сумніву найфундаментальніші речі. І наш автор не відкладає цю справу в довгий ящик: «… ніякого українського народу станом на 1917 р. не існувало, як не існувало й такої країни або держави, як «Україна». Вживання термінів «Україна» та «український народ» стосовно територій та населення, які в ХІ-XVIII ст. входили до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, РП/ВКЛ [Річі Посполитої / Великого князівства Литовського], а наприкінці XVIII ст. були розділені поміж трьома імперіями, антинаукове» (с.12). Таким чином, читач одразу опиняється на руїнах усіх власних історичних стереотипів щодо «України» та «українськості». Ой! Не будемо зайве сперечатися з приводу того, що автор плутає терміни описові («український народ» в етнографічному сенсі) та політико-правові («громадянська нація» як спільнота відповідальних освічених виборців). Не будемо зайве згадувати, що задеклароване у 1917 р. американським президентом Вудро Вільсоном «право націй на самовизначення» передбачало утворення нових державних націй в етнічних межах, – що робило «країною Україною» просто увесь терен, заселений «українцями». То таке, дрібнота.
Але ці зауваження є не дуже потрібними, бо надалі основною метою автора став намір докладно показати, як некомпетентні та нахабні авантюристи з Української Центральної ради (УЦР) на чолі з М.Грушевським абсолютно безпідставно та незаконно утворили якийсь штучний злочинний новотвір – Українську Народну Республіку. Вчинивши фактично (і юридично) державний злочин та державну зраду (підриваючи легітимну державну єдність Росії), вони призвели цим до загибелі російської демократії, захоплення влади в Росії більшовиками, перемоги в Росії та на Україні «ленінської банди» (так у автора) та усіх подальших репресій, геноцидів та знущань аж до 1991 р.; і не лише в Україні, а всіх, хто підпав під Совєти після 1917 р. (Я тут нічого не перебільшую: так вважає автор). Майбутні ж послідовники Грушевського утворили у 1991 р. абсолютно нежиттєздатну українську державу, що є так само штучною, як і колишня УНР.
Які висновки має робити читач? З огляду на неприязнь автора до більшовиків, згадки про те, що Росія колись «окупувала» землі від Речі Посполитої до Фінляндії, пана Данила не назвеш «запроданцем» і не звинуватиш в «українофобії» (бо лихою долею українців у радянські часи він щиро переймається – десь разів п’ять в однакових висловах у не зовсім доречних місцях, перетворюючи це просто на постійно повторювану мантру). Ну, щоправда, автор, який по тексту дуже полюбляє правову термінологію, не зовсім точно знає, що таке «окупація». Але виникає питання: що ж залишає нам автор після особистої руйнації усіх «стереотипів» в якості певної «моралі»? Яким шляхом цей «неіснуючий» український народ мав іти? Що робити? Як інакше мусила чинити затаврована паном Данилом українська ліва інтелігенція, якщо не «вигадувати» український народ? Але захопившись руйнацією стереотипів, автор цілком забув про «конструктив». Усе, що робилося — робилося «не так», ганебно та незаконно. Проте геть не зрозуміло, які ж існували тому альтернативи. Де мудрий висновок автора, який би дозволив нам, далеким нащадкам уенерівців, не повторювати їхніх помилок? Звісно, що звалити на голову Грушевського та Винниченка можна чимало, але закидати їм одним перемогу більшовизму у загальноросійському та напівсвітовому масштабі, та ще й сорок років життя «радянського блоку» – це, зізнаємося собі, таки є відвертим перебільшенням. Через це основний меседж автора (який скрізь, декого з істориків стримано похваливши, змішує з багном усі здобутки української історіографії за останні 20 років) зводиться лише до узагальнюючої тези, що «радівці» та Грушевський винні в усьому поганому, що сталося за них та після них. (Може, це вони й Кеннеді застрелили?) Натомість: а як треба було? Кому і що робити? – Невідомо… Втім, це ще не все: нищівна критика усталених оцінок є просто прелюдією до ще більш «сенсаційних» та нищівних «констатацій» – які, власне, й є основною метою цього обсмоктування подій 1917-1918 рр.
Доба українсько-єврейських фашистів
Тут варто сказати про структуру книги. Основною ниткою є хроніка подій, подана за академічним двотомником документів Центральної Ради. Тому автора ніяк не звинуватиш у перекручуванні фактів. Хроніка хронічно (вибачте за тавтологію) переривається авторськими «Констатаціями», де дається дуже цікава оцінка описаних перед тим відомих подій. Зазвичай «Констатація» містить якесь голослівне твердження (категорично вражаюче, обов’язково сенсаційного характеру), яке чомусь не підкріплюється змістом попередніх сторінок. Саме це я й мав на увазі, коли писав вище про те, що події тут описує «історик», а висновки робить «журналіст». Принагідно зазначимо, що критики з боку дослідників на адресу тодішнього українського проводу за минулі роки пролунало так багато, що відносною новизною у праці пана Яневського є хіба те, що він звернув особливу увагу на роль у цих подіях масонів (згадаємо про це нижче) та впровадив низку термінологічних інновацій. Наприклад, діяльність УЦР він називає «українським фашизмом», а партії, представники яких входили до складу Ради, – «націонал-соціалістичними» («Перші паростки українського фашизму» (с.65 і далі); «Націонал-соціалісти захоплюють владу у Південно-західному краї Росії» с.156). Як не прикро, панові Данилу як далеко не першому спритнику спало на думку, що політичні рухи, які відстоюють одночасно певні національні та соціальні цінності, можна назвати не лише «національно-соціалістичними», але й (маленьке скорочення) «націонал-соціалістичними». Таке вже траплялося, але «чомусь» не набуло популярності серед фахівців.
Втім, повернемося до терміну: впізнаєте назву? Це ж – гітлеризм! Вау! Проте кожен фаховий історик знає, що «фашизмом» (а у даному разі точніше: «нацизмом») може називатися політичний рух, який відстоює фашистську (нацистську) політичну програму, але не геть усе на світі, що можна назвати одночасно «національним» та «соціалістичним». Варто згадати, що українські тодішні партії себе не називали «націонал(ьно)-соціалістичними». Так само це торкається єврейських Бунду та «Поалей-Ціону», яких наш автор також зарахував до «націонал-соціалістичних». (Пан Данило неодноразово звертає увагу на те, що «ганебну» УНР разом творили українські та єврейські націонал-соціалісти). Ти ба: єврейські фашисти! Якщо згадати, що протягом перших десятиліть існування Держави Ізраїль нею керувала «Трудова партія» (національна єврейська та соціалістична), то у нас «фашистами» (в межах логіки Данила Яневського) стають Бен-Гуріон та Голда Меїр, – не кажучи про решту їхніх соратників. Цікава новина для ізраїльських товаришів!…
Але якийсь сумнів усе-таки гнітив нашого автора: треба ж хоч якось аргументувати важке слово «фашизм»… Адже для повної «науковості» недостатньо назвати чотири розділи книги так: «Сучасний стан інституційного розуміння проблеми – № (1,2,3,4)», – а наступний чомусь: «Сучасний стан розуміння проблеми – 5» (без «інституційного»); або вставляти в усі можливі (і непотрібні) місця слово «імплементація» (часом це нагадує: «Зранку я люблю імплементувати собі філіжанку кави, а по обіді – імплементувати собі улюблений телесеріал»). І автор знаходить це «щось»: термін «національні меншини» у різних документах Центральної ради. Начебто такого правового терміну тоді просто не існувало. То звідки ж взяли його наші діячі, які, на думку автора, були просто «дикунами» та «олігофренами»? Законопроекти Ради, спрямовані на гарантування дотримання прав нацменшин або референдуми для проведення міждержавних кордонів автор називає «сегрегаційними», які «нічим не відрізняються від «правових» норм щодо євреїв, які запроваджував у суспільне життя Німеччини уряд Адольфа Гітлера або на які спирався, наприклад, режим апартеїду в Південно (у автора – «Північно»)- Африканській Республіці» (с.246-247). Чому ж тоді українські єврейські партії (перепрошую – українські єврейські фашисти) підтримували ці заходи? Автор, який сотні разів пише в тексті про «легітимність», «верховенство права» та «імплементації», чомусь не розуміє, що гарантія прав національних меншин можлива лише в разі правового визначення цієї категорії громадян. І законодавчим прикладом для Грушевського в цьому сенсі було «буковинське зрівняння» 1910 р., яке зрівняло буковинських українців у правах з румунами, – про цей факт автор пише на с.11.
Дискредитація масонів
Ще раз перепрошую – майже забув про масонів. Їм присвячена перша чверть з трьохсот з гаком сторінок книги. Докладно розписано, хто з українських та російських діячів був масоном, якої ложі та статуту. У списках членів Ради та українських партій автор любить після прізвища писати у дужках «(м)» – масон (як, до речі, замість «Лев Троцький» чомусь весь час писати «Лейба Бронштейн»). І можна було б очікувати, що надалі будуть показані якісь дії підступних масонів щодо або розвалу Росії, або надихання «українського фашизму». Або взагалі заради чогось. Проте автор десь на середині книжки про масонів геть забуває, і нам залишається відверто незрозумілим, чому про них так барвисто розписувалося на початку. Ця сюжетна лінія просто загубилася на півдорозі. Сам факт «масонства» на ті часи має таку ж сенсаційність, як за радянських часів факт членства у «творчій спілці». Суто дедуктивно зі змісту книги можна зробити висновок, що українські та російські масони посварилися через український автономізм, російські помірковані та ліберальні масони посварилися через різне бачення майбутнього Росії, а російські та антантівські масони посварилися через імовірний вихід Росії з війни. Залишається загадкою, чи варто взагалі було приділяти стільки уваги «вільним мулярам», адже зиску їм самим від їхнього «масонства» було – нуль, і «викреслити» з опису тодішніх подій масонів – це просто викинути з тексту відверто зайве. Яку «істину» нам відкриє той факт, що масонами були Скоропадський і Петлюра? Нічого, окрім безглуздості тодішньої «масонерії».
Узагальнені родзинки
Перераховувати подібні «родзинки» можна довго. Хоча приємно, що легко можна узагальнити певні особливості авторського стилю. По-перше, авторські «констатації» не повинні перебувати у якихось логічних зв’язках із тим, на підставі чого вони робляться. По-друге, коли автор надміру активно вдається до правової термінології та плаче над долями втрачених трьох генерацій наших (і не наших) співвітчизників, то це загалом не має відношення до права, юриспруденції, логіки, історії і просто оздоблюється «гуманістичним сентиментом», який не має жодного стосунку до змісту книги. По-третє, якщо на одній сторінці говориться одне, а на наступній – протилежне, це абсолютно не шкодить авторському викладу. Останній перебуває у тій гармонії хаосу, яка властива вітчизняному антинауковому вислову «каша в голові». Це останнє є тим, що найбільше поєднує автора з його «об’єктами дослідження», бо «каша в голові» членів Центральної ради, помножена на хаос в інтерпретації тих же подій у виконанні Данила Яневського, збагачений його ж абсолютно непередбачуваними «констатаціями», змусить читача врешті просто відкрити кватирку — і жадібно вдихнути свіжого повітря.
Бо ж перед цим читач мученицьки таки дійшов до останнього розділу цієї книги: «Головні уроки». До них, зокрема (усього «Головних уроків» – дванадцять), віднесено такі (на підставі вивчення подій 1917-1918 років):
«[…] 2. Держава Україна в її сучасному стані приречена [це – про 2010, а не про 1917].
3. Яких-небудь суттєвих історичних, ментальних, правових, культурних, ідеологічних, економічних, психологічних або будь-яких інших причин, які уможливили б її продуктивний розвиток на власній основі, не існує. […]»
Але найбільше нас мусить тішити останній, найвагоміший, дванадцятий «Головний урок»:
«12. В основу конституційного устрою «України-Руси» треба покласти принципи, запропоновані 1920 р. М.Драгомановим та професором Київського університету Св.Володимира Оттоном Ейхельманом».
Що це за принципи, автор по-інтриганському просто не пише. Обірвався по-живому доленосний текст! Адже інтрига таки існує, бо М.Драгоманов помер у 1895 році, задовго до своїх «пропозицій» у 1920-му. І автор так і не пояснив у цій книзі, чому він вважає, що це – «навчальний посібник … з написання, переписування та удосконалювання Конституції України». Для відповіді мабуть доведеться чекати наступної «історичної» праці Данила Яневського. Тільки я не впевнений, чи захочеться мені цю відповідь там шукати. Часом дійсно хочеться просто свіжого повітря.
