Поетична енциклопедія любові в обкладинці туристичного путівника

Я не прихильник самобичування. Гадаю, варто просто спокійно визнати: про сучасну італійську поезію, як і про поезію багатьох інших країн, ми не знаємо майже нічого. Вже ця обставина робить подією вихід у видавництві „Літопис” книги італійського поета Коррадо Каламбро „Я не скажу тобі, що це любов”. Незалежно від її подальшої медійної долі чи популярності.

Мабуть, саме з цих причин, перекладачка Оксана Пахльовська присвятила на самому початку близько шістдесяти сторінок книжки тому, щоб представити українському читачу Коррадо Калабро. Розлога передмова та інтерв’ю з поетом, безперечно, велика перевага порівняно з численними виданнями, де упорядники не дають собі клопоту розповісти про автора. Правда, можливо, варто було би цей блок – особливо інтерв’ю – дати після віршів, а не перед ними.

Одна з найпомітніших рис поезії Калабро – дивакуватий мінливий ритм. Переважно неримовані вірші входять у який-небудь розмір, потім переходять в інший або й зовсім його втрачають. Наприклад, від „розчахнуте небо в простір,/ омите нічним дощем” до „Упертий вітер -/ прозорий млин -/ здирає з нього весь пісок, мов шкіру” та „Лиш знак -/ поки не всохне -/ двох лап маленьких й двох пір’їнок” в одному тексті. На питання, наскільки повно підхід перекладачки відповідає тут задуму автора, напевно, мають відповісти знавці італійської, проте й побіжний погляд на італійську половину білінгви засвідчує, що там із ритмом теж не все просто. Цікаво також, наскільки співмірна з поетикою оригіналу засаднича не-евфонічність українського тексту.

У художніх образах цей поет надає перевагу описовості. А різноманітні порівняння, епітети й метафори знаходить яскраві й соковиті, але дуже ощадливі. Втім, економія тут не аж така, щоб обертатися до афористичності. Надто багато повітря між словами у цих віршах, якщо висловлюватись образно – „Чекання матері – монета золота,/ на світових обмінниках розтрачена./ Стискається на горлі зашморг/ присипаної снігом хустки;/ перламутрово зблискують лоб/ і повіки. Губи торкає/ вітер, висушуючи їх, мов кровоспинні ліки,/ і розкидає вусібіч дороги,/ шматуючи згорілі прапори”. Втім, Калабро часто не цурається доволі урочистого пафосу, котрий, екстраполюючи на українську поетичну історію, можна було б умовно назвати „шістдесятницьким”. При цьому він дуже уважний до ритму, мелодики тексту, що робить його вірші таким собі словесним танцем.

Як видно з назви книги, практично всі вірші тут пов’язані з любов’ю. Значно безпосередніше й буквальніше, ніж це в середньому прийнято у сучасній поезії. Так що виходить така собі поетична енциклопедія кохання. Тут і осмислення суто фізичних відчуттів „романтичних південних ночей”, і різні виміри закоханості чи сталого глибокого почуття, і, так би мовити, позастатеві типи любові, батьківська, материнська тощо. Проте центральне місце, як видається, посідає тут любов-як-проблема. Почуття, котре з тих чи інших причин є „недозволеним”. Любов, яка скінчується, або котру навпаки не вдається забути чи відкинути. А також інші неминучі труднощі – „спіраль зміїна темного бажання/ вертається у часі безконечно,/ знов постає, непрошена і нездоланна/ в сліпім тремтінні тіла, -/ чекаючи у розпачі на тебе”, „Чи бачиш/ валентності, що в’яжуть атоми?/ Чи бачиш поклик той, що кличе птахів?/ Чи бачиш, звідки припливають риби?/ Чи відаєш, чому колись зустрілись ми/ й чому розлучимось ми скоро?”, „Я не скажу тобі, що це любов,/ якщо ти так цього не хочеш”.

Така одночасна розмисловість і емоційність поезії Коррадо Калабро якоюсь мірою ґрунтується на античних традиціях. А до них він апелює постійно і підкреслено, і то часто радше в грецькій версії, ніж у римській. Напевно, тут важить те, що рідний регіон поета, Калабрія, здавна був грецькою колонією, належав до елліністичної культури, а грецька мова, змішана з місцевими говірками, „греканіко”, домінувала в цих краях, за словами перекладачки Оксани Пахльовської, аж до шістнадцятого століття. На античній тяглості наголошує Калабро і в своєму інтерв’ю та прикінцевому есеї.

Сам есей, що завершує книгу, вельми цікавий. Він зветься „Поет у чистилищі”, складається з тринадцяти частин і містить авторські роздуми про поезію, культуру, історію і сучасність. Багато тез тут повторюють сказане в інтерв’ю на початку книги, а часом Калабро вдається до надто вже невеселого менторства. Проте загалом “Поет у чистилищі” – безперечно дуже цікавий текст, різноманітний, глибокий та ерудований. Кожен тут знайде для себе щось нове й цікаве. Що, звісно, не зобов’язує неодмінно погоджуватися з усіма песимістичними ідеями італійця з приводу кризи поезії, десакралізації й позбавлення сенсу в культурі. Скажімо, його міркування про „монополізацію” поезії та шляхів її розвитку певними визнаними „елітними” середовищами (дещо нагадує наші конспірологічні теорії про „клан Андруховича”, „друзів Жадана” і т.п.) можна заперечити тим, що подібні середовища є визнаними у далеко не в найширших колах, вони не контролюють якихось неймовірних фінансових та організаційних ресурсів, не кажучи вже про абсолютно загальнодоступну в умовах наявності інтернету можливість самореалізовуватись.

Наостанок ще раз варто наголосити: книжка Коррадо Калабро – одна з вельми нечисленних можливостей українському читачеві познайомитися з сучасною істалійською поезією. І такою можливістю нехтувати не варто, навіть попри дивакувату обкладинку книжки, яка пасувала би радше якому-небудь туристичному путівнику…