Твори, що увійшли до цього тому, засвідчують виразний журналістський та літературний талант їх автора. Але Петро Стебницький, обираючи життєвий шлях, навіть не думав про літературу. Він обрав навчання на фізико-математичному факультеті Київського університету св. Володимира і 1886 року, маючи ступінь кандидата математичних наук, виїхав до Петербурга і таким чином «розрахувався» з можливою українською філологією та з самою Україною, де лютували політична реакція й Емський указ 1876 року про заборону друкованого українського слова.
У північній столиці киянин, три роки відчитавши приватні лекції, влаштовується працювати у Головному управлінні пошт і телеграфів. І, оскільки потяг до складання текстів поступово давав про себе знати, стає співробітником журналу «Вестник финансов, промышленности и торговли». П. Стебницький пише – про особливості хлібної торгівлі в Росії, економіку європейських країн, еміграційні процеси, складає статистично-економічні огляди та рецензії на подібного змісту видання.
Ще студентом я починав дивуватися, звідки в українців з’являються сили, навіть після страшних погромів типу Голодомору та репресій 30-хроків, при перших повівах відносної свободи відновлювати свою культурницьку (найперше культурницьку, потім політичну) працю. Згодом уявився образ насіння, яке здатне довго пролежати у випаленій землі й прорости, як тільки впадуть перші, найчастіше несподівані, дощі. У народу з великим культурним потенціалом просто не може не бути чимало такого насіння, частина якого таки витримує спеку і колись сходить. Ось такою упертою, витривалою «насіниною» мені уявляється і Петро Януарович Стебницький.
У молодості він мало мав ілюзій стосовно української справи. Але увага була постійно спрямована у всіх напрямках, де ту справу можна почати. Коли повертався у відпустку додому, до Києва, намагався одвідати людей, які щось у тій справі означали. У спогаді «Лицар нездоланий», поданому також у цьому ж томі, Сергій Єфремов повідомляє, що вперше стрічався зі Стебницьким «у господі Олександра Кониського», такого собі в ті часи (1896) українського дисидента. Отже, шукав П. Стебницький таких людей. І знаходив. Деколи вони знаходили його.
Ідеться найперше про Євгена Чикаленка. Той 1894 року написав першу брошуру українською мовою з циклу «Розмови про сільське хазяйство». Цензура заблокувала її вихід – через мову. 1896 року Є. Чикаленко приїздить до Петербурга для святкування 35-річної літературної діяльності Данила Мордовця. У ході ювілейних засідань та перемовин фундується українська Петербурзька Громада, фактичним керівником якої став П. Стебницький. Чикаленко та Стебницький зрозуміли один одного одразу й стали друзями на довгі десятиліття. При першій зустрічі розмовляли відкрито, складали плани. Найперше треба було «пробити» брошуру. Стебницький ходить до міністра сільського господарства, прохаючи про посередництво. А ще з однодумцями він домагається постанови Ради міністрів, щоби – як виняток – брошура вийшла у світ українською мовою. Вона й вийшла 1897 року заходами Благодійного товариства видання загальнокорисних та дешевих книг для народу, до створення якого доклав рук, звичайно ж, і П. Стебницький. Сталося неймовірне: брошура про грамотний обробіток землі подолала Емський указ! За нею вийшли інші посібники для українських хліборобів авторства Є. Чикаленка. «Розмови» підносили і фаховий рівень люду, і його національну свідомість. «Розмови», які згодом подвигли Є. Чикаленка на написання «Щоденника» та «Спогадів», за популярністю у народі зайняли друге місце після «Кобзаря».
До речі, П. Стебницький вирішальним чином також потурбувався, щоби перший повний «Кобзар» з’явився на Східній Україні. Він був «учасником заходів з отримання прав на видання Святого Письма українською мовою, повного «Кобзаря» Т. Г.Шевченка, енциклопедичного довідника «Украинский народ в его прошлом и настоящем», альбому з малюнками Т. Г. Шевченка, він підтримує дописами, а іноді й власними коштами українську періодику. Так, Петро Януарович активно прилучається до заснування друкованих органів українських парламентських фракцій у І та ІІ Державних думах – «Украинского вестника» (1906) та «Рідної справи/Думських вістей» (1907). Як позафракційний член, він увіходив до комісії для складання законопроекту про запровадження української мови в школі» (І. Старовойтенко).
Є. Чикаленко у Києві бере участь у створенні українських політичних партій, видає щоденну українську газету «Рада». Друзі регулярно сповіщають про свою працю на користь українства в листах. П. Стебницький починає дописувати й до «Ради» під псевдонімом «Павло Смуток». Кращі з дописів, у тому числі й художні, подаються в аналізованому виданні.
Усі ці тексти укладачі, як і годиться, згрупували в тематичні розділи: «Політична публіцистика», «Культорологічна публіцистика», «Художні твори» тощо. Хронологія з’яви творів на світ, звичайно, порушується. Але в кінці тому подано список усіх на сьогодні відомих праць їх автора. Читаючи той список, можна помітити, які теми українського життя порушував П. Стебницький у той чи інший час. Уперше його голос на цю тему лунає 1898 року в «Санкт-Петербургских ведомостях» – «К полемике о малороссийском языке». Ось так. Про що говорить культурний українець, як тільки з’явиться сяка-така можливість? Про мову, свою рідну мову. І на що найперше нападають «культурно підковані» противники українства, що найперше хочуть заперечити, звести зі світу? Українську мову… У тих же «СПб ведомостях» через чотири роки передплатники прочитають статтю Стебницького «Язык и школа». Як це все нагадує теперішні події, теперішні полеміки, недавні перші друковані маніфестації українців супроти своїх «заперечувальників». Починається з мови, школи, культурницьких імпрез. І продовжується іншим, як у того ж П.Стебницького: «Перспективы русско-украинских отношений», «В родственных объятиях», «Північні негативи», «Петроградський клопіт» (про стосунки з росіянами), «Украинский вопрос», «Українська справа», «Украина и украинцы», «Краєва автономія України», «Украина в экономике России», «Поміж двох революцій», «Справа державної мови» (про необхідність побудови власної держави).
Усе так само, усе подібно. Не дай Боже щоби й закінчилося так само з українською державністю, як на початку минулого століття. Так, наші політичні гравці, державні чиновники успішно знаходять, щоби наступити на них, ті самі граблі. Однак епоха інша, і це (не заспокоює, ні) підтримує дух.
Ми, теперішні, володіємо одним виграшним чинником. Хоч і поволі, але доходять до нас писання, письмові виступи українських інтелектуалів, створені після жовтня 1905 року. За комуністів їх авторів оголошували тяжкими ворогами українського народу. І забамбулення умів більшовицькою пропагандою підкріпленою небаченими репресіями, було успішним. Пропаганда спрацьовувала, наслідки нині бачимо. І все ж, дякуючи видавництвам «Темпора», «Смолоскип», «Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”» (хто ще?), ці твори до нас доходять і застерігають від традиційних та фатальних ілюзій, помилок. Ми, хто цікавий та не ледачий, дізнаємося про правду Грінченка,Чикаленка, Олеся, Вороного, Грушевського, Доманицького, Міхновського, Яворницького, Гермайзе, Д. Дорошенка, Дурдуківського, батька та сина Лип, Липинського, Лотоцького, Ніковського, Єфремова – і Стебницького! – та інших українських інтелігентів із тих революційних півтора десятка літ. Ми озброєні і нашим розумінням, і їхнім інтелектуальним набутком. Не може бути, щоб цього разу в нас не вийшло.
В інших умовах Стебницький таки став би добрим письменником. Мав таке відчуття рідного слова! Як ось у цьому перекладі з М. Лермонтова (поданому у вибраному):
В срібній млі виблискує дорога,
Місяць став вже високо вгорі.
Тиха ніч. Пустеля чує Бога,
І зоря говорить до зорі.
Небосхил врочисто й пишно сяє.
Спить земля під світлом чарівним.
Що ж мені так серце туга крає?
Жду чогось? Чи жаль береза чимсь?
Вже не жду нічого я від долі
І не жаль минулого мені.
Прагну я спокою лиш та волі, –
Я спочить бажав би в вічнім сні.
Але сон нехай не смертний буде:
Я б хотів такого забуття,
Щоб усе зітхали тихо груди,
Щоб повік дрімало в них життя.
Щоб і вдень,і пізньою добою
Про любов я чув солодкий спів
І щоб дуб зелений наді мною
Раз у раз схилявся й шелестів.
Має звершитися справедливість. П.Стебницький не поїхав у еміграцію, хоч як його не закликав до цього Є. Чикаленко. Був неодружений, мало дбав про своє фізичне існування, тому згодом і помирав у холодному й голодному Києві (1923) – під «наглядом» чекістів. Тому що «дідо Смуток», як його називала знайома молодь, до всього, був ще й міністром у Скоропадського… Для комуністів – захмарний гріх!.. Отож був міністром, і своїм указом започаткував Українську академію наук, у ній, до речі, допрацьовував останні притомні дні… Якби видужав, то був би ув’язнений з усіма відомими наслідками.
Має звершитися справедливість. Щодо цієї людини. Як тільки випала можливість, П. Стебницький написав про все, що має знати свідомий українець. У тому числі – про відомих попередників та сучасників. В аналізованому томі подано його нариси про П.Куліша, М. Драгоманова, Б.Грінченка, В. Доманицького. Ось повертається пам’ять і про самого Петра Януаровича. Але це лише півсправедливості. Повністю справедливість звершиться тоді, коли в Україні зникне сама можливість створення умов, за яких заборонялися б твори таких людей, як Петро Стебницький та його однодумці.
Микола Суховецький народився 15 січня 1947 року в селі Писарівці Волочиського району Хмельницької області. Навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Член Національної спілки письменників України. Є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).
