«Пороги» історії, або Болюче переживання міфу

Україна — наше спільне велике ім’я…
(Іван Сокульський, «Хто ми без України»)

Свобода найкраще усвідомлюється тоді, коли її ще не маєш, або коли її вже втрачено. Ми сьогодні існуємо в часі, який може стати новим початком боротьби за незалежність. Можливо, що це — природний процес: щоразу по-новому усвідомлювати потребу свободі, відповідальності, історичній пам’яті. У першому томі своїх «Щоденників» польський письменник В. Ґомбрович зауважив, що його ставлення до національної класики (Міцкевича, Словацького) не аномальне, не перверсивне — просто для нього важливіше не «воздавати хвалу» поетам, які стали мармуровим пам’ятником історії літератури, а весь час перебувати в їхньому силовому полі: сперечатися, дискутувати, перелицьовувати відповідно до нового історичного мислення. «Я хотів показати, що це не просто художники, а люди, які творять малюнок». Тобто історія літератури позбувається ритуалізованої вихолощеної святості, забронзовілості. У такому разі свобода усвідомлюється зовсім по-новому: як потреба дії, що органічно виростає з етично-моральної площини власної культурної традиції. У нашій культурі й досі відчуття свободи лишається нечітким, не вивіреним, а тому воно не входить у «життєсвіт» нинішньої культури. Немає сформованої громадянської позиції, вмотивованої історично. Політичний простір аморальний, гуманітарний простір часом стає занадто цинічним, епатажним (і це не випади Рембо проти старого мистецтва, а підігрування тим, хто прагне зруйнувати власне коріння). Свобода сьогодні втрачає сенс. Помаранчева революція потвердила, що може зробити вільна нація. Але мрії не було реалізовано.

Ще двадцять років тому за свободу хапалися. Будь-яка цікава стаття чи щирий вірш знаходили тисячі прихильників. Люди вишукували справжню літературу, стояли в чергах по книжки, переписували вірші собі в маленькі зшитки, щоб потім прочитати у вузькому колі й поширити інформацію далі. Свобода була не розмінною монетою, а єдиним способом вижити. На «Літакценті» не так давно було опубліковано інтерв’ю Миколи Суховецького з Олексою Різниченком, одеським письменником, автором поетичної збірки «Озон», яка виникла в часи радянської цензури і численних естетичних заборон. Мені здається, що саме це поняття «озону» може якнайкраще схарактеризувати те, чим була свобода, яка сьогодні стала розрідженим повітрям. Чому настільки кардинально в протилежний бік змінилася читацька рецепція? Чому в час демократії поняття свободи втратило свою затребуваність? Чи свобода існує лише в ідеологічних лещатах? Радянський час був часом сюрреалізму, коли людина жертвувала власним життям, навіть і не думаючи про небезпеку власного зникнення. Головне — вберегти Україну. Це гасло стало центральним трагічним мотивом українського донкіхотства ХХ сторіччя.

Вже згаданий Олекса Різниченко в “совєтські” роки змайстрував листівку в Первомайську і написав: «Долой коммунистическую пропаганду! Долой диктатуру партии!». Друкували ту листівку в Первомайську, і всі чітко знали, що тут поширювати її не можна, щоби по машинці, по її шрифтах, певне ж КГБістам, які реєстрували кожну машинку в місті, нас не взнали. Олекса Гірник спалив сам себе на могилі Шевченка 22 січня 1978 року, написавши 1000 листівок, розкидавши їх навколо пам’ятника Тарасові. В них він пояснив, що не може жити і дивитися спокійно, як гине наша мова, як топчеться Україна. В мене є вірш про цю чудову людину: “Як Україну ти любив! Як волі їй тобі кортіло… Але не ближнього ти вбив — себе самого”. Все це — свідчення абсурдного, сюрреального, а водночас жорстокого до вільної людини світу. Комуністичний тоталітаризм був складною ідеологічною системою, заснованою на брехні, ілюзії, фальшивих утопічних візіях. Протистояти цій системі було важко. Ось тому покоління українських дисидентів (згодом — політв’язнів) кинуло виклик фальші Системи — політичній і мовній, культурній та ідеологічній. Фальш була атрибутом Системи, — тож шістдесятники поцілили в саме її “центро”. Самвидав — природний опір природно вільної людини, — тобто людини, яка власним існуванням руйнує межі Системи. І це маємо зрозуміти сьогодні, коли саме явище шістдесятництва почало “вбудовуватися” в історичну перспективу остаточної кризи і краху Системи і початку нового відліку історії.

Ми й досі почасти не відкрили для себе той материк свободи, яким, зокрема, в радянський час вважала самвидавна література. Пригадую торішній захист О. Обертаса в Інституті літератури, який представив на розгляд поважної вченої ради дисертацію, що базувалася на вивченні самвидавної літератури. Знову ж таки на «ЛітАкценті» цього року виринуло ім’я Миколи Холодного, для багатьох справжнього мешканця нижніх кіл Дантового пекла в плані етичному, але водночас і «патріарха самвидаву», як любив казати про себе Микола Костьович. Наразі ж мені б хотілося звернути увагу на видання, яке 2009 року побачило світ у видавництві «Смолоскип». Наразі ж ідеться про видання іншого ґатунку: погляд спрямовано на дослідження наддніпрянського самвидавного руху, який найяскравіше явив себе у «Порогах». Це пороги, що виросли на шляху радянського поступу, ламаючи «радянській риториці хребет», об них ця система з гуркотом розбилася, як розбивається вода в Дніпрі біля Січі. Ідеться про самвидавний альманах — літературно-мистецький і громадсько-політичний журнал, який виходив у Дніпропетровську в 1988-1990 рр. У передмові зауважено: «Матеріяли відібрано згідно з рубриками розділів, що були представлені в структурі журналу. «Пороги» – одне з найперших вільних українських видань, поруч з «Кафедрою» у Львові, «Євшан-зіллям» у Коломиї, «Кальміюсом» на Донбасі, що виникли услід за славнозвісним «Українським вісником» Вячеслава Чорновола. В роки «перебудови» та «гласности» колапсуючої «імперії комунізму» власне ці видання розвіювали атмосферу страху, розкріпачували думку і творчість і вчинили справжній прорив в Україні до дійсної свободи слова».

Передмову до цього видання написали Раїса Лиша та Юрій Вівташ, безпосередні свідки сюрреального часу, які змогли вистояти і передати знання про трагічні сторінки історії. А водночас розповісти про це без пафосу і суму, жури і туги, позаяк той час був часом духовного злету. Юрій Вівташ зауважує у своїй передмові: «Ідею видання незалежного журналу за умов певного політичного пом’якшення, місцевої «перестройкі», помітної вже й у Дніпропетровську, висунув поет і дисидент, «молодший шістдесятник», який у сімдесяті став майже «сімдесятником», тому що отримав потужний розвиток на шляхах «модернізації» світогляду і еволюції як до загального, так зокрема й політичного «модернізму», — Іван Сокульський, котрого щойно, тоді чи не останнім, звільнили з пермського лагеря після восьми років ув’язнення за членство в УГГ, небажано-націоналістичну поетичну творчість та «нонконформізм» поведінки (відбулося 1988 року). Іван мав же стати і головним редактором майбутнього видання. Мені ж та Раїсі Лиші довелося існувати десятиріччя за умов жорстокого й жорсткого «позасудового» переслідування та тиску, морального та всілякого іншого терору. Цінний, добрий гарт і досвід «великої січеславської зони»!».

Наприкінці 1980-х саме це видання стало своєрідним флагманом інтелектуальної думки, мистецького злету; воно згуртувало навколо себе борців за незалежність, філософів і літераторів, священиків і правозахисників (Івана та Орисю Сокульських, Ярослава Гомозу та Петра Розумного, Григорія Гребенюка та о. Ярослава Лесіва, Лідію Сценко, Раїсу Лишу, Юрія Вівташа та багатьох-багатьох людей, причетних, до втілення мрій про незалежність України, оприявнену в «Порогах). Раїса Лиша пише: «Головним редактором і чільним засновником «Порогів» став Іван Сокульський – поет і в’язень сумління, член Української Гельсінської Групи, чиє ім’я в козацькому краї звучало як символ свободи. Редакційну колегію утворили Юрій Вівташ, Раїса Лиша, Орися Сокульська. (Нас четверо разом з Іваном – це й був, властиво, наш гурт; Орися – педагог, неординарна особистість, попри те що сама віршів не писала, була повноправним суб’єктом нашого гурту, володіючи зокрема рідкісним даром сприймати і читати поезію як одкровення – хтозна, чи існував би гурт без цієї Орисиної віри в поезію як найвищу цінність?)».

Гортаючи величезний фоліант, знаходиш у цій умовній «підшивці» статті Євгена Сверстюка, Левка Лук’яненка, Василя Стуса, Оксани Мешко, Бориса Антоненка-Давидовича, Тараса Мельничука, Богдана Бойчука, Петра Розумного, Василя Барладяну-Бирладника… Головний редактор Іван Сокульський писав: «Тоталітарна система все поставила з ніг на голову: не держава для людини (народу), а навпаки, людина (народ) – засіб для могуті держави, що має зростати і ширитись в перспективі на весь простір земної кулі; не ідеологія, що гармонійно вписувала б людину у світ та відповідала її найглибшим духовним запитам, а навпаки – людина ставала знаряддям і засобом утвердження «передової ідеології». Бачимо і те, яким великим руїнництвом для всіх без винятку націй виявилася теорія класової боротьби всередині націй, боротьби, яку всіляко роздмухували та форсували, не гребуючи ніякими засобами. По суті своїй, це була протинаціональна теорія, теорія людиноненависництва». А ось уривок зі статті Євгена Сверстюка: «Тисячоліття Хрещення Руси земля св. Володимира стоїть просто неба у великім сум’ятті. Київські гори, благословенні на славу і життя рукою св. Апостола Андрія Первозваного, задивились у темну течію Дніпра, що втратив незворушну певність у своїм плині до моря. Суєтно-горда і нерозумна воля людини стала перегороджувати і зупиняти цю течію та заливати Дніпровими водами благодатні поля і давні квітучі села, що вціліли з глибини віків супроти історичних навал і потопів. Безумна воля лицедіїв XX віку розтоптала і позмітала гнізда мирних рибалок, хліборобів і пасічників та перетворила їхню історію – минуле і сучасне – в загниваючі болота, велично найменовані «морями». Широким і мілким морем розлилась стихія одноманітности…».

Розумієш, що «Пороги» Січеслава (Дніпропетровська) зробилися символом духовного єднання, єдиною можливістю залишатися вірним перед своїм сумлінням. Тексти, що з’являлися тоді в «підпільних умовах», мають надзвичайну актуальність: це гострі, відверті статті, які показують велич української історії, самобутність української культури в модерному переосмисленні. «Лише культура спроможна протистояти розмиванню особистости і саме культура прогнозує всі інші види життєдіяльности. «Хто розбудить душу козацьку, що колись було не дозволяла ні ханові, ні панові вершити свою долю?» – запитував у своїй статті в «Порогах» кримчанин Валентин Тамбовцев-Лисенко, роздумуючи, чому й далі тривають в Україні сліпі ігри «блудних синів». Чому вони нездатні прозріти власну перспективу, що її відкриває свобода, і не годні звільнитися від стандартних, нав’язаних їм кимось ролей? Ці питання можемо повторити й тепер. Ігри «блудних синів» усе тривають».

«Пороги» єднають Дніпропетровськ зі столицею, із Західною Україною (зокрема — через людей, причетних формально до творення видання, які мали франківське, львівське коріння). А ось Василь Барладяну — представник південного, одеського регіону. Багатьох людей сьогодні немає з-поміж нас фізично, дехто перебуває у вкрай тяжких фізичних (бо й психологічних) умовах, позаяк відчуває себе викинутим із простору «новітньої свободи». Ми й справді сьогодні неймовірно самотні в цьому світі. Самотність поглинає, але сам факт існування таких видань засвідчує, що в момент складної кризи людина може знайти сили, щоб думати не лише про власний порятунок, а про рятування країни. Та ж чи для цього завше потрібна не-свобода? Здається, що «Пороги» написані нещодавно, що люди не могли мислити настільки сміливо і гранично чітко тоді, в той холодний радянський час. І саме в цьому комунікативна історична сила перевиданих «Порогів». «Як автори, так і сама редколегія – майже всі були «недруковані». Зате були внутрішньо вільні. І в цьому вся річ, і вся тодішня й теперішня сила «Порогів». Як і причина появи сьогодні цього збірника. Бо що є дійсна правда? Напевне, вона приходить до того, хто її прагне, як спроможність особистости і народу (а він складається з особистостей) творити власне буття в сакрумі світу», – зауважує Р. Лиша. «Мені знов-таки вказувалося на «контакти» та писання «ідейно шкідливих віршів». Юрій і так вже був більш ніж достатньо «попереджений», зокрема й черговим жорстоким побиттям на безлюдній вулиці. Нам випала “велика зона”».

Наприкінці фоліанту подано інформацію про всі причетних до творення цього екзистенційного простору свободи й історичного сумління (підготовлено «Покажчик авторів», який розповідає про біографічні віхи українських героїв, які постали проти системи цинізму і несправедливості). Все це допомагає сформувати історичний тип мислення, який зіставляє та аналізує, систематизує й на основі історії робить висновки про те, як не припуститися тих самих помилок у майбутньому. Тим більше, що сьогодні ми стоїмо на порозі нових змін, можливо, не на краще. Якщо в ті 80-і було створено коло інтелектуалів (зрештою, видання «Порогів» відбувалося в річищі дій Української Асоціації Незалежної Творчої Інтелігенції), готових відповідати перед історією за свою країну, готових змінювати Україну, оживлюючи її могутню історичну пам’ять, то сьогодні світ мізернішає, а політична воля (воля до влади) потрапляє до рук людей, далеких від української історичної пам’яті. Тому цьогорічне перевидання «Порогів» більше ніж знакове.

Р. Лиша подає зворушливо-щемкий спогад: «Поява першого числа «Порогів», де у вступному слові Іваном Сокульським було проголошено: «Мета – захист і рятування Культури з великої літери, всього, що робить людину людиною. Наш голос – за людину, наша позиція – розкута правда», – була зустрінута захоплено. Коли Іван з Орисею принесли кілька перших, з великими труднощами видрукованих, примірників на зібрання нещодавно створеного Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, люди брали їх до рук аж наче побожно, ледве вірячи своїм очам… Ми вступали в новий час, як у повінь…». Цікаво, чи сьогодні українці так само святобливо поставляться до слова правди, – чи в морі екранної брехні етичний код утрачено?..

Водночас «Пороги» — не лише дзеркало історії, а й також розвитку української мистецької думки. З-поміж ілюстрацій у цьому виданні найбільше світлин соборів, дереворитів із зображенням небесного життя, сакрального простору або українських степових «кам’яних баб» — правічних берегинь української історії, які бачили своїми мертвотно-кам’яними очима найжорстокіші моменти української боротьби за державність. Але вистояли, бо джерелом були потуги українського духу. «Пороги» потверджують у думці, що найтяжчі моменти людина здатна подужати, коли вона тримається свого роду й історії, і коли вона не сама в полі, а поряд існує плече друга, готове завше підтримати. Чи змогли б ці творці українського самвидаву вижити поодинці, в самоті? Мабуть, ні, позаяк в моменти екзистенційного неспокою людина чи не найбільше потребує дружнього плеча. І видання самвидавного журналу в Дніпропетровську це засвідчує: скільки разів люди, причетні до «Порогів», опинялися без роботи, ставали жертвами наклепів і нападів, цинічної жорстокості людей, в’язнів часу, але ніколи ці люди не кидали одне одного в біді. Зрештою, в цьому і сила Дніпрових порогів, які вже тисячоліття протистоять плину водного тиску, але не зникають, а стають рятунком і захистком для людини.

У слові Р. Лиші згадано фантасмагоричну притчу про меч (символ державності, захисту, влади) князя Святослава, а водночас фінал цього міфу відображає гранично точно сутність сюрреального радянського часу, щось дуже подібне до того, що маємо в драмі С. Виспяньського «Весілля», – коли клейноди державності, що приніс Вернигора, були бездумно закинуті й загублені: «ще не будучи знайома з Іваном Сокульським і нічого про нього не знавши, коли почула, як хтось переповідав, що ось група студентів – поетів, які шукали десь у селі над Дніпром могилу князя Святослава, та знайшли там, біля могили, меч князя. Оцей меч мене безмежно вразив. Так і уявлялося, що взявши того меча, вони стали як лицарі…

Меч той справжній. Бо ось же як певно сказано у вірші поета: «І з мечем Святослава не розстатись йому». З розповіді виходило, що молодь та і далі збирається біля могили Святослава, вони співають там українських пісень, читають українські вірші. І у них – меч Святослава. (Владу, як видно, налякав чомусь саме цей меч Святослава).

…Було як на лобі написано: переповідач тої частини дійства міту, не відаючи, що є в суті його учасником, у глибині душі мимовільно бажав опинитися там – з поетами, яких розганяє міліція, бо там відчувалось життя, а тут – у нібито справжній реальності – стояла мертвота. А в цей час – коли переповідалося по всіх усюдах про націоналістів, що знайшли меч князя, та ще й написали якогось листа за кордон… – в цей час їх судять закритим судом і відправляють Івана Сокульського у в’язницю.

А куди ж подівся меч Святослава? – чомусь непокоїла мене саме та подробиця. З кимось навіть завела про це мову. І почула у відповідь: «Та його міліція відібрала…».

Цей поворот у дійстві міту переживався боляче».

Ця міфічна бувальщина, можливо, і справді є мотто жорстокої радянської дійсності, що прагнула витворити штучний, протиприродний міф, не бачачи, що сама існує на древній землі, яка в своїх надрах приховує історичні скарби.

«Пороги» — не лише історичний документ доби, а й вияв мистецького розвою, це джерело для вивчення українського модерного мистецтва кінця ХХ сторіччя. Як зазначає Раїса Лиша: «Не міг наш задум повноцінно здійснюватися також без фахового мистецтвознавця, який досконало би знав історію і унікальне багатство замовчуваного й жорстоко нищеного народного мистецтва та універсальної культури козацької Наддніпрянщини. Розділ мистецтва, що його ми назвали «Кольори степу», бачився нам як один з найважливіших. На диво, такий мистецтвознавець, що йому виявилося близьким завдання журналу, знайшовся. Лідія Яценко, будучи працівником художнього музею, не від когось, а безпосередньо знала трагічну історію мистецтва і культури краю. Досить сказати, що виставки наддніпрянської ікони в Дніпропетровську добивалися 20 років.»

За словами Ю. Вівташа: «Поряд з орієнтацією на високі зразки української консервативної християнської думки дослідник помітить і переконливі спроби створення репрезентативних, ніби «з нічого», зразків високого як літературного, так і візуального графічно-фотографічного образного «пізнього» модернізму. Особливо це помітно в поетичному та мистецькому розділах журналу, який цілком самодостатньо виривається з-під тиску і «кокону», хоча й поживної як перегній, проте тяжко в інших випадках поборюваної “пізньосовєтчини”».

Крім дивовижних ілюстрацій, у «Порогах» є також і літературна творчість. Свою незвичайну (бо не вписується в традиційну літературну традицію) замальовку «Полювання на великі дерева» Юрій Вівташ починає так: «Полюють на все велике. Ніби в якомусь пароксизмі люті, маленька людина – та, що вже не миється милом і забула смак цукерок – прагне все применшити, занизити, споганити. «Дивіться, – пророчив Ніцше, – я покажу вам, як скаче остання людина!» Ми – свідки цього…. Людина – позбавлена духовности, моралі, мови – носій лише якоїсь «середньоміської» субкультури, сурогату – справді вже не живе, не ходить по землі під небом і Богом, як колись…»

А ось лише маленький фрагмент із поетичного доробку Раїси Лиші, представленого у виданні, яким, певно, і варто завершити ці міркування про історію самвидавного руху, боротьби за утвердження української культури в Дніпропетровську, оприявненого в майстерно зробленому виданні «Порогів»:
***
людина ввіткнута
в роботу наче голка
туди – сюди
туди – сюди
шиють і шиють
нею
великий мішок для світу

P.S. Насамкінець хочеться подякувати Юрієві Вівташу та Раїсі Лиші за можливість долучитися до історії руху за незалежність у Січеславі, відтвореному в «Порогах», що мав місце двадцять років тому. Сьогодні цей період історії потребує свого осмислення, а видання «Порогів» гранично точно й адекватно відтворює дух епохи. Прикметно, що творці «Порогів» сьогодні змогли знайти себе в часописі «Наша віра» відомого філософа, правозахисника й літературознавця Євгена Сверстюка. Ця маленька газета, на жаль, не має потрібної підтримки для свого повноцінного життя, проте саме вона змогла згуртувати людей, які свого часу, жертвуючи власною свободою та соціальним успіхом, постали проти радянської оманливої Системи Зла. Але проти чого поставати сьогодні в нібито демократичній державі, де такі видання, мовляв, і не потрібні «великим» державним мужам, які не живуть Україною? В такому разі і справді віриш, що велика людина не потребує слави, а потребує розуміння й підтримки задля нових благих справ і вчинків.