Останнім часом здавалося, що молода українська проза страждає якимсь клінічним соліпсизмом, і ніякого іншого матеріалу, крім свого власного «я», автори опрацьовувати не вміють. У результаті виходить якась липка і ледь оброблена автобіографічна маса, в котрій безпросвітна тягуча нудьга у кращому разі приправлена побутовою ностальгією за дворовим пострадянським дитинством-отроцтвом зі всіма його турецькими жуйками, дискотеками «на районі» і рештою невибагливих радощів, а в гіршому – вкрита свіжим ґламурним лаком із модних книжок і культових барів, альтернативного кіно / японських кімоно, блю курасао і бакарді блек. Трапляються й інші приправи, але примітивна сировина стравнішою не стає. Виправдовує авторів цих блоґо-оповідань і блоґо-романів принаймні те, що вони переважно не страждають особливими інтелектуальними амбіціями і метафізичною сверблячкою, бо інакше нагадували би кранівника в запітнілій від власних випарів кабіні, який намагається «двигати» внизу бетонні блоки.
Треба визнати, що й одна з моїх улюблених авторок цього покоління – Таня Малярчук – у своїй передостанній книжці «Говорити» місцями зраджувала симптоми зараження цією бацилою ностальгійно-побутового, недовареного і сентиментального автобіографізму. Цикл «Батарея Муравйова» – це балада про важке пост-совкове дитинство, один із найчистіших у найновішій українській прозі зразків «ready-made літератури», зготованої з підручного щоденникового матеріалу і, за браком цікавих сюжетних ідей, зліпленої докупи всюдисущим авторським «я»: надто слабенькою субстанцією, аби нею можна було зцементувати гори побутового мотлоху, яким загромаджена оповідь – усі ці телевізори, пральки, пивні пляшки і гуртки художньої самодіяльності. Могли виникнути побоювання, що сюрреалістична, барвиста і дещо театральна фантазійність із «Як я стала святою» вкупі з оповідною енергією «Згори вниз» остаточно відійшли у минуле, і тепер будемо читати спрепаровані витяги з підліткових щоденників.
Але два роки, протягом яких писався «Звірослов», усе-таки не минули дарма. В письмі Тані Малярчук відбулися аж три суттєві зміни, і вони, здається мені, якось між собою пов’язані.
По-перше, авторка – як і годиться – відчутно подорослішала і міцно стала обома ногами на грішну землю; від усіляких химерних фантазій лишилася хіба що несмілива тінь, котра зрідка прозирає крізь щільну, шорстку й сувору, як саме наше непросте життя, поверхню тексту. (Навіть нечасті фантазійні метаморфози у книзі відгонять якоюсь сумовитістю тяжких українських буднів: скажімо, не від хорошого життя перетворюється на метелика скромна і ніжна серцем продавщиця пиріжків, закохана в залізничника – для неї це єдина можливість вирватися з зачарованого кола любовних невдач і решти прикрощів нашого недосконалого світу).
По-друге (о, Боже!), книга всуціль сюжетна – щоправда, без «наскрізного сюжету», а ті, «ненаскрізні», що є, – прості й невибагливі, але й цього досить, щоб книга вигідно вирізнялася на тлі переважно безкостої молодої прози, про яку див. вище.
По-третє, у «Звірослові» зовсім нема набридливого «якання», котре вже стало шкідливою звичкою прозаїків українського «покоління-ікс»: маємо натомість скромного і дискретного третьоособового оповідача, котрий, жодного разу не виказавши себе, уважно спостерігає за персонажами. І методично приколює їх шпильками до сторінок.
Якби довелося коротко відповісти на питання, про що ця книжка, то можна було б із зовсім невеликою похибкою сказати: вона про різновиди самотності і про способи в ній жити. Про мрію як один із таких способів. Про любов, звісно – як же без неї. Але ще більшою мірою – про те, як можливо обходитися без любові в екстремальних для неї (любові) обставинах. Перелік ситуацій самотності майже такий самий чіткий, як каталог тварин, винесених у назви оповідань «Звірослова» – зайця, свині, метелика, курки тощо.
Ось, скажімо, оповідання «Ворон»: самотність учительки-пенсіонерки виглядає як старомодний рояль на тлі зухвалої молодості її випадкового знайомого, танцівника, котрий порушує протокольну тишу під’їзду. Це знайомство – жарт долі, нагадування жінці про шанси, втрачені назавжди («я була занадто романтична, щоб прийняти земну любов»).
«Пума»: молода продавщиця зоомагазину, у якої росте борода, жде-виглядає свого принца («у чорному діловому костюмі, у білій сорочці і лакованих туфлях»), а натомість отримує простакуватого складівника Валеру з плоті й крові, котрого вирішує кинути після першої ж спільної ночі. Тобто драматична ситуація перенесена в теперішній час із «Ворона» ніби дублюється.
«Курка»: дурненька дівчина, пройшовши сувору життєву школу, яка, здається, складалася з самих лише мексиканських телесеріалів, приїжджає з провінції до столиці і тяжко переживає непотрібність її щиро відкритої до всіх – а насамперед до власного шефа, директора супермаркету, – любові; її інфантильне побивання, втім, зворушливо проектується на справжню, безвихідну самотність – бабці-сусідки, яка, не маючи сили спускатися по сходах, викидає через балкон черстві батони.
Самотність, врешті-решт, є остаточним мірилом життєвої невдачі. Навіть хворобливе зближення з гротескним ворогом – щуром, який живе за холодильником («Щур») – полегшує тиск самотності, котра викидає героїв поза територію безпеки і рівноваги. У простір буденної пустки, де жахають «денні демони»: «…денні демони відрізняються від нічних. Денні демони самі по собі не злі, але їх боїшся куди більше. Бо не зло у цьому світі найстрашніше. Ні, не зло. А…» Що?
Якщо можлива така собі приватна кульмінація, то для мене вона була тут, у цій сцені з денними демонами в оповіданні «Заєць». Здається, саме в цей момент щось мало би тріснути і нарешті вилити зі шкаралупи «битовухи» якесь глибше значення, якусь «метафізику повсякдення», чи що? Але ні – демони йдуть геть, щоб потім з’явитися знов, уже винятково як костюмовані персонажі в якихось «балахонах», а ми вертаємося у коло тих самих мелодраматичних відповідей: самотність, невикористані шанси, любовний трикутник, мрії, інфантильність, неспроможність прийняти дарунок долі. Тощо, тощо. Авторка весь час завертає читача на мілкі води, ніби плавця на пляжі, не дозволяючи йому запливати «за буйки». В чому річ?
Здається, проблема в самому обраному «людському матеріалі». Всі героїні (герої-чоловіки хоч і є, але весь час перебувають десь на другому плані і загалом викликають мало симпатії) – це «жінки з народу», такі собі, за словами Віри Балдинюк, «вічні Пенелопи», які, безконечно щось продаючи, переносячи речі з місця на місце, плекають свою ужиткову мрію, котра незмінно полягає у великому коханні і вдалому заміжжі. З цього ряду дещо виділяються своєю тоншою «душевною організацією» вчителька з «Ворона» і нереалізована поетеса зі «Слимака», але й тих важко назвати інтелектуалками, швидше звичайними пострадянськими люмпен-інтелігентками, в яких стандартний набір життєвих «жіночих мудрощів» типу «справжня любов – це коли ти можеш без нього обійтися» приправлений поверховою книжною освітою.
Можна мене розстріляти або лінчувати, або випекти на чолі тавро «сноб», але мені дійсно починає дуже бракувати в найновішій українській літературі героїв-інтелектуалів, за чиїми внутрішніми перипетіями було би цікаво спостерігати. Ну, як, скажімо, герої Домонтовича чи пізнього Ґомбровича, чи хоча б як герой-мандрівник у Анджея Стасюка, котрий хоч і обертається серед безконечних циганів, базарних продавців і таксистів, але його рефлексії над побаченим складаються в повноцінний паралельний сюжет. Не знаю, в чому причина сірого тотального побутовізму і психологічної спрощеності української прози останніх років – у звичайному лінивстві? У якомусь маніакальному страхові «літературщини»? Не знаю, але якщо йдеться про другу, то якраз її Тані Малярчук не вдається уникати: ви б, наприклад, повірили, що звичайна вокзальна продавщиця пиріжків, розмовляючи зі своїм приватним Богом і просячи у нього грошей і чоловіка, раптом скаже: «я вірю в тебе дуже. Але чому, скажи, ТИ не віриш у мене»?
Ні, я, звісно, чудово розумію, що література про продавців, водіїв і залізничників буває глибокою, тривожною й прекрасною і без стасюківських рефлексій; що буває достатньо самого опису, самого виру нарації – але тоді будь-яке дистанціювання якраз зайве. Тоді потрібне те, для чого поляки вигадали термін «життєписання» – цілковите злиття з об’єктом, перейняття його мови й орієнтирів, коли світоглядний поріг між автором і героями мінімальний. Але Таня Малярчук – це не Вєнєчка Єрофєєв і не Чарльз Буковскі. І навіть не Марек Гласко. Вона розумно самоусувається з оповіді, але тим самим перетворюється на холодного дослідника, котрий спостерігає за своїми героями ніби крізь сітку вольєра чи скло акваріума. І це ще одна, чи не найбільша проблема «Звірослова». Ефект «екранності» дії, спричинений тим, що оповідач щире заанґажування у долі героїв замінює співчуттям із відтінком поблажливості.
Не сумніваюся, що «Звірослов» сподобається багато кому й багато чим. Наприклад, безперечно добрим стилем і гарно виписаними діалогами – тобто тим, що у Тані Малярчук уже ніхто й ніколи не відбере. Можливо, авторку почнуть читати ті, хто ніколи раніше її не читав і взагалі не цікавився сучасною українською літературою – скажімо, продавщиці зоомагазинів. У цьому сенсі за Таню, як і за весь «сучукрліт», варто порадіти. У всіх інших – навряд.
