Межиріч на Канівщині — мальовниче село, відоме тим, що в ньому протягом липня 1859 року тричі побував Тарас Шевченко: що за княжої пори тут було місто Товарів, а з часів пізнього палеоліту походить тутешня стоянка мисливців на мамонтів, ярангоподібне житло з якої відтворене в столичному науково-природничому музеї Академії наук. А ще Межиріч – мала батьківщина кількох наших літераторів, зокрема й неперевершеного, як на мене, перекладача Євгена Поповича.
Давно хотіла побувати там, та поки збиралася, Євгена Оксентовича не стало… І ось нарешті випала можливість побувати у Межирічі, а нагодою стала начебто локальна, та, впевнена, знакова подія. Ця подія – у Каневі: на фасаді Канівського училища культури і мистецтв завдяки громадській ініціативі (конкретно – завдячуючи директорові училища В. П. Тихомиру) встановили пам’ятну дошку на честь Євгена Поповича. Почесне право відкрити її надали перекладачці Ользі Сенюк, дружині Євгена Оксентовича, та Ліні Костенко.
Колись це училище називалося педагогічним, і саме тут повоєнної пори навчався – перш, аніж вступити на романо-германську філологію Київського університету ім. Тараса Шевченка – майбутній перекладач Лессінга, Гете, Гессе, Манна та багатьох інших німецькомовних авторів.
…Кажу – знакова подія, бо хочеться вірити: провінція – аж ніяк не глухомань. Дошка зі шліфованого граніту досить скромна. Але те, що вона з’явилася і так чи так напис на ній закарбується і в пам’яті студентів, дуже важливо, як важлива будь-яка добра ініціатива «знизу». Про це, зокрема, говорила Ліна Костенко, котра приїхала у приватному «десанті» з Києва. Вона зізналася, що Ольга Дмитрівна та Євген Оксентович – «друзі, з якими я пройшла всі випробування життя. Порядніших, інтелігентніших людей годі собі уявити». Саме вони прилучили поетесу до неповторної краси Межиріча. «Ми разом збирали мед поезії в тутешніх лісах», – так висловилася Ліна Василівна, яку по урочистостях обступила зацікавлена місцева публіка. Що й казати: це були напрочуд артистично передані деталі спільних мандрів, спільної праці над «Грою в бісер» Германа Гессе (Ліна Костенко переклала поетичні рядки роману). Але, завваживши, що журналісти записують її спогади на диктофони, категорично застерегла: не друкувати. Мовляв, прийде час – сама це зробить. Отак відразу вималювалася нагальна потреба в книжці споминів про Євгена Поповича. Щоправда, той шерег письменників-ровесників, які добре знали Євгена Оксентовича, значно порідів…
Зворушила присутність родичів Євгена Поповича на цих урочистостях, зокрема двох молодших братів. Так само, як Євген Оксентович, високі, схожі з ним; люди, як мовиться, прості, але сповнені внутрішньої шляхетності й гідності. Брати Поповичі – «діти ворога народу»: 1938 року їхнього батька заарештували і через два місяці розстріляли.
…А потім був Межиріч. Увійшли на обійстя (батьківське дворище – неподалік), яке упорядкував і розбудував Євген Попович. Пригадую, бідкався, що ця робота забирає багато сил і часу, однак бажання працювати в рідному селі, у безпосередній близькості ще не зовсім занечищеної природи взяла гору. Євген Оксентович посадив там горіха й грушу, хоча йому нагадували: урожаю довго чекати. Не дочекався…
Попід мальовничим пагорбом – невеличкий будинок, обкладений білою цеглою, навпроти – так само невелика двоповерхова будівля: внизу – гараж і побутові приміщення, вище – обшита деревом кімнатка, яку Євген Оксентович обладнав спеціально для Ліни Костенко. Звідти у віконце видно гору, порослу деревами, і це, завважила поетеса, нагадує їй Карпати…
* * *
Першокласний знавець німецької мови, Євген Попович не раз стверджував, що все життя вивчав мову рідну, хоча знав її бездоганно. Творчість цього перекладача, лауреата премій імені Максима Рильського та Миколи Лукаша, стала зразком художньої адекватності оригіналу і його відтворення іншою мовою.
Євген Попович – свідок і учасник відродження українського художнього перекладу, і то саме прозового. Традиції тлумачення світової поезії в українському письменстві не уривалися навіть у трагічні тридцяті-сорокові роки минулого століття. А зарубіжну прозу перекладали тільки з російської і, як зазначав свого часу Євген Попович, «здебільшого з підрядника і, за небагатьма винятками, погано».
1996 року я взяла в Євгена Оксентовича інтерв’ю, що було надруковане у «Хроніці-2000». Нижче подаю уривки з нього.
«На Шевченкові я був вихований, дуже багато знав його напам’ять, а моя баба по матері серед інших родинних переказів передала мені й такий: що Шевченко ночував у хаті мого прадіда, коли був у Межирічі, що його возили в наше займище, прегарну місцину з лісом, полем, садом, ставом і навіть хатою для сторожа за кілька кілометрів від села, і він там малював. Чи то була правда, чи легенда, я так і не зміг перевірити. Та десь він мав ночувати, навряд чи в пана Парчевського. А хата мого прадіда стояла за якихось п’ятдесят метрів від церкви, в центрі села, і зберігся Шевченків малюнок із Межиріча – але то звичайна верба, а верби росли тільки над прадідовим ставом. Але думка про те, що Шевченко міг бачити мого діда малим (йому тоді було три роки), міг озватися до нього чи й погладити його по голівці, утворювала ніби живу нитку між Шевченком і мною, і це довгі роки справляло на мене якусь магічну дію. Коли я підріс, наша сусідка кликала мене зимовими вечорами, поки вона ткала, читати їй Шевченка й давала за це якогось гостинця, хоч я ладен був читати «Кобзаря» без жодної винагороди цілому селу, аби тільки мене слухали…
Атмосфера майже фізичної присутності Шевченка в Межирічі й поблизу Межиріча оточувала мене з дитинства», — розповідав мені Євген Попович 13 років тому. Ці слова чомусь згадалися тепер, у рідному селі Євгена Оксентовича. Можливо, тому, що коли людина відходить, залишається відчуття її незримої присутності.
