Порозуміння між культурами міцне тоді, коли представники цих самих культур мають близький історичний досвід. Під час нещодавнього візиту до Шотландії мені весь час спадало на думку: наскільки все ж такі близькі Україна та Шотландія. Перебуваючи в Единбурзі, я неодноразово помічав різноманітні «знаки», які потверджували в тому, що ментальності наших народів близькі. Розуміючи небезпеку будь-якого узагальнення, все ж таки наважуся висловити цю тезу.
Шотландці весь час указують на свою відмінність; вони мають власне розуміння ідентичності; навіть із анекдотів відчутно, що англійці не такі, як вони. І це не національна пиха, не спроба в такий спосіб явити гординю. Це природне самоусвідомлення самобутності. Але водночас відчутні сумні нотки: і досі Британія не вельми чемна щодо Шотландії. Шотландці розуміють власну гідність, вони багато страждали і багато втратили під час воєн, але вміють пам’ятати і вміють дбати про історичну пам’ять. У цьому можна переконатися, якщо відвідати, скажімо, Единбурзький замок, збудований іще в далекому VІ столітті.
З іншого боку, подібності між Шотландією й Україною позначені навіть на лінгвістичному рівні. Скажімо, в шотландській мові є звукова сполука «х», якої немає в англійській мові і яка важко дається англійцям. Так, славетне «лохнеське» чудовисько в англійській вимові перетворюється на «локнеське» чудовисько. Англійці не можуть вимовити шотландського слова «дріх» (українською — негода, шквиря). Натомість цей звук маємо в українській мові. Треба зауважити давність цієї сполуки, представленої в індоєвропейській мовній амальгамі.
Шотландія шанує не лише історичну пам’ять, а й культуру. Женет Пейслі (переклади її поезії друкувалися у «Всесвіті»), шотландська письменниця, яка запросила мене для участі в круглому столі про українську та шотландську сучасну літературу, також зголосилася показати і місця Роберта Бернса, якого у цій країні називають шотландським бардом, на противагу Шекспірові, англійському барду.
Звичайно, кожна культура має своїх найвизначніших героїв, але шлях місцями Роберта Бернса вразив мене навіть більше, ніж Стретфорд-на-Ейвоні, найвизначніше туристичне містечко в Британії, місце Шекспіра. Як відомо, Бернс народився 25 січня 1759 в Аллоуе (графство Ер) у сім’ї фермера Вільяма Бернса. В Аллоуе зберігається в чудовому стані і сам будинок, у якому народився Роберт. Довколишній парк — надбання Шотландії; це той самий парк, де прогулювався Бернс у юні роки. В графстві Ер усе дихає Бернсом. Поет присутній у формі футболок, листівок, напоїв, календарів… Але що вразило найбільше в Аллоуе, так це кав’ярня, де щодня відбуваються покази екранізацій чи сценічних постановок Роберта Бернса. Йдеться про цілком сучасні прочитання, що наближують тексти VІІІ століття до нашої рецепції, але водночас ураховано й ауру доби. Так, під час нашого візиту до кав’ярні можна було подивитися постановку поеми «Тем о’Шентер» («Tarn o’Shanter», 1790).
А поряд із кав’ярнею — та сама церква і той самий місток, про який ідеться в поемі. Ця річ Р. Бернса побудована на такій колізії: уночі після повернення з нічого бенкетування Тем підкрадається до будинку посеред лісу, в якому розперезалася нечиста сила. Відьми помічають Тема і женуться за ним, але хлопчина встигає перейти міст, який рятує від нечисті. Женет Пейслі розповіла, що такий сюжет відбиває не лише міфологічне уявлення про міст як зв’язок між світом мертвих і живих, а й має соціально-історичне підґрунтя: Шотландія складається з графств. Закони й правила одного графства докорінно відмінні, водночас правила діють лише на одній території і не поширюються далі. Тому, вчинивши злочин десь-колись в одному графстві, можна залишатися безкарним на території іншого.
Містечко, в якому народився Бернс, провінційне, але аж ніяк не занедбане. Бездоганно збережено парк Бернса, арку Бернса. Та й саме містечко вражає якоюсь містичною загадковістю. Можливо, це вплив осені… Хоча, хто знає. Якщо Стретфорд більшою мірою залюднений, соціальний, то Аллоуе в Ері — місце загадкове, сповнене древніх легенд, переказів. Дамфріс — інше містечко, що має значення для шанувальників Бернса. В цьому місті покоїться душа і тіло шотландського барда. Свого часу тіло було перенесено в новий мавзолей, тому фактично в Дамфрісі є дві могили Роберта Бернса. Життя цього поета пронеслося швидко і бурхливо: його не стало в 37 років.
Ось іще одна цікава історія. 1785 року Бернс закохався в Джин Армор (1765—1854), дочку мохлінця Дж. Армора. Бернс видав їй письмове зобов’язання — документ, відповідно до шотландського права, що засвідчував фактичний, хоч і незаконний шлюб. Проте репутація в поета вже на той час була погана, і батько Армор порвав це «зобов’язання» у квітні 1786 р., відмовившись визнати Роберта за зятя. Дізнавшись через деякий час, що Джин знову завагітніла, батьки прогнали її із дому. Бернс повернулося в Мохлін 23 лютого 1788 року й одразу визнав Джин дружиною, хоча оприлюднення цього факту відбулося лише у травні, а церковний суд затвердив їх шлюб 5 серпня. 3 березня Джин народила двох дівчаток, які одразу померли. Роберт почав працювати на фермі Еллісленд, яку винаймав із березня 1788 р. Наразі ця ферма також є складовою для бернсівських пілігримів.
Поряд із цвинтарем, на якому покоїться Бернс у Дамфрісі, є пам’ятник (споруджений 2004 року) дружині шотландського барда. Монумент доволі фундаментальний і несподіваний, він певною мірою засвідчує «феміністичну чутливість» шотландської культури, яка, визнаючи талант Бернса, натякає й на велику роль жінки в його житті. Переконаний, що таких виявів поваги чекають і дружини інших визначних письменників…
Цього року світ відзначає 250 років від дня народження Роберта Бернса. Зазначу, що 25 січня майже в усіх містечках Шотландії люди збираються великими родинами і читають улюблені твори свого барда. Просто беруть томик і переносять себе у світ магії, у світ ілюзії та фантасмагорії. Це не видається чимось атавістичним. Видаються нові переробки Бернса. Мені трапилася на очі антологія сучасної шотландської поезії, в якій кожен автор узяв за стартову точку вірш чи рядок із Бернса і далі мудрував оригінальний твір. Але в такий спосіб утверджується історичний зв’язок із надбанням попередньої культури.
В Единбурзі була нагода познайомитися з українцем Олександром Івахненком, який іще 2001 року виїхав до Шотландії працювати в галузі нафтохімії, з часом захистив докторську, почав працювати. Так-от, Олександр, людина з царини точних наук, зауважив, що українська та шотландська літератури неймовірно подібні, якщо брати до уваги тексти XVIII, XIX століть. Ці літератури прагнули утвердити національну ідентичність, визначити константи етноментальної, мовнонаціональної самобутності. Але фундаментальна відмінність полягає в тому, що шотландська література — це простір чину, дії, боротьби. Це література дотепу, жарту, але водночас у кожному тексті, прозовому чи поетичному, навіть у наймилішому, найдотепнішому вірші, знайдемо суб’єкта, який діятиме. Українська література на шотландців справляє депресивне або занадто солодкаве враження. Це література сентиментальна і розпачлива, на думку шотландців. Не хочу сказати, що шотландська література догматична і соціально заангажована. Ні. Вона просто коріниться в етнічно-національній стихії, органічно виростає з народної культури, з відчуття етики, а одним із кодів цієї народної стихії є прагнення до самозбереження. Така собі філософія чину, яка може бути порівняна, як на мене, з празькою школою в українській літературі.
Зазначу, що в Единбурзі існує україно-шотландське Товариство, яке бере свій старт іще в 40-х рр. ХХ сторіччя, коли тисячі людей були змушені виїхати з України в пошуках кращої долі. Українська громада в Единбурзі має міцне коріння: так, у самому місті в центральній частині в парку встановлено пам’ятну дошку Володимирові Великому (нагадаю, що в Лондоні неподалік від Українського інституту також є пам’ятник Володимиру). Приблизно в тому ж районі є цвинтар, на якому розташована могила Роберту Фергюссону, поету, якого вельми шанував Бернс, а тому й зібрав кошти на встановлення пам’ятника шотландському оспівувачу сільського життя (як і Роберт Бернс, Робер Фергюссон писав шотландським діалектом). Сам Фергюссон завершив свої дні в шпиталі для психічно хворих…
Існує в Единбурзі ще одне вельми цікаве товариство — «Форум Шотландія-Росія». Ця установа також із радістю відгукнулася допомогти в організації українсько-шотландського вечора. Не треба дивуватися, що в назві цієї асоціації є слово «Росія». Попри те, що значна частина уваги приділена популяризації знань про російську культуру, все ж таки Форум досить часто проводить і виставки сучасного українського мистецтва. На жаль, знань про українську літературу в Единбурзі бракує: немає можливості познайомитися ані з сучасною літературою, ані з класикою (книгарні в Шотландії повняться перекладами Чехова, Достоєвського, Пєлєвіна, Донцової, Хармса…). Але директорка цього Форуму пані Дженні Кар (Jenny Carr) — людина толерантна і прихильна до України. Попри властиву британцям політкоректність, на сайті Форуму торік було розміщено матеріали, що висвітлювали обидві позиції в Російсько-грузинській війні, хоча після того на адресу Форуму в Единбурзі й надійшли скарги від Консульства РФ. Тому британці, розуміючи агресивний характер російської поведінки в зовнішній політиці і прагнучи тримати політичний баланс, усе одно добре усвідомлюють, хто має рацію, а хто ні в конфліктах. Пані Кар висловила інтерес до української культури; в нашій розмові ми зачепили і потребу представлення визначних текстів новітньої української літератури на поважному щорічному літературно-мистецькому Фестивалі в Единбурзі, що відбувається в серпні.
Мене вразило знайомство з дивовижним шотландським композитором на ім’я… Дмитро Морикіт (Dmytro Morykit). Саме так… Насправді, хоч він і виріс у Шотландії, проте коріння роду Морикітів на Франківщині, звідки родина давно емігрувала. Дмитро — автор симфонії «Портрет зла» («Portrait of Evil»), яку було взято для сценічної постановки. Це музична ораторія про Голодомор 1933 р. як акт цілеспрямованого втручання сталінської влади з метою винищення українського населення (використано промовистий архівний матеріал для відеоряду). Всі охочі мають змогу придбати цей продукт (диск випущено 2008 року). Зізнаюся: наша зусріч була цілком несподіваною. Ми познайомилися на единбурзькому радіо, куди були запрошені 18 жовтня, щоб розповісти про Україну. Менше доби в Единбурзі, а на ефірі одразу з’являється два представники української культури!.. Ще до цього візиту в Шотландію Стівен Комарницький, знаний перекладач, який наважився запропонувати на суд англомовного читача повний переклад «Сонячних кларнетів» П. Тичини, сказав, що Дмитро Морикіт — один із тих, на чиїх плечах тримається міст між Шотландією та Україною. Він розуміє, наскільки важливо сьогодні мати підтримку для України, яка шукає своє мотто і яка прагне повернути втрачені містки до європейського світу.
20 жовтня відбулося обговорення українських перекладів Женет Пейслі в галереї «Гендерсон» на Ганновер-Стріт. До речі, її власниця Джуліет Гендерсон, також має українське коріння; її батьки свого часу виїхали з Одеси у пошуках кращої долі. На зустрічі були присутні сучасні шотландські автори. Коло питань стосувалося техніки перекладу текстів Ж. Пейслі українською мовою (перекладено повість Женет «Соромітництво!» та поетичну збірку «Чужий врожай»), специфіки вибору національної літератури для перекладу. Модераторкою зустрічі була письменниця, редакторка шотландського літературного часопису «Сhapman» Джой Генрі. Одне з продуктивних, як на мене, питань зустрічі, таке: сьогодні вкрай важливо створити Антологію новітньої української поезії та прози. В Шотландській поетичній бібліотеці можна було знайти Антологію сучасної української поезії, підготовлену в Канаді 1987 року. Але ця Антологія має бути значно розширена і доповнена, тим більше, важливо знайти розумну межу для представлення літературного процесу як материкового, так і в діаспорі. В цій Бібліотеці можна знайти найсвіжіші іспанські, італійські, угорські, чеські, російські антології. Порожньо лише на українській поличці. Хіба що з подивом побачив повне зібрання творів Т. Шевченка. Але проблема в тому, що немає англомовних перекладів українського поета. Навіть видання перекладів (їх здійснила англійська перекладачка Віра Річ) і малярських робіт Шевченка, що в «Мистецтві» побачило світ кілька років тому, в цій поважній бібліотеці немає.
Що ж, можливо, і часу було мало, щоб відчути повний аромат літературної Шотландії, та й у одній статті не викладеш усіх вражень від зустрічі із шотландською культурою (саме в Единбурі розміщена школа, що є прототипом Гоґвартсу, школи магії в «Гарі Поттері», як і кав’яронька, в якій було написано першу книжку про Поттера, оскільки в готелі для Джоан Роулінґ писати було занадто невигідно на той час через дороге опалення та світло). Хочеться вірити, що наша література активніше просуватиметься європейськими шляхами, зокрема — в бік Шотландії. Але не варто забувати, що в нашій ситуації важливо також представити і українську класику поряд із новітніми текстами (неможливо вибудувати сучасну рецепцію без усвідомлення історичного розвитку літератури та культури). Тому українське майбутнє в шотландській землі ще попереду.
Перекладач, літературний критик, головний редактор журналу світової літератури «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. Професійні інтереси: компаративістика, англійська література доби Ренесансу і, звичайно, улюблений автор — William Shakespeare.
