Стівен Кінг ностальгує. Були ж колись хороші часи: і сам молодий, і дружина молода, і троє маленьких діточок, і жодного зайвого цента в кишені. А також чудовий спосіб підробітку – написання коротких оповідань для журналів, які платили за це незайві для молодої родини кілька сотен доларів.
Відтоді багацько змінилося. З’явилися і грубі гроші, і всесвітня слава, і десятки романів, перекладених всіма можливими мовами – втім, усі знають, що таке Стівен Кінг. Проте короткі оповідання він писати розучився. І дуже страждав із цього приводу. «Коли світ професійного романіста стискається до розміру, скажімо, сімдесяти тисяч слів, його вражає щось на кшталт творчої клаустрофобії».
Про все це письменник повідомляє у передмові до нової книжки, вже четвертої після його урочистої обіцянки взагалі припинити літературну творчість (хіба хтось тоді повірив?). «Коли впаде темрява» — збірка малої прози, власне — отих коротких оповідань, які він, це ж треба, знову навчився писати. Окрім першого бонусу, передмови, у книжці є і другий – післямова, в якій письменник розповідає, за яких обставин з’явилося те чи інше оповідання: декому з читачів, зауважує він, це цікаво, «але якщо ви зазирнете туди раніше, ніж прочитаєте самі оповідання, нехай вам стане соромно».
Фантазія Стівена Кінга не знає меж. Це взагалі якась позалюдська фантазія. Ну добре ще жертви залізничної катастрофи, які чекають на наступний потяг, сваряться через дрібниці і кохають одне одного, не підозрюючи, що давно вже мертві («Вілла»). Добре ще маньяк, котрий женеться за дівчиною морським узбережжям («Дівчина-колобок») або сон героя, що починає здійснюватися у найдрібніших деталях («Сон Гарві»). Але коли через звернення героя до здорового способу життя в його організмі втрачають роботу хлопці-співробітники такої собі компанії «ЛІПІД» з розщеплення холестерину, і один із них навіть трагічно скорочує собі віку («Велотренажер») – то вже якось занадто, чи не так? Проте поняття «занадто» для Кінга не існує. Мабуть, саме тому в нього такі наклади по всьому світі.
Хоча стереотипне ставлення до Кінга як до суто комерційного письменника – річ оманлива та (на прикладі оповідань це видно особливо чітко) часто безпідставна. Він не тільки бездоганний «сюжетник» і створювач саспенсу (як, скажімо, у старому, ще «журнального» періоду, оповіданні «Пекельний кіт»), але й дуже тонкий і точний психолог, а подекуди зачіпає й глибокі філософські мотиви, як, приміром, в новелах у «Нью-Йорк Таймс» за пільговими знижками» або «Аяна». Дуже сильне, без будь-яких зважань на жанр, оповідання «Речі, які вони залишили по собі» — про одинадцяте вересня, трагедію, яка змінила свідомість американців настільки, що нам, мабуть, і не зрозуміти.
До речі, під час читання цієї книжки постійно виникають думки про кардинальну різницю «культурного фону» між нами і ними, яка, можливо, не менш кардинально впливає на сприйняття творів. Завдячувати в цьому треба перекладачеві Олександрові Красюку, який додав до книжки те, чого ми не бачили у художніх виданнях, здається, з радянських часів – примітки. Перекладач відкриває нам у тексті приховані цитати з культових там і майже невідомих у нас книжок, подає довідки про згадувані музичні групи і навіть розшифровує промислові бренди. Хай ці довідки не завжди вкрай доречні: приміром, драматизм у фіналі оповідання «Випускний день» (над Нью-Йорком спалахує ядерний вибух, а дівчина, яка це спостерігає, пригадує свою улюблену кантрі-музику) аж ніяк не підсилює інформація про те, в якому році створено ту чи іншу групу, — проте в більшості випадків таки привідкривають той пласт тексту, який ми проминули б, і не помітивши.
На презентації книжки Олександр Красюк зауважував, що його Стівен Кінг ближчий до оригіналу тим, що лексично набагато брутальніший за російські переклади; на щастя, я нічого такого, щоб перетнуло мій доволі низький больовий поріг, не помітила. Навіть в оповіданні «Дуже тісний кут», яке я категорично не раджу читати за обідом (маньяк-сусід замикає героя у туалетній кабінці, а тоді перекидає її), персонаж не борсається в чомусь гіршому за «лайно».
У цілому я ніколи не візьмуся оцінювати переклад, не будучи знайомою з оригіналом, але в тому, що перекладач мав зі своєї роботи неабияке задоволення, сумніватися не доводиться. Наприклад, щодо назви новели «Дівчина-колобок» він дає окреме пояснення: «Оригінальна назва твору — «Пряникова дівчина – алюзія на казку «Пряниковий хлопчик»; її сюжет повністю збігається з сюжетом казки «Колобок»». Зазвичай перекладачі тримають такі деталі «кухні» при собі, але знахідка, погодьтеся, справді вдала.
З перекладом нової збірки Кінга видавництво «Клуб сімейного дозвілля» встигло, здається, першим у світі, а головне – раніше за росіян. Це вже стає в нас національною фішкою (пригадаймо Памука, не кажу вже про Роулінг), але все ще дуже спорадичною. Хоча рецепт швидкості відомий: видавництво купує права на майбутній бестселер ще до того, як він з’являється мовою оригіналу. Тут важливо саме безпомилково влучити у бестселер; але у випадку з Кінгом можна не хвилюватися, навіть коли йдеться про збірку оповідань.
Коротка форма в усьому світі продається гірше за велику, і видавці друкують авторські збірки (якщо письменник, звісно, іншого калібру) з великими побоюваннями. До України ця тенденція поки не дійшла, оскільки наші сучасні письменники, навпаки, не дуже забезпечують ринок великою формою. Але, на жаль, скоро дійде. На жаль, тому що я цілком солідарна зі Стівеном Кінгом, який не вважає «напхане кредитними картками портмоне рівноцінною заміною втраченому вмінню писати короткі оповідання».
Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».