Тетяна Дзядевич. Явлення множинності ідентичностей у творчості Ольги Токарчук.
Говорити про ідентичність у текстах Ольги Токарчук цікаво, легко і складно водночас. Так, саме легко і складно. Бо ця ідентичність являється читачеві крізь хитросплетіння різних проявів, що складають істоту людської самості. Крізь стать/гендер, релігію, мову, закорінення у певну народну традицію і конструювання пам’яті: особистої, родової, колективної. Хоча найбільш наочним маркером ідентичності у текстах письменниці є постійний і, можна сказати, наполегливий хронотоп дороги. Власне, крізь дорогу, мандрівку, крізь перетин/порушення/усунення кордонів/меж/рамок і конструюється поліфонія ідентичностей у текстах письменниці.
Якщо розглядати творчий доробок Токарчук у зв’язку з попередньою літературною традицією, то спочатку на думку спадають «класичні» травелоги, закорінені у наратив колоніальної літератури, що тяжіє до моделі «канонічної» (за Гарольдом Блумом) літератури колонізатора. Тут миттєво спадає на думку творчість Генріха Сенкевича чи Джозефа Конрада. Думаю, що тут і тепер було би недоречно робити розлогий аналіз європейської традиції травелоги. Адже це й антична традиція, і середньовічна паломницька література, й література мандрів періоду великих географічних відкриттів та розбудови колоніального устрою трансконтинентальними імперіями тощо. Історичні контексти та літературні моделі виринають із пам’яті один за одним.
Думаю, що перший роман Ольги Токарчук «Мандрівка людей книги» (1993) «бавиться» (бо тут можна говорити про гру з читачем і розбудову особливої літературної реальності) саме у модель класичної європейської травелоги – літератури подорожі. Тому й події відбуваються не в Центральній Європі, котра сповна заявить про себе у творчості авторки трохи згодом, а у Франції, з глибокою традицією написання мандрівних текстів, а також і розбудови колонізаторського культурного дискурсу (Едвард Саїд здійснив аналіз західноєвропейської культури саме з такої перспективи).
У першому романі Ольги Токарчук маємо домінування примату культури/літератури/книги/наративу над природою/безпосередністю/наївністю тощо. Думаю, що тут простежується загальна тенденція до написання альтернативної історії, гри з історичними культурними шарами, що отримала суттєвий поштовх завдяки роману Умберто Еко «Ім’я рози», а період написання книжки Ольгою Токарчук був періодом, якщо так можна висловитися, тотальної умбертоманії в усьому світі.
Проте, на моє переконання, надалі творчість Ольги Токарчук розвинувся в бік іншого типу наративу подорожі, характернішого саме для Центральної і Східної Європи. Й перші імена, що спадають на думку у контексті попередньої літературної традиції, — це написання таких текстів, будуть імена Збіґнєва Герберта і Ришарда Капущинського. Тут мандрівка перетворюється на самопізнання. Не на привласнення Іншого, а на шлях до справжньої(ого) себе. Навіть, якщо заради цього доведеться втекти, переїхати, переміститися у часі та просторі. У формуванні такого розуміння себе й Іншого у другій половині ХХ ст. особливу роль відіграли філософські тексти Емануеля Левінаса, Ханни Арендт, Лєшека Колаковського. На жаль, на сьогодні в Україні їхній доробок залишається мало засвоєним сучасною українською інтелектуальною думкою. У той же час, саме їх праці стали пролегоменами у філософському осмисленні трагізму будь-якої форми тоталітаризму.
Думаю, у випадку з творенням мета-тексту Ольги Токарчук, зміна перспективи відбулася вже у романі «Правік, або інші часи» (1996), де авторка здійснює деякі порахунки з епохою тоталітаризму, ПНРу і трагічним абсурдом тієї епохи.
Важливу роль у цьому відіграє колективна пам’ять. Власне до цієї пам’яті, колективної, родової, особистої у першу чергу звертається авторка у своїй книжці. Для цього тексту характерним є звернення до польської релігійності як маркеру ідентичності і пам’яті. Загалом, письменниця вважає релігійність однією із характерних ознак свого письма. Навіть якщо ця релігійність не є інституційною.
Можливо, такі тексти не можна ставити в один ряд, але мені у контексті «Правіка…» спала на думку остання книжка папи Івана Павла ІІ «Пам’ять та ідентичність» (2005), видана вже після смерті понтифіка. У цій книжці Іван Павло ІІ зробив підсумок ХХ ст. і звернувся до трагічних подій сторіччя і їхнього відбиття у свідомості європейців. За всієї формальної та стилістичної неподібності текстів Токарчук й Івана Павла ІІ, вони обертаються навколо тих самих ідей та подій в житі Центральної та Східної Європи: особа та політичні катаклізми минулого.
Увага й повага до Іншого виявляється на різних рівнях тексту Токарчук. Тут можна відзначити й увагу до мови, вкраплення іншомовних елементів, що завжди є важливим маркером у конструюванні ідентичності. Це може бути або українська мова у романі «Останні історії» (2004), це можуть бути вкраплення хорватської мови у романі «Biegunі» (2007), або російська мова чи англійська… А мова дає нам вихід на традицію, як це зазначав ще Ганс-Георг Гадамер.
Традиція являється нам і крізь щойно згадувану релігійність. Це може бути релігійність Параскеви й Петра (православ’я і католицизм) з роману «Останні історії», це може бути новітня, сучасна релігійність сьогоднішніх туристів («Bieguni»). Це може бути танець живота, чи релігійність старовірів – все є певною формою релігійності. Головне, авторка не накидає читачеві аксіологічної оцінки тих чи інших явищ. Читач може сам оцінити, сформувати своє ставлення, але, за великим рахунком, ліпше цього не робити, а залишитися у толерантному колі, створеному нараторкою.
При цьому, я би не сказала, що тексти Токарчук є світоглядно релятивістськими. Вони є толерантними. Авторка досить лаконічно, але у той же час промовисто, зазначає дійсно складні й неоднозначні моменти біографій своїх персонажів, котрі могли бути цілком реальними у ситуації трагічного абсурду минулого. Згадаймо хоча би тугу Параскеви за радянським офіцером, який став причиною її сімейної зради («Останні історії»).
Спадає також на думку невеличке оповідання зі збірки «Різдвяні оповіді» (2000). У ньому йдеться про професора психології, котрого доля (або злий умисел) закинула у Варшаву напередодні Різдва. У чужій країні, серед чужої мови з професором відбуваються різні трансформації. На перший погляд, маємо комунікативний розрив і тотальну алієнацію головного персонажа оповіді, а з іншого – шлях до подолання цієї відчуженості, усунення ментального кордону, навіть якщо це відбувається за посередництвом спільного розпивання самогону.
Подолання кордонів є важливим моментом для формування власної ідентичності. Здається, що кордони існують саме для того, щоб їх усували, пересували, перетинали. Причому, це можуть бути як реальні кордони, так і уявні, екзистенційні кордони. Це може бути порушення загальноприйнятих табу, як то відбувається, наприклад, з Мартою («Дім денний, дім нічний» (1999). У романі перед нами розгортається панорама розбудови ідентичності на «віднайдених» землях. Земля на якусь мить втратила свою ідентичність, бо люди, що її населяли були переміщені. На їхнє місце прибувають такі самі, але зі своєю ідентичністю, пам’яттю, звичаями. Вони привносять щось своє на цю землю, котра щойно втратила свою попередню ознаку.
Тут питання ідентифікації корелюється з проблемою пам’яті і безпам’ятства. Марта пам’ятає свої сни і прагне втілити їх у життя; Марек, натомість, втікає у безпам’ятство. Трагічність полягає у тому, що люди прийшли на ці землі, усвідомлюючи, що вони прийшли не на «своє», у той же час, вони проростають у цю землю, наділяючи її новими ознаками, принесеними зі своєї колишньої домівки. У романах «Дім денний, дім нічний» та «Останні історії» мотив рідної землі, рідної домівки набуває особливо символічного значення. Цей мотив, як зазвичай буває у текстах Токарчук, конструюється з поліфонії голосів, даючи нам різну перспективу бачення, причому авторка знову ж таки не надає преференції жодній із моделей буття.
«Останні історії» – це роман, як на мене, про генетичну пам’ять, котра стає матрицею ідентичності трьох жінок. Всі три шукають кохання і не знаходять, всі три вирушають у мандрівку за чоловіками, але не знаходять щастя. Життя трьох тісно пов’язане з подорожами, що складають каркас їхнього життя.
Змінюються історичні умови, змінюється рівень добробуту і політичний устрій, але те, що складає самість Параскеви, Іди та Майї, залишається незмінним, попри те, що Майя майже не знає своєї бабці, а Іда не може доїхати до колишньої батьківської домівки на горі.
Думаю, що остаточне вивільнення від зовнішнього суспільного контролю відбулося в останньому романі авторки. Текст роману «Bieguni» є текстом часу глобалізації. Це простежується на всіх рівнях нарації і переплетінні складних сюжетних ліній. За свідченням авторки – це її улюблений текст (принаймні, на даний час). Думаю, у цьому тексті можна знайти певні особисті, інтимні моменти. Загалом, для наративу Токарчук притаманна інтимізація оповіді, прагнення звертатися до кожного читача, так би мовити, особисто, а не до загалу.
Остання книжка авторки цікава для прочитання з багатьох поглядів. Проте поліфонія різного роду ідентичностей заслуговує на окрему увагу. Як на мене, це найбільш «глобалізований» текст письменниці. Він відображає сучасний світ, у якому стираються кордони. Зовнішні кордони, кордони, котрі тривалий час обмежували людей, принаймні у нашій частині світу. Не дарма основними персонажами книжки (тобто ті персонажі, чий наратив тягнеться крізь усю оповідь: з’являється, потім зникає, знову з’являється) є Ерік, емігрант зі Східної Європи, пані Куніцька (прізвище вказує принаймні центрально- або східноєвропейське походження), Аннушка з однієї із сект російських старовірів, а саме із секти так званих «бєгунов». Мотив утечі — один із наскрізних мотивів роману. Він об’єднує трьох названих вище персонажів.
Світ роману, як і наш реальний світ, складається із полярностей, протилежностей, котрим не дано об’єднатися, зійтися. Це також закладено і в назву роману (польською biegun – географічний полюс). За великим рахунком, кожна людська особа є окремим полюсом, що відштовхується від собі подібних. Це не робить людину щасливою, а навіть навпаки. Коли немає зовнішніх кордонів чи обмежень, виникає бажання втечі, а тікати нікуди. На мою думку, книжка Ольги Токарчук — про це також.
Замість підсумку хотілося б звернути увагу на те, що у творчості Ольги Токарчук, попри всю поліфонію ідентичностей, можемо відстежити характерні ознаки центрально-східноєвропейської літератури. Екзистенційна проблематика (всі тексти Токарчук вкоріненні, з одного боку, у теорії Юнга, а з іншого боку – у європейський екзитенціалізм) явлена крізь мотиви самотності, смерті, алієнації – те, що характерне для європейської літератури загалом. Центрально-східноєвропейська ж ідентичність явлена завдяки постійному нагадуванню, маркуванню про трагічне минуле людей цього регіону, трагічні події, котрі не могли не закарбуватися у пам’яті генетичній, родовій, колективній тощо. Згадується «залізна рука города» з відомої новели Коцюбинського, що здатна дістати оповідача будь-де. Так і в текстах Токарчук: не можна сховатися від присутності трагічного минулого, політичних катаклізмів ХХ ст., характерних саме для Центральної Європи, а не для глобального світу загалом. Наразі жодна глобалізація не здатна це усунути, й втеча від свого внутрішнього Я видається неможливою. Попри всі намагання й стирання зовнішніх меж і кордонів.
Антоніна Ящук Матері й діти: версія Ольги Токарчук
Дивна річ: після того, як прочитаєш «Правік та інші часи», на душі дуже спокійно і погідно, хоча в романі йдеться про багато страшних речей – убивства і насильства, людське горе і божевілля. Польське село на тлі історії ХХ століття, ХХ століття на тлі життєвих історій трьох поколінь однієї родини – і всі ці історії складні та трагічні. Але закриваєш книжку – і зовсім не хочеться йти вішатися або топитися, навпаки, відчуваєш, наскільки стабільний і правильний світ. Наскільки природно він уміщує темне і світле, погоджується, щоб у ньому існувало добре і зле.
Багато хто з тих, хто читав «Правік та інші часи», кажуть, що роман має особливу ауру, що він загадково простий, бо ж незрозуміло, як можна просто писати про такі речі, як трагічне життя у жорстокому світі. Напевно, ця аура створюється завдяки тому, що «Правік» написаний якось по-дитячому. Безпосередньо. Здивовано. Із повною довірою до того, що так усе має бути. Світ Правіку – це світ дитячий і світ казковий. Дорослі часто жахаються, коли слухають казки, які їм розповідали в дитинстві: скільки там насильства, жорстокості, смертей і обману. Івасик-Телесик кидає у піч зміючку-Оленку (пізніше печеню з неї з’їдає власна матір), а потім сідає на спину слабенькому гусеняткові з перебитим крильцем, щоб уникнути помсти і смерті; лисичка їде верхи на покаліченому вовкові, наспівуючи: «Битий небитого везе». Але діти сприймають усі ці речі дуже спокійно, наче так і має бути. Так само з Правіком. Це малесеньке сільце у центрі світу стоїть посеред двох світових воєн, бачить жорстокі убивства невинних людей, бачить як кудись не туди повертають і ламаються людські долі – і собі стоїть, і продовжує бути центром світу.
Бо насправді життям у Правіку керують діти. Вони знаходять для кожного дорослого його місце в житті: коли Міхал повертається з війни і ночами плаче на грудях у Геновефи, то це лише допомагає їхній доньці Місі зрозуміти важливу істину, що немає засадничої різниці між дорослими і дітьми; Флорентійка, оточена сотнею псів, щоночі свариться з місяцем – зате стає доброю бабусею для малої Рути; а життя, що точиться у домі Павла Божого, стає виставою для допитливого Ізидора, який спостерігає за всім із куща бузку. Діти приходять у Правік, щоб створити його і підтримати його рівновагу, щоб побачити події і назвати їх, не оцінюючи і не пояснюючи. Діти бачать усе однаково гостро і надають усьому однакової ваги: появі млинка для кави і приходу в село німецьких солдатів. Усе в Правіку обертається навколо дітей, навколо їхніх народжень і зростання, і насправді це вони керують щоденним світом, тримаючи його цілісним, продовжуючи його існування всупереч усім законам історії ХХ століття. Зрештою, історією теж керує дитяча гра, як виявляє дідич Попельський.
Гра і казка визначають також модус оповіді: плинний і не надривний, лаконічний і емоційно насичений. Дитячому сприйняттю світу відповідає і структура роману: фраґментована, складена з епізодів, підпорядкована принципові показу подій, що відбуваються тут і тепер, подіям підготовленим, а потім продовженим у часі не згідно законам каузальності, а інтуїтивно. Дитячій зосередженості на собі відповідає і розташування Правіку – в центрі всесвіту, а також переконання, що поза межами села нічого не існує. «Навіщо нам якісь інші світи?» – риторично запитує Рута. І справді, навіщо, адже в Правіку зосереджена вся повнота буття. Зрештою, село, яке не зруйнували війни, припиняє своє існування тоді, коли звідти виїжджають діти, які повиростали.
«Останні історії» – це книжка про матерів. Про тих, до кого приходять діти, які потім будують світ. Роман складають історії трьох жінок – п’ятдесятичотирирічної Іди, її матері Параскеви та доньки Маї. Кожна з них стає свідком смерті, і ця зустріч змінює жінок, а точніше, стає поштовхом для усвідомлення тих змін, які визрівали давно й поволі.
Але зараз ітиметься не про смерть, а про життя, які героїні принесли у світ, точніше, про їхній досвід материнства. Світ матерів – це дорослий світ, і він зовсім не такий гармонійний і всеприймаючий, як дитячий. У ньому багато болю, образ і розчарувань, найбільше з яких – нереалізованість як матері, не фізична, а духовна нереалізованість. Параскева, найстарша з жінок (до речі — українка), тричі приймала дітей у своєму лоні. Першою була донька Лялька, яку жінка дуже любила і з якою намагалася сформувати своєрідну опозицію до свого чоловіка Петра: водила малу до православної церкви, коли він ішов до костелу, розмовляла з нею українською, коли він говорив по-польськи. Але дівчинка померла дорогою до Польщі, коли поляків вивозили з України, і цього Параскева так ніколи й не змогла пробачити Петрові. Другій дитині не дозволили народитися – вона була плодом зради з чоловіком, від якого залежало виселення з рідних для Параскеви місць. Щоб залишитися жити в рідному селі, жінка ходила до радянського офіцера, і цей зв’язок був для неї особливим досвідом, вимушеним, але в чомусь навіть приємним. Тому коли зустрічам з офіцером було покладено край і обірвано життя ненародженому немовляті, Параскева довго хворіла. Третя дочка, Іна, була Петровою дитиною. Так її сприймала жінка, і у стосунках між матір’ю та донькою ніколи не було любові.
У Іни теж народилася дочка Мая, і вона також не мала міцного духовного зв’язку з матір’ю, а якщо й мала, то дуже швидко його втратила. Їхні стосунки можна радше назвати сестринськими, і обидві жінки у зрілому віці виявилися самотніми перед обличчям світу, не маючи підтримки одна від одної.
Це історії матерів, які не є «еталонами» материнства, принаймні, не відповідають тому сформованому в суспільстві образу матері, який можна назвати «глянцевим» (постійно щаслива жінка, переповнена любов’ю до свого немовляти). Стосунки матерів із дітьми вибудовуються непросто, вони не є одразу даними, потрібна праця, щоб досягти взаєморозуміння. Але ні Параскева, ні Іда не мають бажання і сили ці стосунки будувати, бо їхні діти є дітьми некоханих чоловіків. Фактично, жінки стають об’єктами материнства, вони до нього змушені і не знають що з ним робити, а може, й не хочуть знати.
Інакше складається материнство у Маї. У неї хлопчик, і це син коханого чоловіка, наскільки можна зрозуміти з коротких і невиразних спогадів жінки. Адже вона, на відміну від перших двох героїнь, закорінена в сучасність, а не в минуле. Маїна дружба з сином, її постійна турбота про нього природні й легкі. Трапляються між ними й непорозуміння, проте, до честі Маї, вона не намагається побудувати владних, імперативних стосунків із сином.
Кажуть, що батьків не обирають – і малі діти цілком із цим погоджуються. Але дітей не обирають так само, хоча Параскева й Іда хотіли б це зробити. Доньки приходять до них непрошені, і матері намагаються опиратися цьому приходу. В цьому й полягає їхня проблема, у відмові творити – свій світ як матері й дитячий світ. У цьому небажанні, неприйнятті – причина їхніх страхів, їхньої злості. У Іди ночами зупиняється серце, і вона чекає, що котрогось разу воно більше не почне битися. Параскева смакує свою ненависть до померлого Петра, хоча без нього її життя стає порожнім, і невдовзі вона помирає сама. Це відчуття нереалізованості, роздратування, що переповнює книжку, і є причиною того, що після її прочитання так важко на душі. І від цієї важкості рятує лише історія Маї.
Від редакції.
Ольга Токарчук стає в Україні «своєю». Її охоче перекладають і видають. Готується до видання роман «Бігуни». З’являються рецензії і статті. Сподіватимемося, круглий стіл, що відбувся з ініціативи «ЛітАкценту», стимулюватиме подальше осмислення творчості популярної письменниці.
